Міхал Шьмєляк – Знахар (страница 21)

Вони зібрали речі та попрямували в напрямку, який вказав Кшисієк. Проїхали цвинтар і швидко знайшли велосипед.

– Ніхто його не вкрав, – сказав Кшисєк, виходячи з квадроцикла.

– У лісі, та ще й в січні? – засміявся Якуб. – Не сміши. Я піду, а ти шуруй додому. Я отримав смс від Вероніки, що на нас чекає сюрприз. Мабуть, вона щось приготувала. Я все одно буду перед тобою, тож тисни на педалі.

Якуб посміхнувся і поїхав геть із гучним гарчанням. Кшись сів на велосипед і рушив до будинку. Труп не справив на нього ніякого враження, він навіть не почувався поруч із ним не по собі. Це дивно, тому що якби він уявив себе в такій ситуації раніше, такі сценарії, як втеча, можливо, непритомність, блювота, що завгодно, якась реакція тіла, яка показувала б, що він людина, розумна істота з почуттями, були б більш вірогідними. . Він давно підозрював,що він холоднокровний мерзотник, не плакав під час фільмів, його не хвилювала доля вбитих людей. Чи може це був ще один симптом його хвороби? Чи це змусить Якуба відмовити йому в зціленні? Адже протягом двох тижнів він мав ближче познайомитися з Кшисєком і вирішити, чи він хороша людина. Може, це кабан напудив його організм адреналіном? Чорт знає. "Треба більше дивитися фільми про кохання", — сказав він сам собі з усмішкою і сильніше натиснув на педалі.

Ставало холодніше, і він був голодний. Цікаво, який сюрприз чекав вдома. Йому привидівся ідеальний подарунок: він відкриває двері, а там стоїть Вероніка, одягнена лише у пухнастий халат і, паском якого є червоний атласний бант. Притулившись до дверної рами, що веде до спальні, вона, побачивши Кшисєка, чарівним голосом каже: "Сюрприз!" і смикає стрічку. І та показує те, що він бачив у ванній кімнаті вчора вранці. Тільки цього разу він може підійти, схопити її за сідниці, притягнути до себе та засунути язика в ці червоні губи. Я вбив кабана, ти моя!

Стоп! Якщо після історії з трупом Якуб міг засумніватися у своїй моральності, то роман з Веронікою не залишить у нього жодних сумнівів. Коханка власної дружини не лікують від смертельної хвороби, його вбивають! І так би він страждав. До біса довго, криваво і соковито. Потім це записують і показують усім, кого підозрюють у залицянні до жінки. Принаймні він саме так і зробив. Чи міг Якуб навіть убити? Цілитель, улюбленець нації чи хоча б тих, хто підтримував президента? Здається, так, адже він сказав, що якщо Кшисєк порушить умови контракту, він поверне йому хворобу. Чи вб'є його. "Забагато ти думаєш, хлопче", — докоряв він собі. "Мабуть, тому, що голодний", — додав він, почувши, як бурчить у животі.



Генрі пив каву з термоса й оглядав ліс. Для розслідування справи було направлено близько десятка людей, але з тілом було лише четверо. Решту почергово доставляв на квадроциклі з дороги поруч із холериком Лєшек Ковальський, другий із трьох офіцерів в Калєтніках. Це було перше вбивство за три роки, тому робота всіх служб була зразковою. Перше, не враховуючи пані Зенобії, але в цьому випадку його теорія зовсім відрізнялася від офіційної. У пориві зайвого запалу хтось навіть оточив все місце поліцейською стрічкою. Частина офіцерів вже займалася своїми справами, решта чекала на перевезення техніки на квадроциклах. У них була одна "Ямаха", нічого не поробиш. Між деревами позашляховик не проїде, а пішки ніхто не хотів.

– Привіт. – подала йому руку офіцер кримінальної поліції з Дубецького, Кася Стружинська. За очі її називали Сукою, але тільки за очі. Перший і останній розумник, який так їй сказав, пізніше мав приємність вивчати новітні методи лікування складного перелому зап’ястка і провести три місяці на лікарняному. Усе тому, що Кася у свої майже тридцять мала вигляд бунтарської сімнадцятирічки, до якої так і хотілося причепитися. Були й ті, хто не вірив, що вона має чорний пояс з кіокушинкай карате. Від якогось часу всі вірили.

– Привіт, – відповів він з усмішкою. Вони з Касею дуже подобалися одне одному, в якийсь момент навіть був натяк на роман. – Перемишль визиватимеш?

– Не тільки викличу, скільки самі прийдуть. Тип не схожий на місцевого. Не дай Бог, багата людина, політик або знаменитість. Нехай це буде звичайний Ковальський, який отримав по голові за п'ять десяток у гаманці. Тоді можна буде швидко прикрити. У мене стільки роботи, що не встигаю.

– В Дубецькому така злочинність?

– Хуя там злочинність. Той виродок, якому я клішню поламала, знаєш, минуло п’ять років, а начальство весь час до мене прискіпується. Як все домовлено – і на кобилі не об'їдеш. Все сміття мені підкидають. Як справи.

Раптом вони озирнулися, наче по команді, тому що гуркіт квадроцикла оголосив про прибуття іншої людини на місце злочину. Цього разу ним став фотограф Казік Дунай. Він, мабуть, накричав на всіх, що треба фоток наклацати, доки видно. Він вискочив з сідла й заплутався у своїх громіздких сумках зі спорядженням.

