Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 28)

Його власна перша борозна скидалася на доріжку п’янички в суботній вечір. Артур дав йому Роберта й Едварда, бо ті були досвідченішою командою, й Ієн думав, що все йде як слід, аж доки вони не дісталися до кінця поля й не обернулися. Коні були такі вражені, що мало не відсахнулися – вони точно обоє ступили назад. Роберт глянув на нього через плече, наче казав «Що це в біса таке?». Щоб навчитися, Ієнові знадобилися місяці. Тепер він пишався своєю оранкою. З Артуровою не порівняти, але вона більше не походила на повний провал.

Картер за обідом посварився зі своєю матір’ю.

– Я сказав тобі, що поїду! – Обличчя його розчервонілося, а голос перетворився на пронизливий виск. – Я сказав тобі, що ми з Лукасом домовилися на суботу після обіду, й ти сказала «добре»!

– Картере, не можу повірити, що я могла тебе відпустити на ціле пообіддя! Мені треба, щоб ти прополов городину. У мене цілий тиждень до неї не доходили руки.

– Але ж ти відпустила! – Картер так обурився, що Ієн вирішив, що він говорить правду. – Я сказав, що в нього є поперечні ручки й вони йому не подобаються, тож ми можемо помінятися, і я маю приїхати до нього сьогодні! Я казав тобі!

– А чому ви обоє не можете приїхати на велосипеді до школи? – запитала Лора, накладаючи йому на тарілку товченої картоплі й розсипаючи половину на стіл через роздратування. – Чому ви там не можете обмінятися?

– Він не може приїхати до школи! – відповів Картер. – Він живе далеко і їздить на автобусі! Саме тому я маю поїхати сьогодні – мені треба буде кілька годин! Я казав тобі, мамо! Я казав тобі в понеділок! Ти ніколи мене не слухаєш! – Він відсунув стільця від столу й вибіг з дому. За мить після того вони почули хрускіт гравію під колесами його велосипеда.

– Я трохи щось про це пам’ятаю, – втомлено сказала Лора. – Але я певна, що не могла дозволити йому поїхати сьогодні.

Якщо чесно, Ієн визнав про себе: вона не слухала. Іноді здавалося, що вона перебувала в якомусь своєму світі. Напевно, тихішому. В тому, де вона вільна сама розпоряджатися своїм часом. Він спробував уявити, як вона сидить на канапі, але це різко нагадало йому про матір, тож він відштовхнув цю думку геть.

– Річ у тому, – казала Лора, – що Бетті Гарт хвора. Твій батько сказав, що вона опиниться в лікарні, якщо вставатиме з ліжка, тож я цілий тиждень доглядала її малюка. Сьогодні по обіді я знову візьму його до себе. Він слухняний, але причіпливий, його треба носити на руках, а городина в такому стані.

– Може, я прополю? – запитав Ієн. Городина росла просто збоку від будинку. Він глянув на Артура. – Чи продовжити орати?

Артур жував, роздумуючи.

– Напевно, краще прополи городину.

– Це було б чудово, – сказала Лора. – Просто чудово.

Ієн зрадів. Городина буде прополена, й, може, Лора не стане чіплятися до Картера, коли той повернеться, а він, Ієн, працюватиме за менш ніж сотню ярдів від неї ціле пообіддя.

Джулі й Марч пішли з ним, коли він вийшов, щоб узятися до прополювання. Вони оголосили, що збираються допомагати.

– Я мав таке передчуття, – сказав Ієн згідливо. – Ви допомагаєте мамі, коли вона займається прополюванням?

– Ні, – відповіла Джулі. – Їй не потрібна допомога.

– Зрозуміло, – відказав Ієн. Він перебрав інструменти в сараї й знайшов маленькі ручні вила. – Ось, тримайте. Ви знаєте, які з них бур’яни?

– Бур’яни зелені, – відповів Марч.

– Ну, і так, і ні, – сказав Ієн. – Великі зелені рослини – це овочі. Ось, бачите? – Він вказав на схожу на пір’я верхівку морквини. – Це морква. Її викопувати не треба, вона ще мусить підрости.

Марч із підозрою на нього глянув.

– Це не морква, – сказав він.

– Морква. – Ієн відсунув трохи землі від листя, щоб показати корінець. – Бачиш?

Марч був просто ошелешений.

– Це морква!

Що в дітях хорошого, подумав Ієн, – одна з небагатьох компенсацій за стільки клопоту з ними – це те, як вони дивуються тому, що ти сприймаєш за даність.

– А він і не знав! – Джулі аж згиналася зі сміху.

– Йди виривай бур’яни, ти, – сказав Ієн. – Марнуєш час, збиткуєшся над братом. Оці маленькі рослини – бур’яни, Марче, і їх треба не висмикувати, а викопувати. Всі на це згодні?

Марч завзято поколупався півтори хвилини й поволі пішов геть, повернувся в будинок. Джулі потрималася трохи, обачно викопуючи кожну бур’янину й акуратно складаючи на траві на краю грядки, корінцями в один бік. За якийсь час вона від цього втомилася й стала просто колупатися паличкою. А тоді втомилася й від цього теж і сіла на траві спостерігати за Ієном.

