Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 29)
– Я, певно, складу іспити, отримаю атестата за тринадцятий клас. Містер Стоун сказав, що так можна. Не матиме значення, що я пропущу кілька місяців – я все одно знаю досить, щоб скласти.
– Скласти – мало, ти мусиш дістати стипендію. Ти ж знаєш! Як ти збираєшся вступити до університету без стипендії?
– Я не збираюся вступати.
Люк втупився у нього, широко розплющивши очі.
Метт м’яко мовив:
– Послухай, того, що ми робимо, – намагаємося протриматися, маючи роботи на півдня, щоб один із нас міг завжди бути з дівчатами, – цього не досить. Як цього може бути досить? Ми, певно, несповна розуму, бо думали, що цього буде досить.
Він уважно подивився у Люкове лице, що червоніло, наливалося гнівом, і стривожено зиркнув на нас із Бо. Певно, він шкодував, що оголосив це при нас. Він не міг очікувати, що Люк зрадіє зміні плану, але, вочевидь, не сподівався й на саме таку реакцію.
– Послухай, – почав Метт. – Поговорімо про це пізніше, гаразд?
– Ой ні, – відказав Люк. – О-о-ой ні. Ми це вирішимо просто зараз, бо завтра ти повертаєшся до школи.
Кілька секунд стояла тиша. Потім Метт тихо сказав:
– Люку, це не тобі вирішувати. Я вже повідомив – я кинув.
– Ну то передумай! Немає жодної клятої причини тобі працювати повний день! Мине щонайбільше місяць, перш ніж зможемо почати роботу на фермі старого Пая, і тоді…
– Це нічого не вирішить! Навіть якщо ми протримаємося цей рік, як ти збираєшся справлятися, коли я поїду? Це неможливо! Один із нас має працювати, а інший – бути вдома. Це єдиний спосіб.
– До дупи! До дупи такий спосіб! – Люків голос ставав голосніший і різкіший. – Нам не треба буде вічно сидіти з дівчатами! Наступного року Бо можна буде віддавати комусь по обіді, багато хто пропонував, а Кейт приходитиме до неї після школи. Тоді вони добре без нас обходитимуться. Я зможу працювати по обіді п’ять днів на тиждень. Ми зможемо за це жити! За це, та ще й за те, що надсилає тітка Енні.
Він глибоко вдихнув і було видно, що він докладає зусиль, щоб заспокоїтися й говорити розмірено, раціонально, бо знав, що тільки так можна вплинути на Метта.
– Ти поїдеш до університету, вчитимешся три, чотири роки… – Він стукнув пальцем по столу, так перейнятий прагненням говорити спокійно, що його палець затремтів. – Працюватимеш улітку. Платитимеш за себе, а як щось залишатиметься – надсилатимеш нам. Здобудеш диплом. – Він зиркнув на Метта й знову повторив останній шматок. –
Метт хитав головою.
– Ти себе обдурюєш. Яка така робота на півдня з’явиться наступного року, щоб ти міг працювати по обіді? Ти мариш.
– Усе налагодиться, – відповів Люк, стримуючи свій гнів, стиснувши зуби. – Хай там як, це не твій клопіт. Твій клопіт – дістати стипендію. А мій – доглядати за дівчатами.
Метт зблід. Кумедно, як вони різнилися: Люків гнів було видно з обличчя, а Меттів стискав йому шлунок.
Метт відказав:
– А відколи це ти сам відповідальний за дівчат? Відколи саме? За кого ти мене вважаєш? Знаєш, вони й мої сестри теж. Думаєш, я їх на тебе покину, коли ти й роботи знайти не можеш?
Люк ухопився обома руками за боки столу й опустив голову, як бик, що от-от кинеться нападати. А тоді він нахилився над столом і проревів:
– Я ЗНАЙДУ РОБОТУ! ЩОСЬ НАГОДИТЬСЯ!
Метт підвівся й вийшов з кімнати.
Якусь хвилю Люк сидів як був, тримаючись за стіл. А тоді скочив і пішов за ним.
Я сиділа непорушно й не дихала. У вітальні щось упало й вони знову почали кричати.
Бо сповзла зі стільця, подибуляла до дверей, і стала їх споглядати, тримаючи великого пальця у роті. Я підійшла й стала поруч із нею. Крісло лежало перекинуте, й вони кричали, стоячи по різні його боки. Люк вигукнув, що Метт усе зіпсує. Метт запитав, ким Люк себе вважає, Богом? Планує за людей їхні життя? Люк відказав, що Метт просто не міг цього терпіти, правда ж? Не міг стерпіти думку, що Люк уперше в житті збирається зробити щось важливе, щось справді важливе. Завжди це має робити Метт. Ну і шкода. В біса шкода. Саме він сказав, що буде ростити дівчат, це його робота, і він збирався, розтуди його нехай, так і зробити, і йому точно не треба від Метта ніякої допомоги.
Метт на той час сполотнів. Він сказав, що от воно через що все це затіяно! Все це затіяно для Люка. Святого Люка, що створив із себе головного мученика і рятівника сім’ї. Про дівчат він і не думав, хіба не так? І не подумав, що для них справді буде найкраще. Все це для Люкового бісового еґо, все це для нього.
А далі було ще гірше, місяці й місяці хвилювання, відчаю й туги, що всі вилилися разом, вихлюпнулися потужним потоком слів, і лилися, й лилися, аж доки Люк не сказав одну кінцеву й непрощенну фразу. Він сказав, що пожертвував своїм клятим майбутнім, щоб Метт міг здобути освіту, і якщо Метт тепер на все це наплює, то він його вб’є.
