Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 52)

Я думаю про Каміллу, про її голос. Як вона підставляє обличчя сонцю. Згадую, який страх охопив мене, коли вона впала зі стільця. І раптом розумію, що мені на все начхати. Начхати на те, що ми старіємо з різною швидкістю, та на те, що не можна опиратися часу. Майбутнє — воно як крига попереду. Можна тільки здогадуватися, що там, але напевно знати не можна. Є лише мить — мить зараз.

Я змінюю напрямок та йду від моря. За якийсь час натрапляю на лагуну з яскраво-зеленою прозорою водою, крізь яку видно каміння на дні та водорості. Я так давно живу, але чомусь не знаю назв майже ніяких рослин. Назви цієї лагуни я теж не знаю. Як же приємно бути хтозна-де. У новому місці — після всіх років набридлого знайомого світу. У лагуну падають два маленькі водоспади, і їхній шум перекриває будь-які інші звуки. Я довго вдивляюся у їхні води, аж поки вони не стають схожими на фату нареченої.

Тут немає вай-фаю, не ловить телефонний зв’язок. Тут спокійно. Запашне повітря. Плюскіт води, який наче намагається вгамувати світ.

Я сідаю на колоду поруч з водою та раптом дещо помічаю: у мене не болить голова.

Одне я знаю напевне: я не збираюся вмовляти Омаї долучитися до організації. І вбивати його я теж не збираюся.

Я глибоко вдихаю запашне повітря та заплющую очі. Чутно якийсь шум, окрім плюскоту. З-за кущів зі стежки за моєю спиною лунають кроки. Мабуть, якась тварина. Ні, це людські кроки. Може, турист.

Я повертаюся та бачу жінку. У її руках — пістолет, націлений на мене.

У мене шок.

Але не від того, що я бачу пістолет.

Мене шокує те, що я бачу її.

Виглядає вона інакшою. По-перше, волосся в неї блакитне. А ще вона висока — вища, ніж я думав, вона буде. На руках тату, і загалом вигляд у неї вкрай сучасний. На її футболці напис «Люди мене лякають», у губі сережка, на зап’ястку помаранчевий годинник, на обличчі лють. Але я її все одно впізнаю. І її очі доводять це.

— Маріон.

— Не кажи цього імені.

— Це ж я.

— Відвернися до води.

— Ні, Маріон, я не відвертатимуся.

Я встаю та продовжую дивитися їй в очі. Вона теж шокована. Я щосили намагаюся не думати про пістолет, який вона тримає за кілька сантиметрів від мого обличчя, та про секунди, що відділяють мене від смерті. Я дивлюся лише на свою дочку.

— Я і досі живий лише задля тебе. Твоя мама сказала мені відшукати тебе. Я знав, що ти десь поруч. Я знав.

— Ти кинув нас.

— Так, я вас кинув і шкодую про це. Я мав піти, щоб врятувати твоє життя. І життя твоєї мами. Вона хотіла, щоб я пішов. Це було єдине можливе рішення. Ми втекли в Лондон, але від реальності втекти ми не могли. Мені довелося дивитися, як тоне моя власна мама. Тоне через мене. Знаєш, як воно — жити з провиною? Знаєш, Маріон? Тобі б не сподобалося. І ти не хочеш мене вбивати саме тому. Це ж Гендріх, так? Це він сказав тобі мене вбити? Він тебе знайшов та промив тобі мізки? Бо саме цим він займається — промиває людям мізки. Знаю, він уміє бути переконливим. Він живе вже майже тисячу років та добре вміє маніпулювати людьми.

— Ти ніколи не хотів мене. Ти ж сам сказав це Гендріху. Ти ніколи не хотів бути батьком.

Мій шок досягає апогею. Гендріх знайшов Маріон і не сказав мені. Єдину річ, яку я так відчайдушно хотів знати, — де вона, — він приховав. Цікаво, і давно ми вже в одній організації, не знаючи про це?

