Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 37)

Метт мовив:

– Слухай, я маю дещо тобі сказати, гаразд? Я маю план. Я про нього нікому не розповідав, і ти нікому не розповідай. Це буде наша таємниця. Гаразд? Обіцяєш?

Я кивнула.

– Коли я закінчу університет, якщо матиму справді добрі оцінки, то зможу дістати роботу й заробити багато грошей. І тоді я заплачу й за твоє навчання в університеті. А коли ти його закінчиш, то ми вдвох заплатимо за Люка й Бо. Такий наш план. Як він тобі?

Як він був мені? Я думала, що, певно, помру від розлуки з ним, але якщо ж ні, то це буде майже варте того, щоб вижити – стати частиною такого блискучого плану.

Частина п’ята

Глава 20

Деніел сказав:

– Ти усвідомлюєш, що я оце вперше серед незвіданої дикої природи? Я пролітав над нею раніше, але ще ніколи не бував так близько.

– Її розвідали щонайменше сто років тому. Як придивишся, то помітиш, що ми їдемо по дорозі, – відповіла я.

– По стежці, – промовив Деніел. – Це просто стежка.

Це не стежка, це брукована дорога. Та й навіть ще не вибрукувана вона була пристойна: трохи багниста навесні, трохи курна влітку, взимку коли-не-коли вкрита снігом, але в інший час – добра дорога. Втім, Деніел був у захваті. На його погляд, це було Справжнє, це – Природа у своїй Дикості. Деніел знає про дику природу приблизно стільки ж, як пересічний водій таксі з Торонто.

У п’ятницю по обіді в мене немає занять, а в нього – лише один семінар, та й той закінчився об одинадцятій, так що ми вирушили в дорогу, щойно він звільнився. Їхати чотириста миль, і хай це більше не здається неймовірною подорожжю, але все одно далеченько.

Погода стояла добра, ясний квітневий день. Розпластане Торонто досить швидко перейшло у поля, а тоді ґрунт витончився, поля стали лугами, оточеними підліском, де-не-де виднілися округлі сірі шматки граніту, подібні до китів. А потім кити стали переважати й луги перетворилися на просто нерівні клаптики трави між каменями.

Ми доїхали до сілець близько другої. Після Гантсвіля автомобілів поменшало, а від Норс-Бею ми вже залишилися на дорозі самі. Тепер аж до Струана ведуть вибрукувані дороги. Лише коли звертаєш на Кроу-Лейк, щебінь закінчується, ліс обступає і справді починаєш відчувати, що повертаєшся назад у часі.

Попереду виднілася купка низькорослих білих сосон, що росли при дорозі. Я стишила рух і стала на узбіччі.

– Що, знову? – запитав Деніел.

– На жаль.

Я вийшла з автомобіля й пішла до сосон, продираючись через чагарник. Сосни росли в мілкій заглибині між голими шматками граніту; навколо них гнучкі чорничні кущі воювали за простір з травою, мохами й лишайниками. У деяких місцях родючого ґрунту так мало, що, здавалося б, прагнення рости не варте зусиль, але їм якось вдається. Правду кажучи, вони буяють. Знаходять кожну тріщину, кожну щілину, кожну грудку землі, пускають маленькі коріння, чіпляються, тримаються і бережуть кожен впалий листочок, кожну гілочку, кожну піщинку чи пилинку, що вітер їм надув, і поступово, поступово збирають достатньо землі навколо, щоб підтримувати своїх нащадків. І так віддавна, так триває століттями. Коли я далеко, то забуваю, як люблю цей пейзаж. Я присіла навпочіпки під невеликим прикриттям сосен, махаючи руками, щоб відігнати мошок, і помочилася на прекрасну зелену подушку з моху, відчуваючи до нього палку любов.

– Усе гаразд? – запитав Деніел, коли я повернулася. – Хочеш, я трохи покермую?

– Ні, все добре.

Я була напружена, тільки й того.

Та маленька криза самовпевненості сталася в попередній вівторок, на лекції. Після неї я ходила як не своя і наступні кілька ночей погано спала. У четвер читала наступну лекцію, проте вона минула добре: ніяких раптових спогадів, завмирання посеред речення, прийнятні відповіді на питання у кінці. Після неї я почувалася виснаженою. Повернулася в лабораторію з наміром попрацювати, але не змогла зосередитися. Мені все згадувався Метт. Його образ біля ставка. Я пішла до свого кабінету, сіла за стіл і стала дивитися у вікно на обриси Торонто. Йшов дощ. Нудний, сірий торонтівський дощ. Я подумала: зі мною щось негаразд. Мабуть, я хвора.

Але я знала, що не хвора. Пригадала старий вислів «душа болить», а разом із ним – місіс Стенович, що схлипує над кухонною раковиною, й каже Господові, що, може, в Нього і є свої причини, але все одно через Нього їй болить. «Болить. Болить душа», – сказала вона палко, переконана, що Йому варто знати. Але думаю, що саме того разу це було не через нас. Здається, то внук містера Тедвордса помер від якоїсь дитячої недуги, від якої зазвичай не помирають.

Я дивилася, як краплі дощу стікали віконним склом, залишаючи маленькі, мов слимачі, сліди зі світла. Здавалося, в ті часи я тільки те й робила, що думала про дім. Ці думки ні до чого доброго не вели. Я подумала: ти маєш себе опанувати. Визнач, у чому проблема, й розв’яжи її. Тобі ж має добре вдаватися розв’язувати проблеми.

Однак я не мала якогось досвіду розв’язання проблем, яких навіть не могла назвати.

У цей момент у двері боязко постукали, я озирнулась і побачила в проході одну зі своїх другокурсниць, Фіону Деджонг. Зазвичай вид студента у дверях наповнює мене нерозсудливою нетерплячістю, але тоді я була вдячна за будь-яку нагоду відволіктися, тож запитала, чим можу їй допомогти. Вона була дівчина бліда, не дуже приваблива, зі слабким, сірого кольору волоссям. Судячи з її поведінки на заняттях, небагато з ким спілкувалася, але належала до кількох моїх студентів, які, з наукового погляду, небезнадійні, і її робота засмучує мене менше, ніж більшості інших.

– Можна мені… поговорити з вами хвилинку, докторе Моррісон? – запитала вона.

– Звісно, – відповіла я. – Заходь, Фіоно. Сідай.

Я кивнула на стілець біля стіни, й вона, все ще боязко, підійшла й сіла.

Деякі мої колеги – переважно жіночої статі – скаржаться, що їх безкінечно відволікають студенти – знову ж таки, переважно жіночої статі – проханнями порадити з питань, що ніяк не стосуються їхніх наукових робіт. Особисті проблеми й таке інше. Мене таким особливо не відволікають. Певно, на вигляд не співчутлива. Врешті, співчуття й співпереживання пов’язані. Отож, я очікувала, що Фіонина проблема буде пов’язана з її роботою, та здивувалася і дещо занепокоїлася, коли побачила, як у неї тремтять губи.

Я прокашлялася. За хвилину, коли ситуація не виказувала ознак покращення, дуже спокійно запитала:

– Фіоно, що сталося?

Вона дивилася на свої коліна, явно намагаючись зібрати докупи думки, й раптом я подумала: о Боже. Вона вагітна.

Із такими речами я ладнати не вміла. В університеті є власна консультативна служба, де працюють кваліфіковані психологи з великим досвідом роботи в таких ситуаціях, які знають, що сказати.

Я швиденько мовила:

– Фіоно, якщо це особисте… якщо не пов’язане з твоєю роботою, то, може, краще хтось інший…

Вона підвела погляд.

– Це пов’язано з моєю роботою. Це… ну… я просто хотіла сказати вам, що кидаю навчання. Я вирішила, що так буде найкраще. Але просто хотіла вам сказати. Бо мені справді подобається ваш курс і все таке, тож я хочу, щоб ви знали.

Я втупилася в неї очима. Разом зі здивуванням я відчула невеликий спалах задоволення. Прийшла студентка й каже мені, що їй справді сподобався мій курс.

Я запитала:

– Кидаєш? Кидаєш університет? Чи йдеш на інший факультет?

– Кидаю університет. Це, ну, це складно пояснити, але, якщо коротко, то… мабуть, я більше не хочу вчитися.

Я кліпнула.

– Але ж ти дуже добре вчишся…. А в чому… в чому ти вбачаєш проблему?

Тож Фіона розказала мені, в чому вбачає проблему, й вагітності це не стосувалося. Вона розповіла, що приїхала з невеликої ферми в Квебеку. Вона описала мені ту ферму, але могла й не описувати, я сама чудово її знаю. Майже бачу візерунок на синьому з білим посуді, що стоїть на їхньому кухонному столі.

Крім неї, в її батьків ще четверо дітей, але тільки Фіона має цікавість до знань. Вона здобула стипендію на навчання в університеті. Її батько був водночас вражений і розсерджений, коли почув, що вона поїде вчитися. Він не розумів, що доброго їй дасть науковий ступінь. Дурне витрачання часу й грошей, сказав він. Мама нею пишалася, але спантеличилась. Чому їй хочеться поїхати з дому? Брати та сестри й раніше вважали її дивною, тож їхня думка не змінилася. Її хлопець спробував зрозуміти. Розповідаючи це, Фіона дивилася на мене благально. Вона хотіла, щоб я йому симпатизувала, захоплювалася ним за його спробу.

Проблема полягала в тому, що вона від них усіх віддалялася. Тепер, коли приїжджала додому, ніхто не знав, про що з нею говорити. Батько ущипливо жартував над тим, яка вона кмітлива. Називав її «міс Фіона Деджонг, доктор, професор, хто там ще». Мама, з якою вона раніше була близька, тепер поводилася ніяково. Боялася з нею розмовляти, бо не мала, що розумного розповісти.

Її хлопець часто на неї гнівався. Старався стримуватися, але не міг. Бачив поблажливість там, де поблажливості не було. Бачив зарозумілість, а насправді вона ним захоплювалася. Він кинув школу в шістнадцять. Коли йому було вісімнадцять, у його батька стався серцевий напад, і відтоді він працював на фермі переважно самотужки. Він добрий, розповідала Фіона, і розумний по-своєму, незгірш від будь-якого однокурсника, і в сто разів доросліший, але не вірив, що вона такої про нього думки. Він цього не казав, але вона певна: він таємно думав, що якби вона його справді любила, то кинула б університет, повернулася б додому й вийшла за нього заміж.