Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 30)

А я… Я сиділа поруч з ними й чекала, коли мені скажуть, що Метт помер. На той час я вже знала, що має статися щось страшне, бо ж був знайдений привід забрати нас із Бо з-перед очей. Я мала мільйон можливостей додуматися до цього. Отож, коли лікар Крістоферсон повернувся по нас, я перебувала у глибокому шоці й він мав на руках ще одного пацієнта.

Звісно, іронія цього всього в тому, що за кілька тижнів Люкові слова справдилися. Дещо таки нагодилося.

Частина четверта

Глава 16

Був якийсь час – досить довгий – коли вони не здавалися мені реальними.

Мабуть, «реальними» – неправильне слово. «Важливими» – краще. Мої родичі не здавалися мені важливими. Це було на останньому курсі. Не на першому, коли я думала, що помру з туги за домівкою, а пізніше, на другому й третьому, коли мої обрії розширялися й Кроу-Лейк ніби зменшився до малесенької непримітної цятки на мапі.

Я виявила, що прабабуся Моррісон мала більше рації щодо сили освіти, ніж сама могла уявити. В освіті вона вбачала найбільше добро і водночас можливість утекти від злиденності фермерського життя, але не мала уявлення, які двері та може відчинити. Я вивчала зоологію й склала іспити за перший курс найкраще в групі, й мені сказали, що як працюватиму з такою ж старанністю, то здобуду стипендію на написання дисертації. Я знала, що як добре з цим упораюся, то матиму пропозиції роботи, в університеті чи деінде. Я знала, що як колись захочу працювати за кордоном, то це можна буде влаштувати. Світ відкривався мені; я відчувала, що можу поїхати будь-куди, займатися будь-чим. Бути будь-ким.

Метт, Люк і Бо відступили в невеликий затінений куточок моєї свідомості. На той час – на другому курсі мені ще й двадцяти не виповнилося, отож Бо – тільки чотирнадцять – Бо ще мала відкриті можливості, а Метт із Люком залишалися там, де завжди були й де завжди будуть. Відстань між нами здавалася такою величезною, а та частина мого життя – такою далекою й минулою, що я вже не бачила між нами нічого спільного.

Я не могла собі дозволити приїжджати додому на короткі канікули, а що в Торонто було більше робіт на літо й за них краще платили, ніж удома, то на літо теж не приїжджала. Якось я не бачила їх два роки, й могла б і більше, та вони приїхали на мій випускний. Усі троє, вбрані у найкращий одяг. Мене це розчулило, але я їх соромилася. Я не стала знайомити їх із друзями.

За ці роки я зустрічалася з кількома хлопцями, але стосунки довго не тривали. Невдачі в особистому житті мене не тривожили. По-перше, я надто старанно вчилася, щоб забагато про це розмірковувати, по-друге, як уже сказала, я ніколи не думала, що когось покохаю. Певно, уявляла себе якимось ексцентричним науковцем. Відлюдним і самостійним, закоханим у свою роботу.

І то не була вигадка – я справді щиро любила свою роботу. Університетське життя стало для мене справжнім одкровенням: книжки й наукові матеріали, лабораторії з їхнім обладнанням для аналізів і чудовими складними мікроскопами, консультанти й викладачі, кожен з яких компетентний у своїй галузі – все, що хочеш. На середині третього курсу я вже точно визначила, що далі займатимуся наукою. До кінця того року я вибрала, в якій саме галузі зоології спеціалізуватимуся.

Моє рішення стало результатом навчальної практики на невеличкому озері на північ від Торонто. Те озеро любили відпочивальники, особливо зацікавлені в катанні на човнах та інших видах водного спорту. Ми приїхали туди у вересні, коли відпочивальники вже роз’їхалися. Метою практики було визначити, яке довкілля залишають по собі люди по закінченні літа. В рамках дослідження ми взяли зразки води й зібрали представників флори й фауни з поверхні для подальшого розгляду в лабораторії. Водяних істот везли у резервуарах і пластикових пакетах, у холодильнику, повному льоду, інші їхали в Торонто просто в коробках чи банках. Повернувшись до лабораторії, ми отримали завдання визначити й задокументувати, кого зібрали, прокоментувати їхній стан здоров’я, а якщо хтось помер, то висловити припущення, що могло стати причиною їхньої смерті.

Я зібрала більшість своїх істот із невеликої загатки в кінці озера, й виловлюючи їх, також зачерпнула трохи гнилої органічної речовини із дна. В лабораторії, щасливо перенісши своїх істот у резервуари, я висипала мул і пісок у посудину й швиденько переглянула, чи немає там, бува, чогось цікавого. Переважно там лежало мертве листя й гілочки, але серед них виднівся маленький, чорний, невідомий згусток. Я підняла його пінцетом, обережно опустила на вологий папірець, щоб він не висох, і поклала під стереомікроскоп.