– Знаєш ще щось? – запитала Кася, вказуючи на мерця чашкою кави.

– Нічого. Його знайшов знайомий. Випадково.

– Прогулянка лісом, як із фільму жахів?

– Ти здивуєшся, подруга, але це була не прогулянка, а панічна втеча. Не повіриш, але за ним гнався кабан.

– Що?

– Кабан. Хлопець пиздував що було сил в ногах, поки не наштовхнувся на нашого покійника.

– Ти диви, цікаво, що ще можна знайти в цьому лісі.

До них підійшов Ярек Банька, партнер Касі.

– Можете сміятися, але хлопці гриль тягнуть.

– Може, ще й пиво? – Кася несхвально похитала головою.

– Занадто холодно для пива, сержант. Горілочка буде.

– Бачиш, Генрічек, з ким я мушу працювати.

– Спокуха, Каська, – усміхнувся Ярек. – Холодно, ніч наближається, ми, мабуть, побудемо тут кілька годин. Хлопці від рятівників комбінують якісь ноші для квадроцикла. Хтось там каже, що у них є. До того, як це все сюди привезуть, а потім заберуть, не знаю, чи не до ранку.

Кася махнула рукою, вилила решту кави на траву й попрямувала до купи обладнання, яке привезли.

– Щось наша Сучка останнім часом багато злиться, – сказав Ярек.

– Я не маю до цього нічого спільного, — відповів Генрі.

– Серйозно? Ми билися об заклад, що ви знову щось комбінуєте, знаєш, у неї на столі є твоє фото.

– Нічого, любов'ю до бабусі клянусь. Генрі приклав руку до серця. – Але ти мене, не скажу зацікавив.

– Ревнивий? – посміхнувся Ярек. – Спокуха, ми не зі злого наміру. Знаєш, це ж наша Сучка, ми її любимо. Додам, що вона найкращий поліцейський, якого я знаю, краще за мене. От тільки ті її настрої, боже. Якби б ти сильніше з нею покомбінував, то б воно вийшло з комендатури і зосередилося б на тобі. Розумієш, класичний недобір хуя в організмі.

– Дякую, старий.

– До ваших послуг.

У цей момент задзвонив телефон Генрі, і Ярек дипломатично втік.

– Що там?

– Повертайся на базу-матку. – Це Кароль, третій поліцейський їхнього відділку. – Тут є хтось, хто обов'язково хоче тебе побачити.

– Ну, нехай почекає до завтра.

– Слухай, це ж журналіст...

– Вже знають? – перебив його Генрі.

– Ні, це не так. Він каже, що зник безвісти його приятель, і останнє, що він робив, це приїхав сюди з Варшави, щоб зустріти громадянку, відому як - слухай уважно і тримайся за штани - Зенобія Жарца.

– Чорт!

– Так, курва. Отже, пошуруй там і повернись та поговори годинку з типом. Адже ці з кримінального все зроблять за тебе.

– Їду.

Він поклав трубку в ідеальний момент. Ще один поліцейський щойно зійшов з квадроцикла. Генрі підбіг до машини та заліз на сидіння.

– Повернусь за годину, – сказав він здивованій Касьці.



Тип, який чекав у відділку, був нервував і був втомлений: темні кола під очима, жирне волосся, непідстрижені нігті. Поліцейський звертає увагу на такі речі, і Генрі в цьому випадку не став винятком.

– Може, кави? – запропонував він.

– Звичайно, із задоволенням, – відповів журналіст, який представився Кшиштофом Камінським.

Поліцейський увімкнув кавоварку і приготував дві чашки, цукор і вершки в порошку. Він забрався в глибину шафи в пошуках печива, здавалося, десь тут була пачка "веснянок". Зазвичай їх зберігали на випадок, якщо в гості прийде якийсь малюк, але цього разу були як на місці. Тип, мабуть, був із Варшави, принаймні так казали реєстраційні таблиці автомобіля, що чекав на стоянці.

– Кава стане в нагоді, — сказав журналіст. – Я щойно після тижневого перебування в Києві, ці поїздки на схід страшенно стомлюють.

– Тобто, ви не бачили свого зниклого друга принаймні тиждень?

– Так. Тобто я його бачив значно більше, але тиждень тому, 16 січня, дзвонив йому двічі. Перший раз, десь о 17 годині, він мав зайти до вас в справі інтерв'ю. Близько десятої вечора подзвонив знову. Він був на місці. Відтоді контакту з ним в мене не було. Ніхто не може з ним зв'язатися. Я дзвонив в редакцію і кільком друзям, тиша. Дружини у нього не було.

– То ви потурбувалися аж сюди шукати свого приятеля?

– Не будемо перебільшувати. Ми повинні були приземлитися у Варшаві, але був такий туман, що пілот вирішив приземлитися в Жешові. Оскільки я дуже хотів підтримувати зв’язок із Бартусем, я маю на увазі Бартоша, будь ласка, вибачте, але ми вчилися разом, і всі називали його Бартусем. Тому, оскільки мені дуже було потрібно, я зробив усе можливе, щоб зловити його. Телефон вимкнений, електронні листи пропущені. Востаннє його бачили в редакції 16 числа, потім амба, був і нема. Пропав хлоп. Якби я був у Варшаві, я б, мабуть, просто подзвонив вам, але це дурість бути в Жешові і не заглянути, це лише менше години їзди. Машину позичив у друга, дружина приїхала по нього, але вони вирішили переночувати в Жешові. Тому я тут довго не затримаюся, вранці ми повертаємося додому.