Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 51)

— Звісно ж, згодиться. Заради всіх нас. Тепер це вже не тільки Берлін, але й Пекін. Їхні проекти…

Я це чую вже століття. Звісно ж, я маю хвилюватися, особливо коли Маріон зараз десь там, сама, але, по суті, це просто шум. Як шум хвиль, що розбиваються об пісок.

— Слухай, Гендріху, я маю йти, бо він уже виходить.

— Томе, пам’ятай, ти план А. Але є і план Б.

— Я тебе почув.

— Сподіваюся.

Я завершую дзвінок та сиджу на піску. Шум хвиль схожий на подих. Іще один. Знову.

Омаї виходить на берег за двадцять хвилин. Бачить мене, але не спиняється та йде далі.

— Зачекай! — біжу я за ним. — Я ж твій друг, я намагаюся тебе захистити.

— Мені не потрібен твій захист.

— Омаї, а хто та жінка? У твоєму домі?

— Не твоє діло. Краще не наближайся до мого дому.

— Омаї, господи. Омаї! Чорти б тебе взяли, зачекай! Це важливо!

Він спиняється на траві, що росте біля пляжу.

— Слухай, у мене чудове життя. Я більше не хочу ховатися. Я хочу просто бути собою, жити чесно. Я хочу жити повним життям.

— Ти ж можеш переїхати куди завгодно. Гаваї. Індонезія. Куди захочеш. Хороші хвилі є багато де. Океан тим і хороший, що він одне ціле. Усі його води — одне ціле, — я намагаюся відшукати в нашому минулому щось таке, що візьме стіни його мозку. — Пам’ятаєш, що казав доктор Джонсон у перший тиждень після нашого повернення? Про їжу, яку для тебе готували в Королівському товаристві? Про чесність?

— То було давно, — знизує плечима він.

— Ти точно пам’ятаєш. Ми їли куріпок, а він розповідав, що у житті завжди треба бути готовим до нових знань, бо знання без чесності небезпечні, а чесність без знань безглузда[143]. Я намагаюся дати тобі знання, а ти говориш мені про чесність. Чесність тебе вб’є та поставить під загрозу всіх.

— А ти хочеш трохи знань, Томе?

Я жестом показую, мовляв, давай.

Він міцно заплющує очі, немов готується дістати шматочок скла, на який наступив.

— Гаразд. Тримай свою інформацію. Я був такий самий, як і ти, постійно тікав. Жив усюди по Тихому океану. Будь-де, де б мені не ставили зайвих питань. На Самоа. На Соломонових островах. У Лаутоці на Фіджі — цукровому місті. У Новій Зеландії. Навіть знову на Таїті. Весь час стрибав з місця на місце. Коли мав необхідність, заводив якісь зв’язки. Знаходив обхідні шляхи, купляв фальшиві документи. Усюди починав спочатку. Кожні п’ять років, приблизно. А потім усе почало змінюватися.

— Як саме?

Повз нас проходить чоловік середнього віку у вицвілій футболці від «Quiksilver» та пошарпаних джинсах. На ногах у нього шльопанці, і він прямує на пляж з косячком та баночкою кока-коли. Я чую, як він наспівує сумну мелодію, але не впізнаю її. Видно, що він загалом мирно налаштований. Звичайний чоловік напідпитку, що не має до нас ніякого стосунку. Від виходить на пляж, плюхається на пісок та закурює. Відстань така, що він точно нас не чутиме.

Омаї кладе на траву мокру дошку та по-турецьки сідає на неї. Я сідаю поруч. Він з тихим захопленням дивиться на море як на спогади, і якийсь час ми мовчимо.

— Я закохався, — зрештою відповідає він на моє питання.

Звісно, у мене з’являються нові, але я мовчу.

— Ти ж сам розповідав мені про кохання, пам’ятаєш? Про ту дівчину. Ти з нею потім одружився, народилася Маріон. Як її звали, не нагадаєш?

— Роуз, — мені починає паморочитися від того, що я вголос називаю її ім’я у двадцять першому столітті на австралійському пляжі. Відстань часу та простору зникає, на мене накочують емоції. Я спираюся руками на пісок та траву, щоб відчувати хоч щось стабільне. Вона наче всюди навколо мене, в усьому.

— Так от, я знайшов свою Роуз. Вона була прекрасна. Хоку. Так її звали. У мене тепер голова болить, коли я про неї думаю.

— Біль спогадів, — киваю я. — У мене те саме. Дуже часто.

На мить у мене з’являється думка, що Хоку — та жінка, яка відчинила мені двері, але я швидко її відкидаю.

— Ми були разом лише сім років. А потім вона загинула на війні.

Цікаво, на якій саме. І де. Мабуть, він про Другу світову.

Так і є.

— Я переїхав у Нову Зеландію, купив фальшиві документи та пішов воювати. Тоді з документами було просто, брали будь-кого. Мене не надто ретельно перевіряли. А я не надто ретельно воював. Був у Сирії, бив байдики. Потім у Тунісі — вже трохи менше байдиків і більше реальних бойових дій. Побачив чимало лайна. Там було гаряче. Ти воював тоді?

— Мені не дозволили, — зітхаю я. — Гендріх казав, що ідеологія вкупі з наукою — найнебезпечніша для нас суміш. Він був правий. Нацисти зі своїми дурними ідеями про вищу расу полювали на нас. Їх псевдовчені, євгеністи, узяли контроль над Інститутом експериментальних досліджень у Берліні та почали ставити досліди над альбами. Ловили кого тільки могли. І Гендріх параноїдально нас захищав від участі у війні. Тож, поки ти рятував цивілізацію, я дихав пилом у бостонській бібліотеці. І досі себе за це ненавиджу. Мабуть, Гендріх уникав війни так само, як я — кохання. Це спосіб лишитися живим і не зазнати нового болю.

Десь далеко завила сирена.

Омаї змахує з дошки краплі води.

— Тільки не для мене. Кохання — це сенс. У тих семи роках з нею його більше, ніж у решті мого життя, розумієш? Якщо взяти всі мої роки до та після неї та покласти на ваги проти років з нею — навіть і близько не порівняти. У цьому ж і суть часу, чи не так? Він не однаковий. Бувають порожні дні та роки. Бувають навіть порожні десятиліття. Коли жодної хвилі, розумієш? Повний штиль. А потім приходить рік, чи день, чи навіть лише один вечір… і він — усе життя. — Я думаю про Каміллу, що читає в парку «Ніч лагідна», а Омаї продовжує: — Я намагався відшукати сенс усього цього. Вірив у ману. На островах тоді всі вірили. У якомусь розумінні я й досі в неї вірю — не в забобони, а в саму ідею існування чогось. Чогось усередині нас. Чогось, що ще не змогли пояснити, чогось, що йде не з неба, хмар чи раю, а зсередини, — стукає він себе у груди. — Не можна закохатися і не почати думати над там, що над нами є щось більше. Щось, що не зовсім ми, розумієш? Щось, що живе в нас і будь-якої миті готове нам допомогти або ж відправити в повну халепу. Ми загадки. Самі для себе. І наука теж це знає, бо ми й гадки не маємо, як працює наш власний мозок.

Він завершує, і залягає тиша.

П’яниця на пляжі влігся на пісок. Він розглядає зірки та гасить свій недопалок.

Минає ще хвилина чи дві. Нарешті Омаї наважується сказати:

— У нас була дитина, — його голос м’яко котиться хвилями. — Ми назвали її Анна.

Я обдумую почуте. Думаю про Маріон, і тут до мене доходить.

— Це вона, так? Жінка у твоєму домі.

Ледь помітний кивок.

— Вона не така, як твоя дочка. Вона почала старішати. Вийшла заміж. Її чоловік — мій зять — помер від раку тридцять років тому. Тоді вона переїхала до мене.

— Вона знає про тебе?

Омаї сміється. Дійсно, що за дурне питання. Але я все одно не можу уявити, що поденька може знати таке про близьку людину та нормально з цим жити. Про мене знали Роуз та мама, але це знання було для них мукою і врешті-решт спричинило наше розставання.

— Вона знає. Знає. І її чоловік теж знав.

— І вони ніколи нікому не розповіли твою таємницю?

— А хто б у таке повірив?

— Дехто повірив би. Небезпечні люди.

Він так на мене дивиться, що я почуваюся останнім боягузом.

— Хвиля може вбити. А ти можеш її осідлати. Іноді ховатися небезпечніше, ніж жити відкрито. Не можна ж усе життя боятися, Томе. Треба бути готовим узяти свою дошку та стати на ноги. Коли тебе захоплює коридор хвилі, боятися ні́коли. Треба ігнорувати страх та бути у цьому моменті. Продовжувати. Якщо злякаєшся, тієї ж миті хвиля тебе скине та розтрощить об камені. Я не буду жити в страху. Навіть заради тебе я не згоден. Я так просто не можу. Я надто часто тікав, але зараз я вдома. Мужик, я люблю тебе, правда, але навіть якщо зараз на пляж вийде привид капітана Фюрно, я все одно нікуди з тобою не піду.

Він підводиться та бере дошку.

— Я розумію, — кажу я, навіть не встигаючи подумати. — Я розумію.

Він киває та йде далі. Босими ногами по бетонній стежці. Я повертаюсь та бачу, як п’яниця на пляжі махає мені рукою — і махаю йому у відповідь. Сам лягаю спиною на пісок та думаю про війну, на якій воював Омаї. А я ні. Через Гендріха. Мабуть, настав і мій час битися. Телефон знов вібрує. Він наче живий. А я не кваплюся відповідати — просто слухаю, як він гуде, та думаю, що ж мені тепер у біса робити.

Я заснув на пляжі. Коли я прокидаюся, світанок уже заливає небо кров’ю. Я повертаюся в готель снідати та перевірити повідомлення. Гендріх подзвонив лише один раз. Дивно. У номері якісь проблеми з підключенням до Інтернету, але зрештою мені це вдається. На Фейсбуці нічого нового від Камілли. Хочеться поговорити з нею чи хоча б написати їй. Але я знаю, що не можна, бо я небезпечний. Поки я член організації «Альбатрос», її треба захищати саме від мене.

З очей градом течуть сльози. Я згортаюся клубочком на ліжку. Мабуть, це істерика.

— До біса тебе, Гендріху! — шепочу я до стелі. — До біса все це!

Я виходжу з готелю та йду. Просто йду кудись, щоб не сидіти в кімнаті й не плакати. І думаю. Мені треба подумати. Я йду вздовж урвища над пляжем у напрямку маяку Кейп-Байрон та роздивляюся море.

Пам’ятаю, як я роздивлявся Антарктичний океан[144] з борту «Едвенчера» після того, як я купився на дурні амбіційні плани Кука знайти щось більше за Австралію. У кожному з життів колись настає момент, коли ми розуміємо: там, за льодами, немає землі. Там тільки лід і більше нічого. А за ним — знов відомий нам світ. І що іноді треба подивитися на те, що просто перед тобою, та шукати тут. Шукати у людях, яких любиш.