Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 25)

Ґеррі Мойніган порпався в задній кишені штанів. Він витягнув зв’язку ключів.

– Якщо втече – це буде на твоїй совісті, – сказав він категорично.

– Я беру на себе повну відповідальність, – відповів Ієнів батько. – Ходи сюди, Джиме.

Стілець стояв лише за кілька футів від столу, на якому лежав мертвий чоловік. Чи Джим уже усвідомив, що забрав його життя? Тепер ця фраза набула значення, якого не мала раніше. Забрати життя. Ієн дивився, як батько очистив довгу нерівну рану й почав її зашивати. «Це швидко», – сказав лікар Крістоферсон. Його шви були маленькі, точні, ідеально розміщені. Ієн знав, що він пишався своїми швами. Єдина його гордість. Шрами, що залишалися в його пацієнтів, були тонкими, блідими лініями, які зникали за кілька тижнів. Маючи лісорубний табір і тартак неподалік, він багато практикувався.

– Зателефонуй преподобному Томасові від мого імені, Ієне, – сказав він. – Повідом, що в нас тут померлий.

Ієн кивнув. Він вийшов у коридор і виконав доручення. А тоді повернувся в кабінет. Батько й далі накладав шви. Він підвів погляд. «Можеш іти, якщо хочеш», – сказав він.

Виходячи, Ієн помітив, що приніс за собою кров у коридор. Його відбитки злилися з кривавим слідом, що його той чоловік залишив, коли прибув. Життя, розлите по підлозі. Він зняв черевики й поставив їх біля стіни, акуратно, рядочком. А тоді піднявся до себе в кімнату. Його підручники з математики лежали розкладені на столі. Він сів і на якийсь час уперся в них поглядом. Вони здавалися йому колосально безглуздими. Десь об одинадцятій він почув, як під’їхала машина, а тоді голоси в коридорі. Тіло на ніч забирали в церкву.

Незадовго після того, як машина від’їхала, його батько пішов нагору й устромив голову в його двері.

– Ти тримаєшся? – запитав він.

– Звісно, – відповів Ієн, напівобернувшись на стільці.

– Не засиджуйся допізна.

– Не буду.

Його батько завагався.

– Ти сьогодні добре впорався.

– Дякую.

– Буває, що нічого не вдієш.

– Так.

Батько пішов униз, й Ієн чув, як він там ходив. Десь опівночі він ліг спати.

Ієн сидів за столом, думаючи про холодну реальність смерті. «Він помер», – сказав його батько. Однієї миті на столі лежав чоловік, а наступної – просто тіло. Вони навіть не знали його імені. Не знали, звідки він приїхав. Лісоруби прибували й відбували; багато з них тільки недавно перетнули кордон і майже не розмовляли англійською. Коли в одному місці зрубували досить дерев, табір переїжджав і починав спочатку. Чоловіки звідти мало бували в місті, крім як на вихідних, коли приходили напитися. Містяни вважали їх лайливими й свавільними. Їхня робота була небезпечна, куди небезпечніша, ніж на тартаку – там принаймні пилки стояли закріплені й не треба було працювати на жахливій висоті. Там не літали сталеві кабелі, на голову не падали сухі гілки, й раптові пориви вітру не спрямовували дерева в неправильному напрямку. Колоди на воді не перекочувалися й не притискали собою.

Чи розуміли лісоруби, як раптово їх може забрати смерть? Як вона може накинутися нізвідки? Може, й розуміли. Але Ієнові, на самоті в тиші його кімнати, здавалося, що це позбавляє життя сенсу. Нащо складати плани, чогось прагнути, якщо все може скінчитися отак, в одну мить? Йому це здавалося зрадою. Якимсь жорстоким жартом Бога.

Дивно було те, що, коли він прокинувся зранку, нічого не змінилося. Перша його думка була не про мертвого лісоруба й навіть не про смерть узагалі, а про іспит з математики. Це здавалося йому безчесним, майже непорядним. Він намагався казати собі, що іспит неважливий, бо він сам може померти ще до обіду, але насправді навряд чи він помре до обіду й іспит був дуже важливий. Він узяв підручника з собою, коли спустився снідати.

Його батько сидів за кухонним столом, жуючи тост і читаючи «Глоуб енд мейл» за попередню суботу – й досі потрібно було кілька днів, щоб дістатися газетам до Струана. Він підвів погляд і злегка всміхнувся, коли увійшов Ієн. Той насипав собі миску пластівців і сів напроти батька.

– Математика, так? – сказав батько з-за газети. Він збирав крихти пальцем, облизував його й збирав знову. Нещодавно він став спочатку вмочати палець у масло, а тоді вже збирати крихти. Спочатку це викликало в Ієна огиду, але він спробував і сам приохотився, тож тепер вони обидва це робили.

– Ага.

– Людина математику або розуміє, або ні. – Тон його голосу був неуважливо підбадьорливий.

– Ага, – сказав Ієн. – Питання в тому, що з цього про мене.

Його батько опустив газету й усміхнувся.

Він не демонстрував ніякого бажання обговорювати події попередньої ночі. У коридорі не лишилося жодного сліду, крім як темна дерев’яна підлога була мокра. Ієнові черевики, ретельно вимиті, стояли біля вхідних дверей. Усе здавалося нормальним. Власне – й Ієн раптово це зрозумів – усе й було нормально. Його батько був так добре знайомий зі смертю, що вона не вартувала обговорення. Це не шоковий або незвичайний випадок, а буденність. І це шокувало найбільше.

