Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 26)

Піт кивнув Ієнові й сів за свою парту. Ієн відчув порив полегшення, змішаного з роздратуванням.

– Пам’ятайте, – мовив містер Тернер. – Додавайте розрахунки. Повторюю: додавайте розрахунки. За це нараховуються бали. Гаразд, усі готові? Переверніть білети… вперед!

Ієн перевернув білет і глянув на перше питання. Дуже просте. Математику або розумієш, або ні.

– Чому ти спізнився? – запитав він Піта згодом.

– Я не спізнився.

– Він міг тебе вигнати. Ти ж знаєш, який він.

– Але ж не вигнав, правда? – мовив Піт.

Вони стояли біля велосипедної стійки позаду школи. Піт поставив свого велосипеда догори дриґом, щоб відрегулювати ланцюга, і тепер крутив педаль рукою. Колесо свистіло в повітрі пізнього ранку.

– Якщо спізнився на іспит – це все, – вів далі Ієн, відчуваючи, як у ньому назріває обурення. Пітова поведінка почала його дратувати.

– Чувак, ти так багато хвилюєшся.

Зробивши над собою зусилля, Ієн прикусив язика й не відповів. Раптом йому спало на думку, що Пітове запізнення могло якось стосуватися подій попередньої ночі – Джима Лайтфута й того лісоруба. У нього перед очима постав батько, що накриває простирадлом нерухоме тіло. Ґеррі Мойніган, що свистить крізь зуби. Джим, напевно, провів ніч – першу з багатьох – за ґратами, й у резервації це не могло когось не розізлити.

– Це через те, що сталося вчора вночі? – запитав він.

За всі ці роки їхньої дружби, за тисячі годин риболовлі плечем до плеча в Пітовому старому й побитому човні вони жодного разу не обговорювали напружені стосунки між їхніми двома громадами. Що старшими ставали, то більше розуміли й менше бачили сенсу в тому, щоб це обговорювати. Але тепер йому хотілося знати, що діялося в Пітовій голові. Йому здавалося, що з усіх дітей у класі саме Піт виграв би найбільше, якби поїхав зі Струана, й іспити були його квитком.

– Що саме через що саме? – перепитав Піт.

– Може, годі вже? – мовив Ієн роздратовано. – Чи те, що ти мало не спізнився на випускний іспит, якось пов’язано з тим, що вчора ввечері Джим Лайтфут втрапив у бійку й той інший чоловік помер, а Джим тепер у в’язниці. Ось про що я питаю.

– А-а, про це, – сказав Піт. Він підвів голову до сонця й заплющив очі, все ще крутячи колесо рукою. – Та там немає чим перейматися, чувак. Просто ще одненький індіанець за ґратами, звинувачений у тому, чого не робив. Нічого нового. Таке стається весь час.

Ієнові вдалося – заледве – не накричати на нього, не сказати: «Якого дідька ти так зі мною поводишся? Я ні в чому не винен!». Він глитнув ці слова й мовчки дивився на Пітів профіль.

– Те, що сталося вчора ввечері, не має до тебе ніякого стосунку, – сказав він нарешті.

– Та звісно, – мовив Піт.

– Не має, хай йому грець! – вигукнув Ієн, раптом розлютившись від його тону. – У тебе є вибір – дозволити чи не дозволити собі втонути в цьому лайні! Це історія! Деякі люди в ній застрягли, але ти маєш вибір!

Піт, все ще не розплющуючи очей і звертаючи лице до сонця, сказав:

– Знаєш, що мені в тобі подобається, чувак? У тебе таке просте бачення життя.

Ієн їхав на велосипеді додому, його гризла злість і досада. Йому хотілося втекти від усього – втекти й жити в печері. Він навіть уявити не міг, як людству вдалося наробити стільки дурні. Він кинув велосипеда біля ґанку, піднявся сходами, настіж відчинив двері і втупився в кров’яний слід на підлозі. У нього стріпнулося серце, але за мить він побачив, що крові, проти попередньої ночі, небагато – просто розмазані краплі, що через регулярні інтервали ведуть до бокових дверей приймальні. Він заглянув у кімнату. Ранкові приймальні години скінчилися й Марджі, медсестра, пішла додому обідати. Там нікого не було, крім Фатца Фітцпатріка, який сидів на одному зі стільців. Його нога, обгорнута чимось дивним, – можливо, сорочкою, бо з пов’язки наче стирчали рукави – лежала в невеличкій калюжці крові.

– З тебе кров тече на мою підлогу, – сказав Ієн. Він уже відчував, як напруга в нього на душі слабне. Він був би радий будь-якій нагоді відволіктися, але Фітц у приймальні перевершив усі його сподівання.

– Перепрошую, – відповів Фатц. – Нічого не можу вдіяти. – Його велике кругле обличчя було ще блідіше й печальніше, ніж зазвичай, але такий самий вигляд він мав і коли вийшов з класу після іспиту.

– Якщо ти хотів накласти на себе руки, – вів далі Ієн, – то краще різати зап’ястя, а не ногу.

– Я порізався об бляшанку.

– Серйозно? – перепитав Ієн. – Як тобі вдалося? – Він підтягнув один зі стільців і поставив його перед Фатцом, узяв з півдесятка «Нешинал джіогрефік» та каталогів із «Ітона» зі стоса на столі, поклав їх на стільця і підняв на них Фітцову ногу.

