Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 36)
Не пригадую, щоб він хоч якось виказував, що нервує через іспити, як до, так і впродовж них, хоча на деякий час, безпосередньо перед ними, наші походи на ставки ставали коротші. Щойно іспити починалися, Метт ставав щасливо-спокійний. Коли Люк запитував, як минув один із них, він відповідав байдужим тоном: «Нормально», – і далі не розповідав.
А потім вони закінчилися, без метушні та святкування з цього приводу. Метт забрав свої папери зі столу, акуратно склав їх на підлозі у своїй спальні й повернувся до літньої роботи на фермі Келвіна Пая.
Тільки подумайте про всю ту працю. Самовідданість і рішучість. Години й години навчання. Робота, зроблена як данина нашим батькам, щоб винести щось добре з тогорічної розрухи, довести свої можливості собі й Люкові, заради мене, заради себе, заради самого навчання, для чистої від нього насолоди – певно, насамперед заради насолоди. Працювати, щоб змогти, своєю чергою, підтримувати нас, працювати заради майбутнього своєї сім’ї. Працювати, бо знаєш, що це тобі під силу, що твої зусилля будуть винагороджені.
Якби ж то життя було таке просте.
Люди кажуть: «Якщо по-справжньому сильно хотіти, можна зробити що завгодно». Звісно, це нонсенс, але, думаю, ми всі працюємо зі сподіванням, що це правда – що життя просте, що зусилля винагороджуються. Якщо в це не вірити, то вранці можна й не вставати з ліжка. Я певна, що це підкріплювало прабабусине прагнення дати своїм дітям освіту. Джексон Пай точно в це вірив – подумайте тільки, скільки сили він витратив на те, щоб його ферма буяла серед дикої природи. Доладний будинок, добре збудований сарай, ангари й інші господарські споруди, поля там, де раніше був ліс, тони перенесених каменів, висмикнутих коренів, поставлених загорож. Артур Пай, певно, вірив у те ж саме – вірив, що досягне успіху там, де його батько зазнав поразки, якщо достатньо тяжко працюватиме. І Келвін після нього – теж.
А всі ті жінки Паїв – певно, всі вони були сповнені захвату й рішучості, коли вперше бачили той будинок, уявляли велику й щасливу сім’ю, що знай шмигає через двері на широку веранду. Певно, вони радо розділяли мрії своїх чоловіків, вірили в них й відчайдушно чіплялися за ту віру роками. Бо ж в ідеальному світі зусилля, як і доброчесність, винагороджується, тож просто немає сенсу жити так, ніби цей світ – не ідеальний.
Мої заняття в школі закінчилися за тиждень чи два після Меттових іспитів, і ми почали жити за усталеним літнім режимом. Місіс Стенович і далі приходила по вівторках і п’ятницях після обіду, а ми з Бо продовжили ходити до Мітчелів по середах, отож Люк у ці дні працював. Містер Тедвортс, чиї поля він розчистив раніше, навесні, попросив його допомогти збудувати новий сарай. Він запропонував більше грошей, ніж Келвін Пай, і був набагато приємніший працедавець, отож Люк погодився, хоча й, думаю, почувався винним через те, що Метт мав ходити на ферму сам. Без Лорі Келвін страшенно потребував робочої сили, й Метт працював по дванадцять годин на день. Він сказав, що Мері працювала мало не цілодобово; вона проводила дні на тракторі, а вечори – за приготуванням їжі та домашньою роботою. Місіс Пай була не при доброму здоров’ї. Одного вечора її, пригнічену, знайшли, коли вона бродила дорогами навколо ферми. Містер Маклін наткнувся на неї, повертаючись із міста з магазинними товарами на цілий тиждень. Вона сказала, що шукала Лорі. Містер Маклін стверджував, що вона мала такий вигляд, ніби впала в канаву: волосся сплутане, обличчя й руки брудні й подряпані, спідниця розірвана. Він хотів відвезти її до отця Мітчела, але вона відмовилася, тож він відвіз її додому.
Настав липень. Пам’ятаю, як одного вечора підслухала Меттову й Люкову розмову, коли вони казали, як то дивовижно, що минув уже рік. Я не розуміла, на що вони покликалися. Рік від чого? Я слухала, але вони не уточнили. За хвилю Люк запитав:
– Коли будуть результати?
– Хтозна, – відповів Метт. А тоді, після паузи, сказав, – знаєш, ти все ще можеш поїхати.
– Куди поїхати?
– До педагогічного колежу. Закладаюся, там усе ще згодні тебе взяти.
Повисла тиша. Її лиховісність я відчувала навіть із-за дверей.
Метт відповів:
– Я тільки кажу, що коли ти передумав, то, певно, ще не пізно. Закладаюся, тебе все ще візьмуть. Я міг би залишитися з дівчатами.
Цього разу тиша була довша. А тоді Люк відповів:
– Слухай мене уважно, добре? Я залишаюся з дівчатами. І не хочу більше про це чути, ніколи. Навіть якщо ми обидва доживемо до ста років, не хочу, щоб ти ще коли-небудь згадував про це.