Той згусток колись був гладиш, Notonecta – жорстокий малий хижак, що багато часу проводить догори лапками під поверхнею води, дослухаючись вібрацій, що свідчитимуть про наближення здобичі. Я добре знала гладиша з часів, проведених із Меттом, – він був першим доказом того факту, що поверхневий натяг діє і під поверхнею води – і за звичайних обставин упізнала б його з першого погляду. А так мені знадобилося кілька хвилин, щоб ідентифікувати його як представника виду, бо він був укритий – заліплений – липким чорним шаром мастила з якогось моторного човна, що ходили озером. Мастило повністю вкрило його делікатні чутливі волосинки на животі, повністю заблокувало дихальні отвори.

Складно пояснити, чому це так мене зачепило. Усі створіння помирають і те, як вони зустрічають свій кінець, в людських очах здається жахливим. І не те щоб я не знала про забруднення довкілля – це одна з найбільших проблем природничих наук. Можливо, бо в цьому випадку жертва була так добре мені знайома. У мене малої гладиш викликав величезне зацікавлення – мені здавалося, що він ніби висить зі стелі, і я все чекала, коли ж він утомиться і впаде.

Хай там як, а дивлячись на крихітне почорніле тільце, я відчула суміш жаху й щирої… скорботи. Кілька років я й не згадувала рідні ставки, але тепер вони яскраво постали в моїй уяві. Звісно, вони надто малі для катання на човні, але безліч інших забруднювачів могли потрапити до них із дощем або просочитися із землі. Я уявила, як колись у майбутньому повернуся до них, вглядатимуся в їхні глибини й… нікого не побачу.

Просто тоді я вирішила, що буду екологом безхребетних і моєю спеціалізацією стане вплив забруднення довкілля на жителів прісноводних ставків. Певно, можна назвати цей вибір неминучим і визначеним задовго до того, як я натрапила на того одного мертвого жука. Мабуть. Я лише знаю, що той малий гладиш щось у мені пробудив і дав мені спрямування, нестачу якого я навіть не усвідомлювала.

Після цього я довго залишалася такою поглинутою дослідженнями, що на все інше залишалося дуже мало часу. Кілька хлопців, що з ними я ходила на побачення, виявилися далеко не такими цікавими, як моя робота. А люди з минулого залишалися, ну, – в минулому. І здавалися сторонніми.

Тільки зустрівши Деніела, я усвідомила, що все-таки не залишила свою сім’ю позаду. Ми познайомилися, коли я стала працювати на факультеті, й потому стали стрічатися в коридорах – ви знаєте, як це буває. А тоді якось я працювала в лабораторії – у такій, що називається «прикладною» – повній акваріумів, де могла контролювати довкілля своїх безхребетних і вивчати їхні реакції, – озирнулася і побачила його в дверях. Я уявлення не мала, що там хтось стояв, і здивувалася, а він сказав:

– Вибачте. Не варто було вас турбувати. Ви на чомусь зосереджені.

– Та ні, нічого страшного, – відповіла я. – Просто спостерігаю за водоміркою.

– А що вона робить?

– Міряє воду, – промовила я, й він усміхнувся.

– І що, добре їй це вдається?

Я невпевнено всміхнулась у відповідь. Я не надто вправна у невимушених балачках. Не те щоб я лінувалася, просто ця навичка погано мені дається.

Я сказала, досить нескладно:

– Насправді так. Тобто, водоміркам узагалі добре вдається все… міряти.

– Можна мені глянути?

– Звісно, дивіться.

Він підійшов і зазирнув в акваріум, а що рухався так швидко, то водомірка злякалася й підстрибнула сантиметрів на десять. Над акваріумом установлюють сіточку, щоб комахи не повтікали, так що я не хвилювалася, але Деніел швиденько відскочив.

– Вибачте, – промовив він. – Щось я сьогодні всіх лякаю.

– Та нічого, – відповіла я.

Я боялася, що він почуватиметься відштовхнутим. Щось у ньому мені подобалося – серйозність, що, як мені здавалося, ховалася за невимушеністю. І його обличчя мені теж подобалося. Довге й худе, як і весь він, але з сильними рисами, орлиним носом й поріділим піщаного кольору волоссям.

– Вона просто нервує, та й усе. Я знижувала натяг води. Вже знизила на вісім відсотків, так що вона дратується.

– Над чим ви працюєте?

– Над суфрактантами. І їхнім впливом на комах, що живуть на поверхні.

– Маєте на увазі мийні засоби? Речовини на кшталт них?

– Так. Та інші забруднювачі. Багато що може знизити поверхневий натяг. Або пристати до гідрофобних поверхонь на тілі комахи, так що та перестає бути водонепроникною. І тоне.

– Але не ця водомірка?

– Ще ні. Та й у неї є свої межі.

– Звучить дуже жорстоко.

– Ой, ні, я її врятую, – швидко сказала я. – З нею все буде гаразд.

Він усміхнувся, і я зрозуміла, що це був жарт, й відчула, як зашарілася. На хвилю запало мовчання, а тоді він сказав: