Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 34)

Вона зухвало глянула на Метта й Люка. Бог не наділив її, Лілі Стенович, красою: маленькі, водянисті очі й велике, м’ясисте обличчя, але все одно харизма в неї була. Тепер я думаю, що в її зухвалості було щось від благородності. Грубої відваги. Я певна, що вона знала, якої ми про неї були думки – якої всі про неї були думки. Пам’ятаю, як мій батько – навіть мій батько – сказав, що закладається: Господь червоніє від сорому щоразу, як Лілі Стенович розтуляє рота, а мама строго відповіла, що та має серце з чистого золота і важливо тільки це. І пригадую, як батько відповів, хоч і пошепки, що це важливо, але важливо не тільки це.

В інших громадах її б і не помічали, але в нашій… ну, майже всі ми були пресвітеріанці, як я вже казала. Прикликання Бога, Сина Божого та Святого Духа серед нас не побутувало. Як і виказування почуттів, а місіс Стенович виказувала свої почуття і в хвіст, і в гриву. Її соромився навіть чоловік. Навіть сини.

Проте вона твердо стояла перед Меттом і Люком, жінка з розпашілими щоками й рябою шиєю, і кидала їм виклик відмовитися від її пропозиції. Два пообіддя на тиждень. Вона могла б глядіти дівчат, трохи готувати, може, трохи прибирати (вона згадала прибирання ніби між іншим, наче то не був найважливіший пункт її плану), а Люк виконував би ту роботу, якої потребували на фермах. Господь говорив до неї і вона збирається вволити Його волю. Думаю, навіть Люк розумів, що іншого варіанта, крім як пристати на пропозицію, вони не мали.

– Вона заразить дівчат, – пізніше сказав він Меттові, пошепки, ніби боявся, що наші батьки, сидячи на своїх хмарах, почують його і відправлять вечеряти на кухні навстоячки.

– Заразить? – зніяковіло перепитав Метт, вочевидь, уявляючи те саме. – Не дуже чемно так це називати.

– Ти ж знаєш, про що я. Вони мають свідчити, чи як це зветься. Нести Слово. Вони мають нести Слово.

– Ні, сюди не мають, – відказав Метт.

– А як ми її зупинимо? Ми ж не можемо сказати: «Розумієте, ви можете прибирати в нас удома, але нести Слово сюди не треба».

– Можемо сказати це чемно.

– А як сказати це чемно?

– Скажемо, що батьки хотіли, щоб Кейт і Бо виросли в нашій релігії. Можемо сказати так. Вона це сприйме. Вона любила маму.

– От ти і скажеш, – відповів Люк.

Отож, місіс Стенович приходила щовівторка й щочетверга по обіді, а Люк вирубав дерева й розчистив поле містера Тедвортса. Місіс Стенович та Бо не на все мали спільні погляди, але їм удалось домовитися. Місіс Стенович дозволяла Бо гриміти каструлями на кухні, а Бо дозволяла місіс Стенович навести лад у решті кімнат, а тоді місіс Стенович дозволяла Бо перенести каструлі в їдальню, а Бо дозволяла прибрати на кухні. Потім місіс Стенович дозволяла Бо вибрати будь-які книжки і взяти їх у ліжко, якщо малá залишалась там годину, доки місіс Стенович чистила каструлі й готувала вечерю. Коли я поверталася зі школи, Бо вже можна було встати й нам обом дозволяли робити що завгодно на наш смак, якщо тільки місіс Стенович могла «взятися за вікна» або зайнятися чимось іншим, запланованим на той день. Я не знаю нікого, хто міг би встигнути стільки за одне пообіддя. Наш будинок цілком змінився.

Ладнати з нею стало легше, великою мірою, бо вона стала не така засмучена. Якийсь час вона щоразу, коли я поверталася зі школи, притьма бігла до дверей мене обійняти, але потім перестала. Думаю, бачила, як страшенно мені це не подобалося. Думаю, вона не могла цього не бачити. Обіймати мене було, як обіймати ящірку.

Сподіваюся, вона знала, що ми їй вдячні. Ні, я це перефразую. Сподіваюся, ми були їй вдячні. У мене таке відчуття, що не були, що тоді не були. Може, це не мало значення. Вона ж старалася не тільки для нас.

Глава 18

Лорі Пай пішов із дому котроїсь квітневої суботи по обіді. Точної дати не скажу, бо не написала про це тітці Енні, але знаю, що в квітні, бо настало тепло, й ми легковірно вирішили, що зима скінчилась. І знаю, що в суботу по обіді, бо Метт був там і все бачив.

Тоді Метт небагато про це розповів. Сказав, що старий Пай і Лорі посварилися, і Лорі втік, та й усе. Як-не-як, обидва хлопці вже бачили незліченну кількість сварок між Келвіном і Лорі. Й Лорі вже кілька разів тікав із дому, як був малий, і завжди повертався з власної волі.

Тієї ночі виявилося, що тепло дурило нам голови, й температура впала до мінус десяти. Метт занепокоївся. Сказав, що Лорі пішов, одягнений у легку сорочку. Але Люк відповів, що це просто спонукатиме його повернутися трішки скоріше. Насправді, може, він уже вдома, й може, містер Пай дещо охолов, доки Лорі не було. Трохи подумавши над цим, Метт погодився.

Однак у неділю ніхто з родини Паїв не прийшов до церкви, й на сніг уже цього не звернеш. Дорогою додому Метт був досить мовчазний, і це збудило в мені тривогу. Якщо Метт хвилювався, то хвилювалася і я; будь-які негаразди, як мені здавалося, обов’язково мають стати нашими негараздами. Отож, я поводилася ще тихіше й слухала ще уважніше, й після обіду, коли хлопці мили посуд, почула, що сталося. І хоч оповідка відрізнялася лиховісністю, мені відлягло від серця, бо ті негаразди нас не стосувалися.

У суботу по обіді містер Пай, Лорі й Метт забивали бика. З усієї фермерської роботи Метт найбільше не любив забивати тварин. Хоч він і не ставився до них із сентиментами, та все одно йому від цього було гидко, особливо коли, як у цьому випадку, бик розумів, що має статися, й помирав нажаханий. Щоб виконати цю роботу, знадобилися всі троє, і якось у процесі бик хвицнув містера Пая, через що той оскаженів.

За словами Метта, містер Пай став кричати на Лорі за те, що той не докладав зусиль. Обізвав його жалюгідним. Нікчемним, як дівчинка. Сказав, що за п’ятнадцять років Лорі в біса й трохи не навчився фермерської роботи. І не намагався. Не слухав. Тупий, як той чортів бик.

Доки все це тривало, з бика витікала кров. Він лежав на землі боком, хвицав і борсався, а його життя вбирала земля.

Лорі відповів:

– Певно, перейняв це від тебе.

Метт розповів, що Лорі стояв на колінах біля бичого озаддя, але підвівся, коли говорив. Бик уже майже зовсім припинив борсатися. Його тілом тепер пробігала дрож, як брижі на озері. Кров зібралася в густу темну калюжу. Метт усе ще сидів навшпиньки біля його голови, тримав за роги, впирався в них усім тілом. Один ріг проорав у землі глибокий рівець.

Келвін Пай витирав ніж об стару паку соломи. Він скинув на Лорі поглядом через велетенське тремтяче тіло.

Він запитав:

– Що ти сказав?

– Я сказав, що, певно, перейняв це від тебе. Твою тупість. Твою безмозкість.

Метт розповідав, що зависло мовчання, ніхто не дихав. Він сам завмер на місці, тримаючи бикові роги, опустивши на них погляд. Биків язик лежав на землі. Він випав йому з рота й був схожий на великий згусток крові.

Келвін Пай сказав:

– Мені не вчулося?

– Хіба що ти оглух, – відповів Лорі.

За словами Метта, пролунав короткий дряпливий звук, він підвів погляд, але, на щастя, то Келвін поклав ножа на бетонний блок. Якби Келвін брав ножа, сказав Метт, то він не знає, що зробив би. Та навіть і так усе це достатньо холодило кров.

Келвін підійшов до сараю. Зник усередині й майже відразу вийшов, тримаючи щось в одній руці. Метт сказав, що то був ремінь.

Келвін попрямував до них, не відриваючи від Лорі погляду. Метт спостерігав за ним, й досі стоячи на колінах біля бичої голови й тримаючи його за роги. Лорі теж спостерігав за батьком. Він не здавався зляканим, розповідав Метт. Сам Метт страшенно злякався.

Келвін Пай не проронив і слова. Він обходив калюжу крові навколо бичої голови, й доки йшов, обкручував край ременя, м’який край, той, що без пряжки, навколо руки.

Метт підвівся. Він сказав:

– Містере Пай? – і його голос прозвучав, як писк.

Ні Лорі, ні містер Пай його не почули. Вони просто дивилися один на одного. Пряжка на ремені хиталася з боку в бік, але Лорі на неї не зважав. Він невідривно дивився на батька.

Метт сказав, що час наче уповільнився. Лорі й Келвіна розділяло з десяток кроків, але кожен з них тривав наче вічність. Лорі й не поворухнувся. Просто стояв. І тільки тоді, коли його батько підійшов десь до бичого хвоста, коли між ними залишалося лише три кроки, тільки тоді Лорі заговорив:

– Ти більше ніколи мене й пальцем не зачепиш, мерзотнику. Я йду. Але сподіваюся, що ти здохнеш. Сподіваюся, ти здохнеш, як той бик. Сподіваюся, хтось переріже тобі горло.

А тоді обернувся й побіг.

Метт сказав, що Келвін кинувся за ним, але за кілька ярдів спинився й повернувся. Він і не глянув на Метта. Просто стояв, дивлячись на бика, в якому більше не залишалося життя, й обкручував навколо руки ремінь. А тоді сказав, байдужо, ніби нічого не сталося:

– Чого ти чекаєш? Починай прибирати.

Нас це ніяк не стосувалося. Така була моя думка. Я не знала, що історія Паїв уже почала перетинатися з нашою. Ніхто того не знав. Ми всі плелися поряд: Моррісони, Паї, Мітчели, Джейні, Стеновичі та інші, пліч-о-пліч, тиждень за тижнем, йшли дорогами, в чомусь однаковими, в чомусь – різними, на перший погляд, паралельними. Але ж паралельні лінії не перетинаються.

Глава 19

Тоді я ще дечого не знала – що та весна буде остання, проведена з Меттом. Наші походи на ставки, які стали такою важливою частиною мого життя, що в моїй уяві здавалися незліченними й нескінченними, насправді майже скінчилися. Вже наступного вересня самі ставки, то хай би навіть висохли – мені було байдуже, а кілька років по тому я до них узагалі не приходила. А коли прийшла, то без Метта, й усе було не так.