Я глибоко вдихаю, щоб заговорити знову.

— Ні, це неправда. Маріон, послухай мене, я шукав тебе. Будь ласка, послухай… Коли… Як… Коли?

Вона не опускає пістолет. Я борюся з бажанням схопити її за руку. Але це моя дочка, це Маріон — це вона, це її мені не вистачало. І я можу з нею говорити. Якщо зміг Гендріх, зможу і я.

— Ти шукав мене, бо я єдина у цьому світі людина, яка про тебе знає і якій ти не довіряєш. Тобі було начхати на мене. Ти мене століттями не бачив. Ти просто хотів безпеки, тому і попросив організацію мене знайти та позбавитися мене.

— Усе абсолютно навпаки.

— Я бачила листа, якого ти написав Гендріху багато років тому.

— Якого ще листа?

— Листа. Твій почерк. Конверт. Я бачила, що ти написав. Я бачила умови твого долучення до організації. Той лист просто вбив мене. Я мало не збожеволіла! Депресія! Панічні атаки! Психоз! Чого у мене тільки не було, коли я дізналася, що мій власний батько, якого я любила понад усе на світі, хоче моєї смерті! Я теж хотіла тебе знайти. Ти був для мене причиною жити далі. І потім я дізнаюся, що ти хотів мене вбити. Тож я нічого тобі не винна, тату.

Вона плаче. Обличчя у неї наче сталь, але вона плаче. Я так її люблю, що ті сльози мені як водоспади. Я хочу, щоб усе було добре. Я хочу, щоб вона знала, що все може бути добре.

— Гендріх бреше. Це підробка. Він часто примушує людей брехати. Іноді задля нашого блага, іноді навпаки. У нього є зв’язки та гроші. Він розбагатів на тюльпановій манії й відтоді лише примножує свої багатства.

— Аґнес це підтвердила. Аґнес сказала, що це правда, що це через мене тобі довелося піти і що ти ненавидів мене за це. Ти бісів виродок!

— Я ніколи в житті не казав, що ненавиджу тебе. Аґнес уже так глибоко у його кулаці, що й світу білого не бачить. Маріон, я люблю тебе. Так, я не ідеал. І батьком я був не найкращим. Але я завжди тебе любив. І завжди шукав. Завжди, Маріон. Ти була неймовірною дитиною! Я все життя шукав тебе та сумував за тобою.

Згадується, як вона сидить біля вікна, щоб у останніх променях світла дочитати «Королеву фей». Як вона сидить у ліжку та грає на сопілці, старанно завчаючи ноти.

Вона й досі плаче, але пістолета не опускає.

— Ти обіцяв повернутися. І не повернувся.

— Знаю. Я знаю. Але я був небезпечний для вас. Пам’ятаєш, як на наших дверях шкрябали слова та символи? Пам’ятаєш мисливця на відьом? Плітки? Ти знала, що відбувається. І знала, що сталося з моєю матір’ю. Я був джерелом проблем для вас і мав піти. Так само, як і ти.

Вона міцно заплющила очі, наче намагалася стиснути обличчя в кулак.

— Який же ти покидьок!

Я б легко міг схопити пістолет, але я цього не роблю.

Століттями вона залишалася єдиним сенсом мого життя, і зараз я понад усе хочу жити. Заради майбутнього та заради можливості відчути щось нове.

— Я пам’ятаю, як ти грала «Під деревом зеленим» на тій сопілочці, що я колись купив у Істчепі. Пам’ятаєш? Пам’ятаєш, як я вчив тебе грати? Тобі було важко, і ти ніяк не могла навчитися правильно затуляти отвори пальцями. А потім збагнула. Ти грала на вулицях, хоча мама і не хотіла. Вона не хотіла зайвої уваги. Мабуть, тепер ти її розумієш.

