Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 32)
Але несподіванка чекала на нас. Досягнувши води, жук навіть не спинився. Він просто продовжував іти. Поверхня води на хвилю забрижила, коли жук умочив голову, а тоді обгорнула його й проковтнула.
Я стривожилася, бо подумала, що він утонув, але Метт промовив:
– Ні – глянь! Глянь, що він зробив!
Я стала вдивлятися у воду й побачила, що наш жук, який усе ще розмірено дріботів углиб, був огорнений сяйливою срібною булькою.
– Це повітря, – проронив Метт, нахиляючись уперед, закриваючи поверхню ставка долонями, щоб затулити свій відбиток. – У нього своя субмарина, Кейт. Хіба ж це не дивовижно? Цікаво, скільки він може протриматися під водою.
Звісно, тепер я знаю, як жукові це вдалося, і ніякої таємниці в цьому немає. Заглиблюючись, багато істот, що живуть на межі між водою й повітрям, беруть із собою повітряну бульку. Ворсинки, де збирається повітря, такі густі, що зовсім не пропускають води. Коли ввесь кисень використано, його заміщає інший, узятий з довкільної води. Щодо тривалості перебування жука під водою, то це залежить він об’єму розчиненого у воді кисню й швидкості використання запасу. Загалом, що активніша комаха й тепліша вода, то менше часу вона може провести в її товщі.
Я саме пояснювала третьокурсникам структуру ворсинок, коли згадка про той день промайнула в моїй голові й примусила мене спіткнутися й замовкнути. Я вдала, що переглядаю свої конспекти, доки намагалася себе опанувати й продовжити лекцію. Третьокурсники, які побороли свою млявість, сподіваючись, що станеться щось цікаве, сперлися на спинки стільців. У передньому ряду дівчина позіхнула так широко, що, здалося, ледь не вивихнула щелепи.
Саме цей позіх мене зачепив. У мене й раніше позіхали – всі студенти хронічно недосипають і більшість лекторів мають досвід споглядання моря хропучих тіл. Але з якоїсь причини я раптом зрозуміла, що не можу продовжувати.
Я безмовно стояла, оглядаючи свою аудиторію. У голові внутрішнє вухо ще раз програло мені звук мого голосу. Його занудність. Сухий, монотонний виклад, верх занудності, як фільм із неправильною звуковою доріжкою. Я й досі бачила свій власний вступ до предмета: ми з Меттом, пліч-о-пліч, сонце обпалює нам спини. Жук, що бродить під водою у безпеці власної субмарини. Меттів подив і захоплення.
Метт вважав це все дивовижним… Ні, не тільки, більше. Метт розумів,
А тепер я присипляла цілу групу. Скільки студентів із тих, що напівлежали переді мною, мали змогу побачити те, що бачила я, не кажучи вже, разом із кимось, подібним до Метта? Більшість із них були міські діти; деякі ніколи в житті не бачили справжнього ставка, доки не поїхали на навчальну практику. Ця лекція – їхнє перше ознайомлення із предметом. І їм не пощастило більше, ніж вони могли собі уявити, бо якби все склалося інакше, перед ними замість мене стояв би Метт. Якщо б так було, ніхто б не позіхав. Я не перебільшую. Я його не возвеличую. Це факт. Якби до них говорив Метт, вони слухали б його, мов зачаровані.
Студенти знову заворушилися, тепер уже зацікавлено, розуміючи, що щось негаразд. Я глянула на свої конспекти лекцій, переклала сторінки, знову глянула. І сказала:
– Вибачте. Я вас знуджую.
Зібрала свої конспекти й вийшла з аудиторії.
– Ця робота – не для мене, – сказала я Деніелові, того ж дня ввечері.
– Кейт, з усіма таке трапляється. Ніхто не може залишатися в найкращій формі ввесь час.
– Тут справа не у формі. Тут справа у здатності. Я не здатна викладати. Я не можу зрозуміло розповідати. Я псую їм предмет.
Попри мою нехіть, ці слова прозвучали надто мелодраматично, але я саме так почувалася. Я була на межі сліз, налякана й у відчаї. Це на мене не схоже, зазвичай я досить врівноважена.
Деніел провів обома руками по волоссю, так, що нагадав мені Люка.
– Ти така сувора до себе! Ну прочитала одну поганеньку лекцію… Більшість лекторів у більшості університетів у більшості міст світу – повне лайно. Й більшості з них на це наплювати.
Я відповіла:
– Деніеле, справа в тому, що це не одна поганенька лекція. Вони всі такі. А це значить, що я не виконую свою роботу належно. І навряд чи я зможу й далі так жити, тиждень за тижнем, рік за роком робити щось так погано.
– Кейт, ти надто різко реагуєш.
Хвилю ми мовчали.
Деніел запитав, м’якше:
– А що каже професор Кайлі?
Я знизала плечима.
– Він завжди люб’язний. Ти ж його знаєш.
– Кайлі? Люб’язний? Ну, ось воно – ось твоя відповідь. Ти єдина людина на факультеті, з якою Кайлі завдає собі клопоту бути люб’язним. І чого б це? Запитай себе.