Не знаю, як описати те, що сталося далі. Ми бачимо бійки в кіно й по телебаченню, де люди замахуються один на одного й збивають один одного з ніг або розтрощують один одному щелепи, але ж це все не насправжки. Їхня злість несправжня. І наш, глядацький, страх несправжній. Ми не любимо героїв щиро, й насправді не боїмося, що один із них загине. У попередні рази, коли вони билися, я боялася, що Метт помре. Тепер я була в цьому впевнена, і була певна, що Люк помре теж. Я думала, що стіни будинку стрясуться й упадуть на нас. Я думала, що настане кінець світу. А тоді я зрозуміла, що так і сталося, бо посеред цього ґвалту краєм ока помітила поряд із собою рух, опустила очі й побачила Бо, яка тремтіла так, що, здавалося, вібрувало і її волосся. Вона стояла непорушно, тримаючи руки витягнутими вздовж тіла, пальці розчепірені, рот широко роззявлений і сльози стікали її щоками, але вона не видавала жодного звуку. Нічого страшнішого я раніше не бачила. Вона була така мужня, Бо. Я думала, її ніщо не може злякати.
Нарешті все закінчилося, хоч і не погасло само собою. У кінці Метт замахнувся на Люка, а той вхопив його руку і смикнув так, що збив Метта з ніг. Пролунав дивний звук, щось схоже на притлумлений ляск, а тоді Метт жахливо закричав, ударився об стіну й сповз по ній на підлогу.
Якусь секунду стояла мертва тиша.
А тоді Люк сказав:
– Вставай. – Він, і досі страшенно злий, важко дихав.
Метт лежав під стіною, дивно вигнувшись, і не відповідав. Мені було видно його обличчя – завмерле й бліде, з широко розплющеними очима.
– Вставай, – повторив Люк. Коли Метт знову не відповів, він зробив крок у його бік, і тоді Метт заговорив:
– Не підходь! – здавалося, він силою витискав із себе слова.
Люк зупинився.
– Вставай, – сказав він знову, цього разу невпевнено.
Метт промовчав. Саме тоді я помітила, що щось трапилося з його рукою. Вона лежала під ним, вивернута боком, плече скидалося на велетенський горб і стриміло не звідти, звідки мало б. Я думала, що його рука відірвалася. Відірвалася всередині сорочки, там, де плече. Найстаршому синові містера Тедвортса відрізало руку, коли він потрапив під потяга, і хлопець помер від втрати крові, перш ніж прибула допомога.
Люк кричав на когось, кричав на мене.
– Заткайся! Заткайся, Кейт!
Він схопив мене й трусонув, і тоді я замовкла.
Він глянув на Метта й провів руками по волоссю.
– Що таке?
– Покличте лікаря, – відповів Метт. Його голос був такий напружений, що звучав, як писк.
– Нащо? Що таке? – Але він теж бачив руку, і його голос тремтів.
– Покличте лікаря.
Пам’ятаю чекання: Метт лежав так непорушно, що, здавалося, не дихав, із сірим обличчям, блискучим від поту. Пам’ятаю, як лікар Крістоферсон увійшов до кімнати, глянув на лежачого Метта, тоді на нас із Бо і, нарешті, на Люка, що на той час уже сидів, обхопивши голову руками. Він запитав, що сталося, і ніхто йому не відповів.
Пам’ятаю, як він опустився на коліна поруч із Меттом, розщепнув його сорочку й просунув руку пощупати плече, а Метт стиснув губи точно, як лисиця, що якось втрапила до пастки містера Сумака. Лікар Крістоферсон стишено сказав:
– Нічого, Метте. Нічого страшного. У тебе просто вивихнуте плече, та й усе. Ми його зараз швиденько вправимо.
Він підвівся й глянув на Люка важко і сердито, й промовив:
– Буде потрібна твоя допомога.
І пам’ятаю, як Люк зиркнув на лікаря, а тоді – на Метта, витираючи рота зовнішнім боком долоні.
Лікар Крістоферсон озирнувся й замислено глянув на нас із Бо. Бо майже перестала тремтіти, хоч і досі плакала. Вряди-годи її охоплював трус і тоді видихала вона з дрижанням. Лікар Крістоферсон підійшов до неї, поклав долоню їй на голівку й пригладив волосся, а потім і мені.
Він сказав:
– Твоя допомога, Кейт, теж буде потрібна. Допоможеш мені з дечим? Моллі залишилась сама в автомобілі, а якщо її надовго залишити, то їй стає самотньо. Допоможи мені вдягнути Бо в комбінезон і тоді ви вдвох могли б піти надвір і посидіти з нею, щоб їй не було самотньо. Авто стоїть на дорозі – я не зміг під’їхати доріжкою до будинку, але двигун залишився увімкнений, тож там затишно й тепло.
Пам’ятаю, як ішла за ним, а він ніс Бо вздовж тунелю в снігу до дороги, і пам’ятаю, як зраділа Моллі, коли він відчинив двері й посадив нас із Бо поряд з нею на заднє сидіння. Моллі була найніжніша собака з усіх, що я знала. Вона також була чудова нянька. Вона ніжно вилизала заплакане обличчя Бо, вуркочучи до неї, і за хвильку Бо теж стала до неї вуркотіти, заховала обличчя у теплій Молліній шиї, вкрившись її шовковими вухами.