Я чекала, від опаски напружена всім тілом. Але Метт не відповідав, і за хвилину Люк сказав, спокійніше:
– Що в тебе з головою? Я думав, що ти ніби як розумний. Навіть якби я й захотів, у нас на це не стане грошей. Саме тому тобі потрібна стипендія, пам’ятаєш?
Пригадую своє полегшення; сварки не буде. Це все, що мене хвилювало. Зміст їхньої розмови мене зовсім не тривожив, бо якось, дивовижно, попри суперечку довжиною в рік про те, має Метт їхати чи ні, мені жодного разу не спадало на гадку, що він справді збирався кудись
Навряд чи хтось сумнівався, що Метт здобуде стипендію, але не думаю, що навіть його вчителі сподівалися, що він так добре складе іспити. Він усім утер носа. Він здобув усе, що міг.
Пам’ятаю вечір після того, як стали відомі результати. Вечеря була сум’ятлива, бо люди все забігали його привітати, всі широко всміхалися від гордості через те, що мешканець Кроу-Лейку досяг такого приголомшливого успіху.
Міс Керрінгтон прибігла найперша. Певно, її повідомили зі старшої школи, щойно отримали підтвердження результатів, тому вона дізналася майже одночасно з Меттом. Я не бачила її кілька тижнів, тож трохи соромилася й торопіла. Пам’ятаю, як вона сміялася – як вони троє сміялися – й Метт мав вигляд засоромлений і радісний, а Люк його вдарив у плече, досить сильно. Пам’ятаю, як дивилася на них і не мала певності, чого здійнялася колотнеча, але, на мою думку, це означало, що Метт – найрозумніша людина у світі, а це я й так завжди знала і раділа, що й усі інші теж нарешті це збагнули. І при цьому, хоч це й неймовірно, але не мала ніяковісінького уявлення, які будуть наслідки.
Пам’ятаю, як Метт телефонував тітці Енні. Вона знала, що скоро мають бути відомі результати й наказала їй зателефонувати. Не знаю, що вона говорила, але пам’ятаю, як Метт, зніяковілий, широко всміхався, тримаючи слухавку.
Пам’ятаю, як заходила Мері Пай. Побачивши, як вона спускається доріжкою, Метт скочив і побіг їй назустріч. Я дивилася, як вона всміхнулася йому типовою своєю знервованою усмішкою і щось сказала, через що Метт усміхнувся їй у відповідь. Пам’ятаю інших зичливців, серед них і отця Мітчела, всі вони хотіли енергійно потиснути Меттові руку. Останнім прибув лікар Крістоферсон, що від когось почув новини й приїхав до нас аж із міста.
І досі чітко пам’ятаю, як він стояв на кухні з Бо й буквально пританцьовував від радості, й сказав:
– Приголомшливе досягнення, Метте. Приголомшливе.
А тоді:
– Коли ти їдеш? На початку вересня?
І моє сум’яття. Пригадую своє сум’яття.
Я запитала:
– Надовго?
Він завагався. А тоді м’яко відповів:
– На кілька років.
– Хіба тобі тут уже не подобається?
– Мені дуже тут подобається, Кейт. Тут мій дім. І я сюди приїжджатиму ще багато-багато разів. Але маю поїхати.
– А ти повертатимешся на вихідні?
Його обличчя напружилося, але я не відчувала до нього співчуття.
– Не щоразу. Їздити аж сюди, на північ, і назад коштує багато грошей.
Довга мовчанка, доки я боролася з клубком у горлі.
– Це дуже далеко?
– Десь чотириста миль.
Неуявна відстань.
Метт простягнув руку й торкнувся моєї кіски.
– Ходімо, я хочу тобі щось показати.
Моїми щоками котилися сльози, але він про них нічого не говорив. Він повів мене у спальню й посадив навпроти портрету прабабці.
– Ти знаєш, хто це?
Я кивнула. Звісно, я знала.
– Це батькова бабуся. Мати його батька. Вона все життя прожила на фермі. Ніколи не ходила до школи. Вона так хотіла вчитися. Хотіла все знати, все розуміти, так хотіла, Кейт. Вона вважала світ таким захопливим і хотіла знати про нього все. Вона була по-справжньому розумна, але так важко вчитися, коли заледве маєш час на навчання й нема кому тебе вчити. Отож вона затялася, що коли в неї будуть діти, то вони матимуть змогу навчатися. Так і сталося. Вони всі закінчили середню школу. Але потому їм довелося все кидати і йти працювати, щоб заробляти на життя, бо жили вони дуже бідно. Її наймолодший син, наш дід, найрозумніший з усіх, виріс і мав шістьох дітей. Він теж був фермер, і теж був бідний, але і його діти теж усі закінчили середню школу, а старші хлопці працювали за найменшого, щоб той міг здобути вищу освіту. То був тато.
Метт сів на краєчок ліжка наших батьків. Хвилину чи дві він просто на мене дивився і, можливо, бо я дивилася на прабабцю, я помітила, що його очі так подібні до її. Очі й рот.
Він сказав:
– Я маю шанс піти навіть далі, Кейт. Я маю шанс дізнатися те, про що прабабуся не могла й мріяти. Я маю поїхати. Розумієш?
Справа в тому – й це показує, як добре він мене навчав усі ці роки – що я справді розуміла. Я розуміла, що він має поїхати.