Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 27)

Йому хотілося, щоб матері не потрапила до рук його нова адреса, хай де він опиниться, але він знав, що батько її повідомить. Вона й далі писала щотижня й за ці три роки він не розкрив і одного листа – одразу викидав їх у смітник у цілих конвертах. Навіть так, із самих конвертів він дізнавався про її життя більше, ніж хотів би знати. Вона вже не носила прізвище Крістоферсон, наприклад, – вийшла заміж за учителя географії. І рік тому вони переїхали у Ванкувер. Вона телефонувала йому на його день народження й Різдво, і заради батька він не вішав слухавку, але думав, що, поїхавши з дому, зможе позбутися і цього контакту також.

Біль від її вчинку більше не сповнював усе його єство; але що залишилося, так це гаряча, розпечена вуглина гіркоти, яка розгорялася, коли він думав про матір. Він хотів позбутися цього теж. Йому хотілося бути – і в минулому також – не зачепленим її зрадою, наче вона була йому ніхто й ніколи нічого для нього не важила. Просто випадкова гостя, що завітала на якийсь час і пішла далі. Він фантазував про те, що через кілька років вони проминуть одне одного десь на вулиці й не впізнають. Оце було б добре. Саме цього він прагнув.

У воді щось було; його око помітило якийсь рух. Це щось прямувало просто до нього. І лише коли наблизилося на десять футів, він зміг розгледіти, що це таке, – водяна змія, з жабою в роті. Вона й далі пливла до нього, напевно, вважаючи його за камінь. Допливши до його ніг, змія дюймів на вісімнадцять вилізла з води й буквою S поклала своє гладеньке, блискуче тіло на світлий камінь, а тоді, на Ієнів жах, опустила свою глянцеву, темну голову – разом із жабою – зверху на його черевик. Широко роззявила пащеку й стала їсти.

Ієн, примушуючи себе не ворушитися, споглядав із цікавістю й огидою. Змія тримала жабу за голову, але та була дуже навіть жива. Розміром вона переважала голову змії принаймні вдвічі й боролася щосили, смикаючи лапами, намагаючись за щось зачепитися кігтями, щодуху смикаючись назад – він відчував її борсання через шкіряний верх черевика. Першим його імпульсом було спробувати врятувати жабу, але він розумів, що це абсурдно. Зрештою, змія вполювала жабу собі на вечерю. Він сам учора їв яловичину.

Змія, порухавши щелепами так, щоб точно вирівняти жабу, повільно почала її заковтувати – брак поспіху в цьому ділі бентежив Ієна найбільше. Хвилі спазмів прокотилися її тілом, засмоктуючи жабу вглиб. Жаба відчайдушно боролася. Їй вдалося зачепитися кігтями лівої задньої лапи за твердий край зміїної нижньої щелепи і впертися задньою правою лапою Ієнові в черевик, і тепер вона щодуху штовхалася, напруживши від зусилля м’язи. Боротьба тривала й тривала. Іноді навіть здавалося, що жаба виборе собі свободу, але тепер по її спині текла цівка крові й щодо кінця вже не залишалося ніякого справжнього сумніву. Отак це й буває, подумав Ієн. Як не крути, а отак це й буває.

На той час, коли він повернувся, сонце вже майже сіло. Вітер підсилювався, піднімалися хвилі. Невеликі, але вода стала неспокійна, й каное хитало, наче яєчну шкаралупу.

Наблизившись до причалу, Ієн побачив, що на ньому хтось сидить – темна постать, руки навколо колін. Кеті.

Вона мовчки дивилася, як він причалював каное. Він поклав весло і схопився за причал, щоб не дати каное й далі об нього битися.

– Привіт, – сказав він обережно.

– Привіт.

Він виліз із каное, витягнув його, а тоді перевернув внутрішньою стороною вниз, на випадок дощу.

– Ти давно тут сидиш?

– Давненько.

Її голос приглушили руки, якими вона й далі обіймала коліна. Вона була вбрана в легку куртку, що лопотіла на вітрі. Сівши поруч неї, він помітив, що вона плакала, і в нього стріпнулося серце.

– Усе гаразд? – запитав він. Вона поклала голову собі на руки й заплакала знову. – Гей, – сказав він, тривожачись іще більше, й обійняв її. – Гей, Кеті, що таке? Що сталося? Щось сталося?

Він притягнув її ближче до себе, винувато шукаючи в пам’яті щось, що могло ще більше її засмутити – крім того, що він не дуже-то за нею й сумував, але вона про це знати не могла. Тепер вона спиралася на його плече, й він відчував, як мокрішає його сорочка.

– Гей, – повторив він лагідно. – Не мовчи. Розкажи, що сталося.

Нарешті вона підняла голову й глянула на нього. Коли плакала, вона була дуже гарна. Її очі ставали сяйливими озерами, й коли переповнювалися, сльози струменіли щоками, мов два прозорі срібні струмки. Він подумки спитав себе, чи вона плакатиме так багато, що сльози зроблять її огидною, чи її ніс почервоніє, чи напухнуть очі.

