Мэри Лоусон – По той бік мосту (страница 24)

– Просто заткайся, заради Бога, – мовив він. – Досить від тебе неприємностей як на одну ніч, щоб ще й тепер тебе слухати.

– От скотина, – сказав поранений, намагаючись ударити того чоловіка, що стояв під стіною. – Довбана скотина.

Він був молодий, щонайбільше трохи за двадцять, міцної статури, так що сержантові Мойнігану довелося налягти на його плечі, а Ієн притиснув йому ноги. Тієї ж секунди, коли його поклали на стола, Ієнів батько стиснув рукою пах пораненого, щоб зупинити кровотечу. Кров фонтанувала, яскраво-червона. Ієн знав, що оте фонтанування і яскрава червоність крові – це погані новини. Його батько різко постукав чоловікові по грудях вільною рукою і сказав:

– Слухай мене. У тебе великий поріз. Якщо не даси нам обробити його, матимеш серйозні проблеми. Ти мене зрозумів?

– Скотина, – сказав чоловік, але борсатися припинив.

Його обличчя було дуже бліде, а чоло вкривали краплі поту. На кілька дюймів вище за рану його стегно було обв’язане ременем – видно, його власним, бо штани з нього сповзали. Під ременем штанина вся просякла кров’ю. Рана була обмотана ганчіркою, але вона теж сповзла.

– Мені треба, щоб це зробив ти, Ієне, – сказав батько.

Ієн відпустив чоловікові ноги – той однаково вже лежав спокійно – і став поруч батька. Лікар Крістоферсон узяв його руку й міцно притиснув її до паху пораненого.

– Тримай отут, – проінструктував він Ієна, а тоді звернувся до полісмена: – Ґеррі, скільки часу минуло, відколи ти до нього дістався?

– Десь хвилин із п’ятнадцять. Мав запхнути їх обох у машину.

– А скільки було крові, коли ти прибув?

– Чималенька калюжа. Вони всі обступили його біля «Бенового бару», але ніхто й пальцем не поворушив, щоб її зупинити.

Лікар Крістоферсон розрізав штани пораненого ножицями, знизу вгору, до джгута.

– Що ти твориш? – сказав чоловік, піднімаючи голову й намагаючись подивитися. Раптом він став здаватися нажаханим. – Що ти в біса твориш?

– Усе гаразд, – тихо відповів лікар Крістоферсон. – Не хвилюйся. Як тебе звати?

Він працював швидко, Ієн бачив поспіх у його рухах. Він розрізав чоловікові штани до пояса, а тоді розтяв і спіднє теж.

– Отож, – звернувся він до Ієна. Його голос був спокійний і тихий; якщо його не знаєш, то й не подумаєш, що є через що непокоїтися. – Тепер нам видно, що ми робимо. Твоє завдання – перетиснути стегнову артерію. Покажу тобі, де вона, за секунду. Поки що не припиняй тиснути.

Ієн кивнув. Його власне серце гупотіло в грудях. Він бачив багато крові раніше, але стільки – ніколи. Він стояв у крові, під столом ширилася густа її калюжа. Батько відсунув чоловікові штани вбік, стільки, скільки дозволяла Ієнова рука, відкриваючи пах. Чоловікові геніталії випали, й лікар засунув їх назад у розрізані штани. Поранений наче й не помітив. Він узагалі перестав чинити опір. «Як тебе звати?» – знову запитав лікар Крістоферсон, на одну секунду глянувши йому в обличчя, але той не відповів. Було страшно, як швидко він від відбивання перейшов до апатії. Він тепер лежав непорушно, невидющими очима дивлячись у стелю. Його рот був роззявлений, і він дихав часто й поверхово.

– Гаразд, – лікар Крістоферсон сказав до Ієна: – Тепер притискай отут. Обома великими пальцями. Добре притискай.

Ієн натиснув, намагаючись знайти артерію. Знайшов, відчув чоловіків пульс і притиснув артерію до кістки під нею. Чоловікові геніталії знову випали, й він не міг не торкатися них краєм руки. «Перепрошую», – сказав він, але тому було байдуже.

Його батько дивився, чи зупинилася кровотеча.

– Добре, – сказав він. – Ти все правильно робиш. Так і тримай. – Він смикнув за ремінь, щоб зняти джгут, і чоловік тонко скрикнув і вигнув спину. Ієн заледве утримав пальці на місці. – Гаразд, – лагідно сказав його батько. – Мені знадобиться лише хвилинка. Тримайся. – Він зняв ремінь і став зрізати пов’язку навколо чоловікової ноги. – Ти знаєш, чим зроблено рану? – запитав сержанта Мойнігана. – Ножем? Битим склом?

– Ножем. У них обох були ножі.

Ієн глянув на чоловіка під стіною. Він раніше на нього навіть не дивився, але тепер побачив, що то був Джим Лайтфут, який жив поруч із Пітом у резервації й закінчив би школу на рік раніше за них, якби не покинув навчання, щоб працювати на лісовій біржі. У нього текла кров із рани на обличчі, від чола до підборіддя. Він дивно смикав головою, знизуючи плечем, щоб витерти ним кров, замість того щоб зробити це рукою, й Ієн вражено збагнув, що його руки защипнуті в кайданки за спиною. Джим відчув його погляд і глянув на нього, й Ієн коротко та присоромлено йому кивнув. Ієн відвів очі.

Лікар Крістоферсон вдивлявся в рану.

– Може, нам і пощастить, – сказав він. – Поранення не дуже серйозне. Здається, ми можемо зарадити. Тобі доведеться зіграти анестезіолога, Ґеррі, але спочатку треба влити йому трохи крові.

Він глянув на Джима Лайтфута.

– Джиме, ти знаєш свою групу крові?

Джим подивився на нього, але не відповів. Лікар Крістоферсон підійшов до столу й відсунув одну з шухляд, у якій тримав медичні записи, разом з групою крові кожнісінької людини в Струані та довколишніх краях, плюс перелік можливих донорів у разі термінової потреби. Він переглянув Джимову картку й похитав головою.

– Група B. Доведеться тобі, Ґеррі. – Він узяв дві підставки, що стояли під стіною, і поставив їх біля столу для огляду.

– Господи, – відповів сержант Мойніган. – Ну чому завжди я? Чому не Ієн для різноманітності?

– В Ієна група B теж, і ми не знаємо групу цього чоловіка, а в тебе група О, найкращий варіант. Ми ж уже все це обговорювали. Допоможи мені встановити стіл, будь ласка.

– А добровольці? – запитав Ґеррі. – Може, хай хтось із них?

– У нас немає часу, – відповів лікар Крістоферсон. – Допоможи мені з цим, будь ласка.

– Ненавиджу ці чортові голки! Скільком мерзотникам я віддав свою кров за всі ці роки?!

– Ґеррі, ми поспішаємо.

Все ще бурмочучи собі під носа, полісмен допоміг йому покласти старі двері, якими вони користувалися як столом для переливання крові, на підставки.

– Будь добрий, закоти рукав і ляж. – Ієнів батько вже повернувся до шафи, поспішно витягаючи приладдя з шухляди.

Ієн відчув, як чоловік здригнувся, а тоді вдихнув і повільно, довго видихнув. Він і далі дивився в стелю.

Ієн чекав, доки він вдихне знову. Батько стояв до них спиною, готуючи трубки для переливання. Ієн вдивлявся чоловікові в лице. Дихай, подумав він. Чоловік дивився у стелю й не моргав. «Тату?» – сказав Ієн. Його власне серце раптом стало гупотіти так сильно, що він сам заледве дихав.

Його батько озирнувся, кинув трубки й підійшов, приклав долоню до чоловікової шиї збоку. Він похитав головою, а тоді підняв руку зі стиснутим кулаком і вдарив чоловіка в груди біля серця з такою силою, що Ієн аж підскочив.

– Тисни й далі. – Він іще раз перевірив пульс. – Не відпускай. Спробуємо ще раз.

І знову він ударив чоловіка, цього разу сильніше. Ієн відчув, як струснулося чоловікове тіло. Його власні руки, плечі й шию мало не судомило від напруження стояти в тій самій позі, але він заледве це помічав. Він увесь зосередився на тому, щоб силою волі примусити чоловіка вдихнути. Дихати – це так легко, він точно зміг би, якби спробував. Ієн зрозумів, що робить глибокі вдихи, щоб продемонструвати, як це легко.

Його батько ще раз перевірив пульс і похитав головою.

– Ще один, останній, раз.

Він знову вдарив чоловіка. Помацав пульс.

– Бідолаха, – сказав він. – Бідолаха.

Ієн не відривав від батька погляду. Він не міг у це повірити. Не може бути, що все скінчилося так швидко, так просто.

– Це кінець? – запитав Ґеррі Мойніган.

– Так. – Лікар зітхнув і відступив. – Можеш відпустити, Ієне. Це вже не допоможе.

Ієн опустив очі на чоловіка, який і досі лежав і дивився в стелю, який точно ось-ось моргне й нарешті зробить вдих.

– Можеш відпустити, – повторив батько. – Він помер. – Він підійшов до шафи під вікном, дістав простирадло, приніс його до столу й став розгортати. – Відпусти, Ієне, – сказав він лагідно. Ієн глянув на свої долоні, на пальці, які й далі тиснули на чоловіків пах. – Ну ж бо, – мовив батько.

Ієн примусив себе забрати руки. З рани витекла тонка цівка крові. Він відступив від столу, затиснувши зболені руки під пахвами, й дивився, як батько закрив чоловікові очі й накрив його простирадлом. Сержант Мойніган свистів крізь зуби, дивлячись на Джима Лайтфута. Ієнів батько підійшов до раковини й помив руки, тручи їх із зусиллям; обличчя його спохмурніло. Він узяв стільця з-під стіни й поставив його до світла.

– Ходи сядь, Джиме, – сказав він. – Час на тебе глянути. Зніми його кайданки, Ґеррі.

Сержант Мойніган похитав головою.

– Тепер на ньому висить звинувачення в убивстві.

– Він поранений. Зніми його кайданки, будь ласка, щоб я міг надати йому допомогу.

– Хай буде в кайданках. На ньому звинувачення в убивстві, я не хочу ризикувати.

– Я не збираюся сперечатися з тобою, Ґеррі. Я не лікую пацієнтів, у яких руки скуті за спиною.

Ієнові й досі не вірилося. Як швидко настав кінець – між одним видихом і вдихом. Він не міг цього осягнути. Він спостерігав за суперечкою між батьком і сержантом Мойніганом, але вона його зовсім не цікавила. Хай там як, а його батько візьме гору. Якимось віддаленим кутом свідомості він подумав, чи не вчилися вони разом у школі. Обидва приблизно одного віку. Напевно, в Струані мешкав не один десяток людей, що вчилися в школі з хлопчиком, який тепер був їхній лікар. Одного дня ви видряпуєте один одному очі на шкільному подвір’ї, а іншого ти слухняно кажеш: «А-а-а», щоб він міг глянути на твої гланди, або спускаєш штани, щоб він устромив голку тобі в гузно.