Але я думала про Метта. Я думала, що почувалася так, ніби якимось чином його зрадила. Саме так я почувалася. І не могла зрозуміти чому, бо, насправді ж, Метт зрадив себе сам.
Глава 17
Певно, всю ту зиму, доки ми переймалися своїми власними негараздами, справи у Паїв погіршувалися. Думаю, якби ми приглядалися, то побачили б якісь прояви цього, але ферма Паїв стояла досить віддалено, а зима видалася такою холодною, що люди не ходили з дому без нагальної потреби. Паї перестали відвідувати церкву, але кілька тижнів це нікому не видавалося підозрілим – усе одно половину зими дороги були заметені, тому на службах бракувало багатьох парафіян.
В іншу пору року Люк і Метт перші помітили б, якби щось було не так, але взимку вони на фермі не працювали, тож із Паями не зустрічалися.
Від тієї бійки з Алексом Кірбі у жовтні Лорі не приходив до школи. За словами місіс Стенович, яка мешкала на північному краю містечка і бачила, коли Паїв хтось відвідував, до них перед Різдвом кілька разів забігала міс Керрінгтон. Напевно, нагадувала Келвінові про юридичне зобов’язання віддавати дітей до школи, доки їм не виповниться шістнадцять, але, вочевидь, це нічого не змінило.
На той час Лорі скоро мало виповнитися п’ятнадцять, і шкільна рада була схильна заплющувати очі на прогули дітей із ферм, бо знала, що ті потрібні вдома.
У кінці березня, коли почалася відлига, Метт і Люк знову почали працювати на містера Пая. Приблизно тоді Розі стала дуже рідко бувати в школі. Вона з дитинства часто хворіла, підхоплювала кожного мікроба, але, певно, міс Керрінгтон запідозрила, що цього разу щось було не так, бо за тиждень після того, як хлопці повернулися до роботи, прийшла з ними побачитися. (Якщо вона й знала про нашу власну маленьку кризу, то не виказувала себе. Хоча звідки їй було знати? Лікар Крістоферсон пліткарем на був.)
Вона прийшла поцікавитися, делікатно, явно розуміючи незручність питання, чи, на думку хлопців, у Паїв усе гаразд? Я знаю так багато, бо підслуховувала, але потім Метт зачинив двері, тож мені невідомо, що вони відповіли. Хай там що, та, однак, цього виявилось не досить.
Думаю, якби Лорі був точною копією батька не лише зовні, а і вдачею, то все могло скластися інакше. Вони все одно б конфліктували – з того, що розповіла міс Вернон про історію їхньої сім’ї, ясно, що конфліктів між ними не уникнути – але, може, все було б не так погано. Зі слів міс Вернон, Келвін ніколи не протистояв батькові. А Лорі протистояв. Лорі було не залякати. Думаю, це справді доводило Келвіна до сказу. Не мати хоробрості кинути виклик своєму батькові, терпіти стільки знущань, так довго, а тепер вислуховувати зухвалі слова – думаю, так він це бачив – від свого сина; певно, то була остання крапля.
Так можна пояснити, чому саме того року їхні справи погіршилися. Лорі на той час добре підріс. У дитинстві він не наважувався огризатися, але тепер відваги йому додавав тестостерон у крові.
Навіть не уявляю, як почувалися місіс Пай і Мері, спостерігаючи, даремно силкуючись розв’язувати все мирно, намагаючись утрутитися. Тієї зими місіс Пай зламала руку. Носила гіпс кілька місяців. Сказала, що послизнулася на льоду й забила її об поріг. Може, так і було.
Якось вона прийшла до нас – швидше за все, ранньою зимою, коли ще хоч трохи виходила надвір. Щось нам принесла, якийсь гостинець, певно. Пам’ятаю, як вона стояла біля дверей і питала Люка, як наші справи, і пам’ятаю, що, хоча й дивилася на нього, та явно не звертала уваги на його відповідь. Здавалося, вона дослухалася до чогось. Так би мовити, слухала через верх. Думаю, вона перебувала у постійному стані чекання наступної кризи.
А щодо Розі – не пригадую, щоб вона колись була стовідсотково нормальна, але того року більшість часу, навіть доки ходила до школи більш-менш регулярно, вона була німа, мов камінь. Певно, страх зробив Розі дурною. Певно, страх зробив її закляклою.
Але найтяжче мені думати про Мері. Здатність співпереживати, як каже Деніел, не була найкраща моя риса, а співпереживати людині, що не подобається, тим паче. Мері мені ніколи не подобалась. Пам’ятаю, як одного надвечір’я я вийшла надвір шукати Метта; він запізнювався, і страх, що в таких випадках я щоразу відчувала, сягнув тієї межі, коли я більше не могла терпіти, тож одягнула пальто, взула чобітки і вийшла на дорогу його виглядати, як завжди, уявляючи автобус у кюветі, а Метта, мертвого, – поряд із ним. А натомість ось він, стоїть у кучугурі, залишеній снігоочисником, і розмовляє із Мері. Її руки складені в типову захисну позу, очі й ніс червоні. Вигляд у неї як завжди був жалюгідний. Думаю, я її зневажала. Очевидячки, я винуватила її в тому, що вона затримувала Метта.