Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 50)

— Альба, організація, мох… що за дурниці?

— Знати про існування організації означає бути її частиною.

— Просто як саме життя.

— Мабуть, що так.

— То що конкретно трапляється, якщо хтось відмовляється?

Я надто довго мовчу.

Він відкидається в кріслі та хитає головою.

— Мужик, та це якась мафія. Ти мафіозі.

— У мене не було вибору. У цьому, мабуть, вся суть. Але повір мені, це все має сенс… Як тільки один альба попадається, це ставить під загрозу решту. Ти ж і сам чудово знаєш, що треба ховатися. Ти ховався стільки років. Сам розповідав, що…

— Я вже тридцять років у Австралії.

Я обдумую це.

Я вже тридцять років у Австралії.

— Мені казали, двадцять.

Його погляд стає жорсткіший. Недобре. Взагалі все це вкрай недобре.

Я згадую, як ми вдвох сміємося на кораблі. Згадую, як потім, в Англії в Лондонському королівському товаристві, він вмовляє мене лишитися з ним. Як весело нам було. Як ми пили джин та розповідали побрехеньки Семюелу Джонсону[139] та іншим зіркам того часу.

— Казали? Хто? За мною що, стежили?

— Слухай, як ти взагалі міг жити на одному місці тридцять років? Ти ж все одно переїжджав, правильно?

— Жив у Сіднеї тринадцять років і тепер у Байроні сімнадцять. Трохи подорожував узбережжям. Жив трохи у Блакитних горах. Та загалом у мене був один і той самий будинок.

— І ніхто нічого не запідозрив?

Його ніздрі надимаються дедалі дужче та частіше.

— Люди бачать те, що хочуть бачити.

— Але відео з тобою є у мережі. Навіть офіціантка його бачила. Тебе знімали, ти привертаєш надто багато уваги.

— Ти й досі думаєш, що тримаєш смолоскип. А я й досі «інакший», якого треба обернути у свою віру. То викинь той смолоскип у океан.

Опануй себе.

— Господи, Омаї, та я ж намагаюся допомогти! І не тільки я. Я тут далеко не головний. Гендріх хоче тобі допомогти. Він знає, що відбувається, і може це зупинити. А може, — раптом вражає мене страшна правда, — це і спричинити.

— Знаєш що? — Омаї дістає гаманець, кидає на стіл кілька банкнот та підводиться. — Якщо ти говориш не від свого імені, то з мого боку не буде надто неввічливо просто піти.

Від іде, а я лишаюся сидіти та дивитися йому в спину. Офіціантка приносить головні страви, я запевняю її, що мій друг повернеться, хоча і сам знаю, що ні.

Якщо чесно, я думав, що все буде не так. Я думав, ми згадуватимемо старі часи, поговоримо про чудові та страшні речі, що сталися у світі. Про велосипеди, про машини, про літаки. Про поїзди, телефони, фотографію, лампочки, телебачення, комп’ютери, ракети та подорож на Місяць. Про хмарочоси, Ейнштейна, Ганді, Наполеона, Гітлера. Про громадянські права. Про Чайковського. Про рок та джаз. Про «Kind of Blue»[140] та «Revolver»[141]. Спитаю, чи подобається йому «The Boys of Summer»[142]. Про хіп-хоп. Про суші-бари. Про Пікассо, Фріду Кало. Про кліматичні зміни і те, чи є вони взагалі. Про «Зоряні війни». Про Карибську кризу. Про Бейонсе, Твіттер та смайлики. Про реаліті-шоу та брехню в новинах. Про Дональда Трампа. Про збільшення та зменшення емпатії у людей. Про наше життя під час війн. Та про причини жити далі.

Але ні, ми не говорили про це.

Я все провалив.

Я довбаний ідіот, у якого немає друзів.

Люди, яких любиш, ніколи не помирають.

Це сказав Омаї багато років тому.

І він був правий. Вони не помирають. Тобто не повністю. Вони живуть у нашій пам’яті, усередині нас. І саме ми підтримуємо світло їх життя. Поки ми про них пам’ятаємо, їх світло може і далі нас вести, як світло давно згаслої зірки веде кораблі в невідомих водах. Якщо припинити їх оплакувати та натомість прислýхатися до них, виявиться, що вони й досі можуть змінити твоє життя. Вони можуть стати твоїм спасінням.

Омаї живе на околиці міста, на вулиці Броукен-хед-роуд № 352. В одноповерховому будиночку, обшитому дошками. З вікон, звісно ж, видно море. Омаї б у морі побудував будинок, якби міг.

Я стукаю та чекаю кілька хвилин. Голова глухо болить. З-за дверей я чую шум, потім двері прочиняються, і я бачу стару жінку з сивим волоссям. Двері тримає ланцюжок. Жінці, певно, за вісімдесят, усе обличчя густо вкрите зморшками, наче мапа гір. Стоїть вона нерівно, мабуть, через артрит чи остеопороз. Пошкоджені катарактою очі схвильовано дивляться на мене. На ній яскраво-жовтий кардиган, а в руці — електричний відкривач для консерви.

— Чим можу допомогти?

— Пробачте, я, мабуть, помилився адресою. Вибачте, мадам, що потурбував вас так пізно.

— Та нічого. Я вже давно не сплю, тож…

Вона зачиняє двері, і я поспіхом додаю:

— Я шукаю Сола. Сола Дейвіса. Він не тут живе? Я його старий друг. Ми вечеряли разом, та я, певно, чимось його образив…

Вона вагається, але дверей не зачиняє.

— Том. Мене звати Том.

Вона киває, мовляв, чула моє ім’я.

— Він пішов на хвилі.

— Так темно ж!

— Він полюбляє кататися вночі. Океан же ніколи не йде додому. Він любить так казати.

— А куди він ходить?

Вона опускає очі, немов на цементній доріжці перед будинком написана відповідь.

— Трясця цій пам’яті… Пляж Теллоу.

— Дякую! Велике спасибі!

Я сиджу на піску та в місячному сяйві стежу за Солом, який крихітною тінню здіймається на хвилях. Тут мій телефон вібрує. Гендріх. Якщо не відповім, це буде підозріло.

— Він з тобою?

— Ні.

— Я чую море.

— Він катається.

— То ти можеш говорити?

— Тільки недовго, бо ми з ним ще говоритимемо.

— Він згодився?

— Згодиться.

— Ти все пояснив?

— Я в процесі. Ще не все.

— У того відео з ним на YouTube чотириста тисяч переглядів. Він має негайно зникнути.

Омаї накриває хвиля, а потім я знов бачу на поверхні його голову. Ідеальний спосіб жити: здіймаєшся на хвилі, падаєш з неї, знов повертаєшся. Сама ідея життя крутиться навколо того, щоб здійнятися. Аби щось накопичити — гроші, статус, владу. Життя має йти вгору, лише вгору, якомога вертикальніше, як хмарочос. Але не для Омаї. Він сама природа. Його життя широке, як сам океан. Ось він уже знов на дошці. Вигрібає руками на хвилю, щоб її осідлати.

— Я переконаний, що він зго́диться.