Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 31)

– А коли ви її врятуєте, може, вип’ємо кави?

Тож ми пішли на каву, й розмовляли про водомірок і про те, що вони одним рухом лапок можуть переміститися на 15 сантиметрів й досягнути дивовижної швидкості – 125 сантиметрів за секунду. А тоді поговорили про забруднення довкілля взагалі й витікання нафти зокрема, і що, як виявилося, молюски їдять нафту, ще й, судячи з усього, з великим задоволенням. А потім – про мікроби (Деніелова спеціальність), їхню здатність змінюватися й адаптуватися, й чи зможуть вони завдяки цьому заселити планету.

Потому ми почали зустрічатися.

Він мене вразив. Насправді – знаю, що це звучить навдивовижу цинічно – я ніколи не сподівалася, що знову зможу кимось по-справжньому захоплюватися, а Деніелом я захопилася. Я казала, що вважаю його в дечому наївним і трохи надто безтурботним, але, думаю, частково це наслідок його великодушності. Якийсь час я себе переконувала, що почуваю тільки захоплення і приязнь. Склала список його добрих рис: почуття гумору, допитливість, розум, привабливість, відмова брати участь у підлості й дріб’язковості, що здавалися частиною наукового оточення, так, ніби це робило його ні до кого не прихильним. І поганих також: те, що він, як стара бабця, терпіти не міг мочити ноги, його нелюбов до фізичних вправ, його схильність думати (хоч він з цим і не погоджувався), що завжди має рацію, – ніби вони могли скасувати добрі риси й зробити так, щоб я взагалі нічого не почувала. А тоді якось – я саме милася в душі, намилювала ступню чи якусь іншу емоційно нейтральну частину тіла – усвідомила, що мої почуття до нього можна описати тільки словом «кохання». Певно, саме тоді я вирішила не думати про наші стосунки занадто багато, не аналізувати їх і не питати себе, чи він відповідає на мої почуття й чи довго ми будемо разом.

Хай там як, а сенс у тому, що любов до Деніела відрізнялася від усіх тих почуттів, що я мала раніше, в ній було якесь упізнання. Певно, любов сягає більших глибин, ніж усе інше. Вона дістає до глибини серця, й коли Деніел дістав до глибини мого серця, то виявилося, що там жили й Метт, і Люк, і Бо. Вони були частиною мене. Попри роки розлуки, я все ще знала їхні обличчя краще за своє. Всього, що я знаю про любов, я навчилася у них.

Я почала час від часу їздити додому на канікули. На той час уже могла собі це дозволити. Почувалася незвично – у громаді мене вважали дивовижею, «втікачкою». Звісно, вони всі мною пишалися, й дражнили, звертаючись до мене «доктор Моррісон» або «пані професор». Дехто ставився з повагою, що мало б бути кумедно, але чомусь натомість було гірко. Люк грав роль гордого батька, що мало б бути гірко, але було кумедно. З Бо мені було найлегше. Бо сприймає всіх такими, як вони є.

А Метт? Ох, Метт пишався мною. Метт так мною пишався, що я ледве могла це витримувати.

Вечірка з нагоди дня народження Саймона мала відбутися в кінці квітня, й увесь березень я намагалася вигадати для нього підхожий подарунок. Що дарують хлопцеві з нагоди змужніння? Якщо точніше, що тітка має дарувати племінникові? І ще точніше, який дарунок стане підхожий Меттовому синові? Якщо чесно, я більше переймалася тим, щоб Метт схвалив той подарунок, аніж тим, щоб він сподобався Саймонові.

Я знала, що Саймон сподівався через рік вступити до університету й вивчати фізику. (Мушу сказати, що у випадку Саймона «сподіватися» зайве. Він успадкував батьків розум і точно складе іспити на раз-два.) Тож я кілька пообідь побродила фізичним факультетом у пошуках натхнення. Натхнення не навідалось.

Я відклала це на тиждень чи два, сподіваючись, що ідея прийде до мене сама, але ні. Всі звичайні речі – одяг, книжки й музичні диски – здавалися занадто незначними для такого значного дня народження, та й у будь-якому разі я б не наважилася вгадувати Саймонові смаки. Величезні подарунки – авто, поїздка Європою – не з моїми грошима. Середні подарунки – програвачі й таке інше – він уже мав або, певно, отримає від батьків.

Минали дні. Настав квітень. Я організована людина, мені не подобається залишати щось на останню мить. А надто щось важливе.

У відчаї я дві суботи поспіль їздила в місто, шукаючи ідеї, бродячи натовпами, з надією передивлялася гори мотлоху в пошуках чогось підхожого. На другу суботу Деніел поїхав зі мною, стверджуючи, що дуже любить ходити по магазинах і завжди має добрі ідеї. Насправді ж його ідеї були просто смішні. Йому подобалася кожна побачена річ, його пропозиції ставали дедалі пустотливіші, аж доки я не розсердилася й попросила його їхати додому.

– Господи, ти так серйозно це сприймаєш, – поскаржився він. – Чи є у світі щось, що ти сприймаєш несерйозно? Заради Бога, це ж на день народження! Це має бути весело!