– Уже відпочиваєш? – запитав він.

Вона кивнула. Сьогодні вона дуже схожа на свою матір, подумав Ієн. Може, колись стане майже такою ж вродливою.

З дому почувся голос – Лорин, вона кликала Джулі. Джулі звузила очі, думаючи, почути чи ні.

– Мама тебе кличе, – твердо сказав Ієн. – Біжи спитай, що таке.

Вона побігла й зникла за рогом будинку. За хвилину чи дві з’явився Марч, несучи щось – тарілку з печивом. Він ішов дуже обережно, тримаючи її обома руками, щосили зосереджуючись.

– Як люб’язно з твого боку, – сказав Ієн, коли Марч підійшов. Він поклав сапку і підхопив тарілку, що небезпечно хиталася. – Це все для мене?

– Ні, – відповів Марч.

– А-а. Гаразд. Хоч якісь із них для мене?

– Мені можна взяти одне, – сказав Марч, своїм тоном демонструючи, якої він був про це думки.

– Тоді краще ти перший вибери, яке хочеш.

Ієн присів навпочіпки й простягнув тарілку так, щоб Марчу було видно всі варіанти. Марч вибрав печивко, завагався, поклав назад. Узяв інше, й поклав назад. А тоді ще одне.

– Яке саме ти шукаєш? – запитав Ієн, коли, здавалося, ситуація зайшла в глухий кут. – Найбільше за розміром чи те, де найбільше шоколадних шматочків?

Марч схопився обома руками за низ футболки й став смикати її вгору-вниз над своїм гладеньким кругленьким животом.

– А, розумію, – сказав Ієн. – Ти хочеш найбільше за розміром і те, де найбільше шоколадних шматочків. Це складно.

За мить краєм ока він вихопив рух і підняв погляд. Джулі з’явилася з-за рогу будинку, несучи тацю зі склянками. За нею йшла Лора з малюком місіс Гарт на руках. Ієн відчув хвилю втіхи.

– Твоя мама йде, – сказав він. Марч спритно схопив печивко і став швидко його жувати.

Лора нахмурилась на нього, підходячи.

– Щоб оце було останнє, – сказала вона. Малюк був укритий шоколадом від вуха до вуха.

Джулі простягнула Ієнові тацю зі склянками.

– Це лимонад.

– Дякую, – мовив Ієн, беручи собі одну й ставлячи тарілку з печивом на траву. От якби тільки діти зараз пішли, взяли з собою малюка, й залишили Лору з ним наодинці, лише на дві хвилини. Лише на дві хвилини її нічим не перерваної уваги цього прегарного теплого пообіддя.

Почувся звук машини, й вони всі підвели очі. Машина з’їжджала з основної дороги, за нею клубився хвіст пилу. Ієн не впізнав її – вона не належала нікому з місцевих. Коли вона під’їхала ближче, він побачив, що то був кадилак, двоколірний, червоний і кремовий, великі крила по боках, блискуча хромована оздоба. Ієн дивився на нього захоплено – він іще ніколи такого не бачив.

– Хто це може бути? – сказала Лора, перекладаючи малюка на друге стегно. – Напевно, хтось заблукав.

Машина заїхала на подвір’я, й вони всі пішли в її бік. Марч побіг уперед, Джулі трималася біля матері, Ієн ішов позаду неї, заінтригований. Машина стала, й пил навколо неї повільно улігся. Двері відчинилися і вийшов чоловік. Лора зупинилася так раптово, що Ієн з нею зіштовхнувся.

– Перепрошую, – сказав він.

Вона не відповіла. Просто стояла й не рухалася. З іншого боку подвір’я незнайомець зручно сперся на автомобіль, склав руки на грудях і всміхався до них.

Згодом, згадуючи цю першу зустріч, намагаючись згадати, якою була його реакція, перебираючи пам’ять у пошуках підказок, хай яких дрібних, передбачень майбутніх подій, усе, що Ієн міг пригадати, була та усмішка.

Глава 8

«До сезону дощів закінчено лише одну п’яту засівів»

«Прем’єр-міністр Кінг надав парламентові план воєнної програми»

– Слугай, Артуре, – сказав Отто Лунц. – Зідай, слугай, я читаю.

Він видобув окуляри з кишені сорочки й похмуро прилаштував їх на носі. «Все ще дощить», – прочитав він, зробивши свій голос глибоким і протяжним, як у Ґюнтера, від якого надійшов лист. Щокілька тижнів Артур ходив на ферму Лунців після вечері дізнатися, чи не приходили листи від хлопців. Нікого з них не можна було назвати талановитим писачем, але десь двічі на місяць від одного з них надходили якісь новини.

Отто Лунц звів очі.

– Фони досі в Англії! Досі! Б’ють байдиків! Зидять без діла цілий день, розжиріли як свині!

– Читай листа, Отто! – втрутилася місіс Лунц, ставлячи чашку чаю й тарілку з печивом перед Артуром.