– Я не хочу це обговорювати, – відповів Фатц. – Це найгірший день у моєму житті.

– А ти часу не марнував, – мовив Ієн. – Від закінчення іспиту й години не минуло. – Він дивився на ногу. Кров ще текла, але вже повільніше. Тепер вона псувала журнали. Ієн глянув на двері батькового кабінету. – Ти перевірив, чи в нього там хтось є, правда? – запитав він.

Фітц кивнув.

– Що він робитиме? Що зазвичай роблять із ранами?

– Краще тобі не знати, – відповів Ієн. – Повір мені на слово.

– Ти такий свинюк, Крістоферсоне, ти про це знаєш?

Ієн кивнув:

– І мій батько теж. Це спадкове.

Рана й досі кровоточила. Він мав би на неї натиснути, добре затиснути рану, але Фатц закричить і, можливо, вдарить його – він був зірковий квотербек і міг добряче заїхати. Ієн узяв іще журналів і додав їх до стосика. Принаймні тепер кров просто текла, не бризкала. Йому не всміхалося притискати руку до Фатцового м’язистого паху.

– Він накладе шви? Я в тому сенсі, що він зазвичай цього не робить, правда? Не зашиває ж він кожен порізик?

– Навряд чи це порізик, – відповів Ієн.

Він підійшов до дверей батькового кабінету й постукав. Батько сказав: «Заходьте». Ієн відчинив двері й просунув у них голову. Місіс Дженнер сиділа біля столу його батька із закоченим рукавом, демонструючи жахливо розпухлий лікоть.

– Привіт, любий, – сказала вона. – Як справи?

– Привіт, місіс Дженнер. Дякую, все добре. – Він глянув на батька й сказав: – Досить термінова справа, – тихим голосом, сподіваючись, що Фатц не почує. Його батько кивнув. – Ясно. Буду через хвилину.

Ієн повернувся й сів поруч Фатца.

– Отож, розкажи, як тобі вдалося порізатися об бляшанку, – сказав він. – Вона стояла на столі? Що було всередині: тунець, квасоля, персики чи що?

– Згинь, – відповів Фатц.

– Від цього залежить лікування. Якщо тунець, то він зробить одне, бо це риба, якщо квасоля чи персики – то інше. Для твого ж добра я сподіваюся, що квасоля або персики. – Він замислився на хвильку. – Власне, найгірше – це солонина. Оце страшне. Це була солонина?

– Згинь.

Він залишив Фатца з батьком і відплив у каное. Уже кілька днів вітер віяв зі сходу, що зазвичай передвіщало дощ, але той іще не з’явився. Озеро було неспокійне, невеличкі пориви вітру збурювали воду, і йому доводилося докладати зусиль, щоб утримувати каное в рівновазі. Небо сіріло на сірому тлі – низькі темні хмари висіли під вищими й світлішими, й усі вони повільно пливли геть.

Не думаючи про це, він автоматично звернув на захід, у бік Безнадійного. Саме там рік тому Піт мало не впав із човна, й відтоді його місією стало зловити ту рибину, яка смикнула тоді його вудку. За звичайних обставин Ієн приєднався б до нього, але Пітові слова ще досі йому боліли. Їхні стосунки наче зайшли в якийсь глухий кут, й він не знав, чому і що з цим робити.

Він розвернув каное проти вітру і гріб що мав сили. Повітря приємно холодило йому обличчя – він уявив, як воно наповнює його легені, проходить через усе його тіло. Однак пливти було важко – вітер стримував каное, розвертав ніс. Допливши до гирла Слоу-рівер, він звернув туди перепочити. З обох боків із води піднімалися закруглені гребені рожевого граніту, утворюючи захист від вітру, й між ними річка текла плавна, наче мед. Ієн гріб повільно, намагаючись не порушити її спокою, а натомість ввібрати його. Йому треба було звільнити розум від сплутаного клубка думок, що заполонили його цими днями – іспити, смерть, майбутнє, минуле, його батько, жінки, його друг. Він прагнув спокою, душевного еквіваленту річкової течії.

Він зосередився на русі води, на маленьких тугих вихорах, що залишалися після його весла, на тому, як плавно перетікає вода над каменями в глибині, на вузькій V-подібній формі, яку утворював ніс його каное, але думки все поверталися й поверталися. Він причалив каное до низького кам’янистого берега й зійшов. Щойно він став на землю, як його знову став обдувати сильний вітер, тож він сів на плаский камінь, низько над водою, дивився, як тече річка, й повністю віддався хвилюванню.

Безсумнівно, у цьому він став вправніший. Якби треба було скласти іспит із хвилювання, він був би найліпший у класі. Перед цим він оглядав свою кімнату, роздумуючи, що взяти з собою в університет: кілька книжок – «Мобі Дік», «Останній з могікан», «Ловець у житті» – радіо, фотоапарат, знімок, на якому вони з Пітом тримають щуку – двадцять шість фунтів, завдовжки тридцять чотири дюйми – найбільший їхній улов. Через це він знову почав хвилюватися за Піта, а також це змусило його згадати, що він не має фотографії батька, на якій не було б матері, що підштовхнуло його думати про матір. Йому не хотілося, щоб нагадування про неї засмічували його нове життя.