– Я пішов, – сказав Ієн, доївши пластівці.

– Удачі.

Удача. Може, в ній уся річ. Може, усе життя залежить не від того, як тяжко ти працюєш, який ти цілеспрямований, який розважливий чи розумний, може, всі ці життєві перегони залежать тільки від удачі.

Іспит складали вони всімох. Кеті покинула математику, закінчивши дванадцятий клас, – сказала, що її від неї нудило – тож Ієнові принаймні не доводилося бачити її згірчено відвернуту спину. Коли Ієн прийшов, п’ятеро інших стояли в коридорі за дверима класу, чекаючи, доки з’явиться містер Тернер. Вони всі мали знервований вигляд. Фатц Фіцпатрік спирався на стіну, жуючи жуйку так швидко, що його щелепи аж ходили ходором. Ієн пошукав очима Піта, але той іще не прийшов.

– Як справи, Фатце? – запитав Ієн.

Фатц кивнув і продовжив жувати. Було в ньому щось таке, що завжди збадьорювало Ієна. Може, просто те, що він завжди мав такий пригнічений вигляд, що проти нього просто не можеш не почуватися на висоті. Його батько мав тартак, «Фітцпатриків готель» і котеджі на березі озера – найбагатша людина в місті. Переймання всіма цими грошима зробило його дратівливим і злим, особливо з дітьми. Просто глянувши на Фатца, можна було сказати, що батько пообіцяв здерти з нього три шкури, якщо він провалить ці іспити.

Рон Аткінсон і Сюзан Янковіц сиділи за столом біля дверей. Вони посунулися, щоб Ієн теж міг сісти.

– Я буду такий радий, коли ми звідти вийдемо, – сказав Рон Аткінсон. – Цей найгірший.

Ієн кивнув.

– Легко вам казати, – мовила Сюзан Янковіц. – Ви обидва такі мозковиті.

Вона знервовано себе обіймала. Сюзан мала великі груди, й ці обійми неймовірно на них вплинули. «Цицьки» – так називав їх Піт. «Чувак, тільки глянь, які цицьки». Тепер вони тулилися одна до одної й трусилися, наче єноти в мішку; Ієн заледве утримувався, щоб не дивитися на них увесь час.

– Я вночі не могла заснути, – вела далі Сюзан. – Я знаю, що провалюся.

– Не провалишся, – сказав Ієн, хоч вона таки провалиться. Він почув у своєму голосі бентежну луну батькового неуважливо підбадьорливого тону. – Хто-небудь бачив Піта? – Він перехилився через цицьки Сюзан, щоб заглянути в коридор.

– А нащо йому складати іспити? – допитливо запитав Рон.

– А тобі нащо їх складати? – Це прозвучало різкіше, ніж він хотів, тож він додав: – А нам усім нащо їх складати?

– Він хоче вчитися в університеті чи що? – сказав Рон.

– Чом би й ні? – відказав Ієн.

Ще в середній школі вони з Пітом перестрибнули через клас, тоді як Рон залишився на другий рік, так що він був на цілих два роки старший за них, але в тому ж самому класі. Він не міг не знати, який Піт розумний, але якимось чином, видно, таки не знав. Дивовижно, як люди здатні триматися своїх упереджень, навіть коли свідчення того, що ці упередження помилкові, в них просто під носом.

– Він планує кинути резервацію? Мати кар’єру?

– Чому ні?

Рон знизав плечима.

– Ось і містер Тернер, – сказала Сюзан.

Піта й досі не було видно.

Містер Тернер підійшов широким кроком, притискаючи до грудей пачку іспитових паперів.

– Ну й ну, які ви всі сьогодні бадьорі, – сказав він. – Майбутні Айнштайни, всі до одного. Заходьте, заходьте.

Він відчинив двері класу, й вони всі увійшли за ним.

– Якщо хочете підгострити олівці, зробіть це зараз. Треба в туалет – сходіть зараз. Помолитися – помоліться зараз. Кінець близько. Зійшло сонце Судного дня. Я глянув на білети й побачив, що ви всі провалитеся. – Він був гротескно-радісний.

Вони трохи посиділи без діла, сходили в туалет, повернулися. Неохоче повсідалися за парти. Містер Тернер викреслив їхні імена зі списку.

– Корб’є не прийшов, – сказав він. – Хтось бачив Корб’є? – Він глянув на Ієна й підвів брови. Ієн похитав головою. – У нього дві хвилини. Час, приплив та іспити нікого не чекають. Фітцпатріку, ти жуєш жуйку. Виплюнь її.

Ієн перекочував олівець між пальців. Ну ж бо, ну ж бо, звернувся він до Піта в своїй голові. Він захоплювався Пітовою безтурботністю, але тут Піт заходив занадто далеко. Наразі ця безтурботність додавала йому стресу, а стресу йому й так задосить.

– Корб’є нема, – сказав містер Тернер, дивлячись на годинника. – Час збіг.

Він пішов зачинити двері. Піт увійшов перевальцем.

– Ти спізнився, Корб’є. Ще дві секунди, і я зачинив би двері. Сідай.