– Нічого не сталося, – сказала вона. – Нічого такого. Просто я збагнула… як сильно я тебе кохаю. Мені хотілося… померти, Ієне. Ці кілька останніх тижнів мені просто хотілося померти. Я… мені байдуже… мені вже все байдуже. Іспити й усе інше. Я провалюся, й мені байдуже. Мені треба бути з тобою. Я збагнула, що для мене важливо тільки це.

О Боже, подумав він і глянув на озеро. Почали з’являтися білі піняві хвилі; остання самотня чайка ширяла над ними, граційна, наче водомірка. Він відчував, як його притискає вага її любові. «Послухай, – хотілося йому сказати, – мені шкода, але я надто втомлений, щоб просто зараз про це думати, може, приходь за тиждень?». Але він не міг цього сказати, та й, навіть так, наступного тижня теж не знатиме, що відповісти.

А тоді, щоб іще більше все ускладнити, в його голову прослизнула думка, що, враховуючи те, як почувається Кеті, він майже точно міг переконати її зайнятися з ним сексом, просто відразу, просто на причалі. Він був у цьому впевнений. Лише від самої цієї думки в нього почалася ерекція. Він змінив позу, притиснув її ближче до себе й вільною рукою розщібнув її куртку. Поверх блузки вона мала на собі светр; він просунув під нього руку, на якусь мить потримав її на одній із її грудей, а тоді взявся розщібати ґудзики. Кеті повернула до нього обличчя й наблизила свої губи до його губ, з бажанням, з довірою, і він знав, що вона йому дозволить, і водночас почувався близьким до відчаю, знав, що не зможе дійти до кінця. Не через свої принципи, не через те, що це означатиме, що він нею скористався, а тому що, коли дійшло до діла, він виявився слиньком, який занадто сильно боїться наслідків, щоб піти на ризик.

Кеті й далі на нього дивилася, тепер в її очах читалося питання. Він мав щось сказати. «Я занадто сильно тебе поважаю, Кеті, – прошепотів він. – Нам варто почекати».

Це прозвучало так фальшиво, так неймовірно шаблонно, що на її місці він би підвівся, пішов геть і ніколи більше до нього не заговорив. Але Кеті всміхнулася, притулилася до нього й прошепотіла у відповідь: «Мені так пощастило, що я тебе знайшла. Навіть не віриться, як мені пощастило».

Субота стала йому полегшенням. У роботі на фермі була якась простота, що здавалася ідеальним антидотом усьому решта. Він заздрив Артурові, що жив таким спокійним і рівним життям. Певна річ, той мав через що хвилюватися, але багатьма сторонами не буває кращого життя, ніж цілий день орати поле під чистим, нехитрим небом.

Того ранку він почав орати десятиакрове поле, що лежало поряд з найпівнічнішим краєм ферми. Межа Даннів позначалася річкою Кроу, тож, працюючи на десятиакровому, чуєш її цілий день, її плавний холодний шурхіт заповнює проміжки між стуканням кінської упряжі та карканням ворон. Це було його улюблене поле. На ньому більше, ніж на інших, таких добре доглянутих, таких приборканих, проглядала історія цієї ферми.

Певна річ, не Артур розповів йому цю історію, а Лора. Час від часу виринали нові деталі, зазвичай за обідом.

– Тут колись скрізь був ліс, правда, Артуре? Почалося все просто з невеличкої розчищеної ділянки. Твій дід її розчистив, так?

– Ага, – кивнув Артур.

– Більшість ферм так починалися, Ієне. На деяких люди на самому початку навіть не завдавали собі клопоту валити дерева, просто садили серед них ріпу й картоплю, щоб протриматися першу зиму. А тоді, зрубавши дерева, мали роками чекати, доки коріння згниє достатньо, щоб його можна було викорчувати. Скільки років на це йшло, Артуре? П’ять? Чи навіть більше?

– Коли як.

– А камені – їх треба було витягнути. Ти бачив, якого розміру деякі з них. Тільки уяви, яка це була робота!

На десятиакровому він міг собі це уявити. Лише за кілька ярдів, на другому березі річки, й досі стояв дикий ліс.

Він любив орати. І ставав вправніший теж. Із самого початку йому це вдавалося жахливо погано. Він думав, що це дуже просто, що треба лише поставити коней, спертися на плуг і вперед – коли дивишся на Артура, це здається легко. Його борозни були такі рівні, наче зроблені під лінійку. Й коні добре навчені, їм нічого не треба казати. Вони самі ставали рядочком, на одній лінії, один – в найостаннішій борозні, другий – на незораній землі, а тоді вирушали: той, що в борозні, ставив кожне своє копито завбільшки з обідню тарілку точно попереду другого. Дійшовши до краю, коні самі поверталися, боком, бездоганно синхронно один із одним, великі, наче автобуси, граційні, наче танцюристи, вони ступали й ступали вбік, аж доки не ставали в одну лінію знову, але дивлячись на протилежний край поля. Трактор ніколи в житті не повернувся б так акуратно. Спостерігати за ними Ієнові ніколи не набридало.