Вона нічого не каже. Я дивлюся на воду, на дерева на іншому боці лагуни та слухаю її подих. Потім опускаю руку в кишеню.

— Що ти робиш? — ледь чутно питає вона.

Я дістаю гаманець.

— Зачекай, — витягаю крихітний поліетиленовий пакетик та піднімаю його вище, аби вона побачила тоненьку темну монетку.

— Що це таке?

— Ти не пам’ятаєш той день? Кентербері, яскраве сонце. Ти грала на сопілці, а хтось дав тобі монетку. Потім ти віддала її мені та сказала, щоб я думав про тебе. Це вона, та монетка. Вона підтримувала в мені надію. Вона підтримувала в мені життя. І я хотів тобі її повернути. Тримай.

Я простягаю їй монетку. Вона неквапливо піднімає вільну від пістолета руку, і я кладу монетку на її долоню. Зрештою вона опускає пістолет та стискає монету. Погляд у неї спантеличений. Вона щось каже, та я не можу розібрати, — а за мить вона вже плаче у мене на плечі, і я міцно її обіймаю, щоб тими обіймами розчавити століття, що прожив без неї.

Страшенно хочу все знати. Хочу наступні чотириста років слухати про її життя. Але вона нарешті заспокоюється, витирає сльози та кидає на мене стурбований погляд.

— Він тут, — на мене дивляться такі ж зелені очі, як і у її мами. — Гендріх тут.

Гендріх вирішив супроводжувати Маріон та оселився в тому самому готелі, у «Байрон Сендз». З тієї миті, як він уперше попросив мене зустрітися з Омаї, він сумнівався, що я упораюсь. І взагалі сумнівався щодо мене. І я це знав. Знав відтоді, як після Шрі-Ланки захотів повернутися у Лондон.

Маріон мала таємно за мною стежити, але наказу вбивати вона не отримала, і це було нам на користь.

— Маріон, усе буде добре, — сказав я, сам переляканий від чергової своєї брехні. — Усе буде добре.

Зараз вечір. Маріон із Гендріхом вечеряють у ресторані свого готелю.

— Ти не маєш нічим виказати себе, — говорив я їй. — Будь абсолютно тією ж людиною, якою була годину тому. Тепер ти маєш вдавати, що понад усе прагнеш моєї смерті.

Я не заходжу до ресторану, я гуляю вздовж набережної біля «Байрон Сендз» на випадок, якщо Маріон буде потрібна моя допомога. Ревисько морських хвиль збігається з ревом моїх думок, що рвуться повз ліхтарі в темряву моря.

Я намагаюсь додзвонитися Каміллі. Гендріх чув її голос тоді, у парку, коли я напився — отже, існує ймовірність, що він відправив котрогось альбу, може, Аґнес, її вбити та подати все як самогубство.

— Візьми ж слухавку… Будь ласка, візьми… — марно шепочу я, слухаючи гудки.

Зрештою я надсилаю повідомлення: «Пробач мою поведінку. Я маю ще дещо тобі пояснити. І я обов’язково поясню. Але зараз тобі треба виїхати. Можливо, тобі загрожує небезпека — їдь будь-куди, де багато людей».

Серце гупає в грудях.

Я усвідомлюю, що все моє життя мене переслідував страх. Гендріх обіцяв покласти кінець тим страхам, але тільки погіршив їх. Страх — це його спосіб контролювати людей. Мене, Маріон. Раніше я бачив лише себе, і побачити це було важко. Але тепер, коли я бачу, як він маніпулює Маріон та бреше нам обом, мені стає зрозуміло, що «Альбатрос» заснований тільки на таємницях та маніпуляціях. А все через параною Гендріха з приводу зовнішніх загроз. Найсвіжіші його страхи — біотехнічні компанії, що працюють у галузі збереження молодості. Одна така називається «Генна корекція», а інша — «СтопЧас». Обидві вони вивчають стовбурові клітини та намагаються спинити процес старіння.