Мэтт Хейг – Як зупинити час (страница 49)

— Так, — його посмішка теж зникає, — того року довелося полишити Таїті.

Він дивиться кудись у далечінь, наче той інший час і досі можна розгледіти в темряві за верандою.

— Я був людиною-богом. Сонце світило завдяки мені. Я був те саме що погода, океан та фрукти на деревах. Думаю, ти маєш пам’ятати. До того як європейці прийшли та похрестили там усіх, люди-боги були не такою вже рідкістю. Ми не вважали, що бог — це щось далеке у хмарах. Тільки-но поглянь на мене! Ну чим я не бог?

— Слухай, а мартіні непогано б’є, еге ж? — жартую я.

— Та я вже тобі це казав, думаю.

— Так, колись давно.

— Дуже, і дуже, і дуже, і дуже давно.

Підходить офіціантка. Я замовляю гарбузовий салат та червоного снеппера[138], а Омаї — дві страви, в обох є свиняча грудинка, згідно з коментарями офіціантки.

— Знаю-знаю, — всміхається він.

Не думаю, що колись бачив чоловіка, вродливішого за нього.

— Та я просто подумала, що, може, ви вирішите дещо урізноманітнити замовлення.

— Так страви ж різні!

— Ну добре, сер.

— І ще два оцих, — піднімає він свою склянку.

— Зараз буде.

Він зустрічається поглядом з офіціанткою, і вона доволі довго на нього дивиться.

— А я вас знаю, — зрештою каже вона. — Ви ж серфер?

— Це ж Байрон-Бей! — сміється Омаї. — Тут кожен перший серфер!

— Ні-ні, ви ж Сол Дейвіс, чи не так?

Він киває та кидає на мене зніяковілий погляд.

— Це я. Мабуть, це за мої гріхи, — відповідає він.

— Оу! — радіє вона. — Вас тут усі знають!

— Ну, я б так не сказав.

— Ні-ні, точно! Я бачила, як ви пройшли ту трубу! Просто неймовірно! Я бачила на відео в Інтернеті.

Омаї ввічливо посміхається, та я відчуваю його напруження. Нарешті офіціантка йде, а він понуро роздивляється свої пальці на правій руці. Широко їх розводить — вони нагадують морську зірку, — а потім стискає в кулак та перевертає. У нього гладесенька шкіра карамельного кольору. Її добре захищає від старіння океан та анагерія.

Ми говоримо про якісь нісенітниці. Потім приносять закуски. Омаї накидається як з голодного краю, набиває одразу повний рот та апетитно прицмакує. Я заздрю його вмінню просто насолоджуватися приємними речами.

— А ти чим займався?

Я розповідаю про своє вчителювання. Про життя до того. Про Ісландію, Канаду, Німеччину, Гонконг, Індію, Америку. Потім про 1891-й. Про Гендріха та організацію «Альбатрос».

— Це організація таких людей, як ми. І нас дуже багато. Ну, може, і не дуже, але багато.

Потім пояснюю про допомогу організації та про правило восьми років. Про альб та поденьок. Омаї шоковано на мене дивиться.

— А що робиш ти? Власне ти?

— Я виконую завдання Гендріха, мого боса. Запрошую нових людей. Не так усе й погано. Нещодавно їздив на Шрі-Ланку. Загалом, комфортне життя.

Моє власне «комфортне життя» ріже мені вухо.

— І куди ж ти їх запрошуєш? — дещо стурбовано сміється він.

— Це не якесь певне місце. Я просто роблю людей членами організації.

— Як це?

— Зазвичай нічого складного в цьому немає. Я пояснюю людині, як організація може її захистити, допомагає зі зміною особистості. У Гендріха є зв’язки будь-де. Це наче спілка. Чи страховка. Загалом, нам платять за життя.

— Непоганий ти продавець. Ідеш у ногу з часом, еге ж?

— Омаї, послухай, зараз нам загрожує неабияка небезпека. Серйозніша, ніж будь-коли.

— Ага. Але ми й досі тут. Досі дихаємо. Вдих. Видих.

— Ти в небезпеці. У Берліні є інститут, якому про тебе відомо. Вони вже багато років викрадають людей.

Омаї сміється. По-справжньому сміється. Я згадую про Маріон, яку, можливо, так само викрали, і мене бере злість. Він наче кидає мені виклик. Як атеїст католику.

— Викрадають людей? Отакої!

— Це правда. І не лише вони. У Кремнієвій долині є біотехнічні компанії, які хочуть отримати перевагу, яку може дати їм наш організм. Для них ми не люди, а лабораторні миші.

Омаї тре очі. Вочевидь, я його втомлюю цією розмовою.

— Ну добре. А де тут підводний камінь? Що треба робити, аби отримати такий захист?

— Є певні обов’язки.

Він сміється та знов тре очі, немов змагається зі сном.

— Обов’язки?

— Час від часу треба робити щось для «Альбатроса».

— Ох і назва! — знов сміється він.

— Так, дещо застаріла, згоден.

— І що саме треба робити?

— Різне. Наприклад, говорити з людьми та вмовляти їх підписатися.

— Підписатися? Що, ще й угоди є?

— Ні-ні, ніяких паперів. Лише довіра — найдревніший вид договору, — я знов починаю говорити, як Гендріх. Минулого разу в Аризоні це не дуже добре скінчилося.

— А що як люди відмовляються?

— Зазвичай не відмовляються. Бо це хороша пропозиція, — я згадую, як стріляв у пустелі. — Омаї, послухай мене, ти дійсно в небезпеці.

— І що ж мені треба робити?

— Ідея в тому, щоб не вкритися мохом. Тобто, Гендріх завжди підкреслює, що важливо не прив’язуватися до людей. Кожні вісім років треба переїжджати та починати деінде. Ставати іншою людиною. А ти тут уже понад…

— Ні, я так не можу. Переїжджати — це не для мене.

У нього серйозне обличчя. Такого нічим не візьмеш. Я маю бути відвертий.

— Вибору немає. Усі альби мають…

— Але я не погодився стати членом.

— Ти автоматично стаєш ним. Коли альбу знаходять, він одразу стає членом організації.