Я нагадала йому, що а) він єдина дитина й не має ні племінників, ні племінниць, так що не знає, про що говорить і б) будь-хто, хто вважає, що обмежений у часі пошук важливого подарунка на день народження – це весело, має сходити до лікаря.

– Послухай, – сказав він, коли роздратування почало переливатися через край, – ось телефон. Чому б тобі не зателефонувати братові й не запитати, чи знає він щось таке, що сподобалося б його синові?

– Деніеле, я хочу зробити це сама. Будь ласка, їдь додому.

Він пішов геть із ображеним виглядом. Але відтоді, як я запросила його з собою на вечірку, він перебував у такому доброму гуморі, що я була певна – навіть моя нервова поведінка не могла засмутити його надовго.

Врешті я вирішила відкрити Саймонові рахунок в університетській книгарні й покласти на нього достатньо грошей, щоб заплатити за всі підручники, потрібні першокурсникові. На додачу, щоб йому було що розпакувати того дня, купила йому маленького гіроскопа – насправді, просто іграшку, але дуже добре зроблену, як символ краси й тонкості предмета, який він вибрав вивчати.

Коли я розповіла Деніелові, що вирішила щодо подарунка, він реабілітувався, сказавши, що той буде чудовий. А тоді все зіпсував, як це вміє тільки він, сказавши, що той дуже «в моєму стилі».

– Що ти маєш на увазі? – підозріливо запитала я.

– Ну, підручники. Він має ще якусь тітку, що подарувала б йому підручники на вісімнадцятиріччя?

– Коли я згадую, як проводила в бібліотеці години, намагаючись дістати підручники, які хтось узяв, бо не мала грошей їх собі купити…

Він широко всміхнувся і сказав, що просто дражниться.

Я не знаю, чи то через те, що Метт заполонив мої думки, чи ні, але у вівторок перед Саймоновою вечіркою у мене на роботі сталася невелика катастрофа. Раніше нічого такого не траплялося й інша причина мені й на думку не спадає – ні критичного відгуку на мою статтю я не отримала, ні проблеми в дослідженні не мала, нічого такого. Тож, напевно, це має бути пов’язане з думками про дім.

Моя робота – доцента кафедри екології безхребетних – складається із кількох частин: проводити дослідження, аналізувати дані й записувати висновки, писати статті для публікації, готувати доповіді на конференції, опікуватися випускниками, навчати старшокурсників… ще й виконувати неймовірну кількість адміністративних завдань.

Дослідження я люблю. Вони потребують терпіння, точності й методичного підходу, і все це я маю. Звучить нудно, але це далеко не нудно. З одного боку, це дозволяє відчути, що робиш якийсь власний крихітний внесок у пазл науки. З іншого – розуміння нашого довкілля безмірно важливе, якщо ми не хочемо його зруйнувати. Дослідження – найважливіша частина моєї роботи, й на них часу ніколи не буває досить.

Я не проти писати реферати й статті. Обмін ідеями конче потрібен, і я готова докинути свою лепту.

До доповідей на конференціях я байдужа, бо знаю, що особливо не вмію доповідати. Я розказую чітко, можу підготувати добре структурований матеріал, але у моїх виступах бракує іскри.

Викладати взагалі не люблю. Цей університет належить передусім до дослідницьких, так що мені доводиться проводити перед студентами лише чотири години на тиждень, але мені потрібен майже тиждень, щоб підготуватися до кожної лекції, і це з’їдає багато часу, що міг би бути витрачений на дослідження. Також мені важко встановити контакт зі студентами. Деніелові вони в радість. Він удає, що ні, так само, як удає, що не працює – він працює ввесь час, просто називає це по-іншому. Він таємно вважає студентів цікавими й мотивувальними. Я таємно не погоджуюся. Я їх не розумію. Здається, вони нічого не сприймають серйозно.

Хай там як, а ця «катастрофа», якщо це не занадто голосна назва для цього випадку, сталася посеред лекції. Почалася вона з невеликої заминки. Я пояснювала гідрофобну природу волосяних пучків у деяких членистоногих повній аудиторії третьокурсників, як раптом згадала дещо так яскраво, що зовсім утратила нитку думки. Я згадала себе разом із Меттом, у наших звичайних позах – на животах біля ставка, звісивши голови над водою. Ми саме спостерігали за вишуканим веселковим танцем бабок, коли нашу увагу захопив крихітний жучок, що спускався стеблом комишу. Коли ми його помітили, він був десь за шість дюймів від води й цілеспрямовано дріботів униз. Нам стало цікаво, куди, на його думку, він ішов, і що робитиме, коли дійде до води? Він розумів, що там вода? Метт сказав, що у комах немає носів, як у нас, але вони відчувають запахи й можуть відчути вологу своїми антенами, так що, певно, розумів. У такому разі, чого він туди йшов? Напитися? Метт сказав, що, на його думку, комахи отримують усю потрібну їм воду зі з’їдених рослин і випитої крові, але, може, він не має рації. А може, це не жук, а жучиха, й вона збирається відкласти у воду яйця, як це роблять бабки? Метт відповів, що навряд чи жуки так роблять, але, може, він і стосовно цього рації не має. Я сказала, що, мабуть, жук просто думає про щось інше, наприклад, що з’їсти на обід, і не дивиться, куди йде, й Метт промовив, що у такому разі на нього чекає несподіванка.