Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 28)

– Бо, скажи: «Гікорі дікорі док».

Мала припинила свою роботу й глянула на мене з підозрою.

– Вона думає, що ти здуріла, – сказав Метт, навіжено шкрябаючи на листку.

Я спробувала знову.

– Бо, скажи: «Гікорі дікорі док».

– Ікі дікі док, – грубо відказала Бо. Вона озиралася, шукаючи якусь певну каструлю.

– Молодець! – відповіла я. – Молодець, Бо. А тепер скажи: «Мишка в годинник – скок!»

– Ця кастлюля, – сказала Бо. Вона схопила найбільшу каструлю й почала складати в неї інші за розміром. Їй це теж добре вдавалося. Помилялася не часто.

– Вона тебе ігнорує, – мовив Метт у паузі між бамканням. – Вона подумала, що ти втратила глузд.

– Ну ж бо, Бо, – продовжила я. – Мишка в годинник – скок!

– Дулня, – промовила Бо, знайшовши хвильку суворо помахати на мене пальцем.

– Ця пісенька дурна, – сказав Люк. – Спробуй якусь іншу. Проспівай її повністю.

Я трохи подумала й проспівала:

– Пані Поллі мала ляльку, яка захворіла Пані Поллі тоді з горя мало не зомліла «Швидше кличте лікаря!» – телефон дзвенить І пан лікар їм на поміч вже щодуху мчить

Бо подивилася на мене зі скептичною цікавістю.

– Спіймала, – голосно прошепотів Метт. – Вона на гачку. Тепер повільно її заманюй.

– Цить, цить, цить, – для проби промовила Бо. – Ла-ла-ла.

– Молодець, Бо! Молодець! Слухай:

– Лікар в капелюсі й із валізою прибув Стук-стук-стук у двері кожен в домі чув «Ляльку в ліжко покладіть і дайте ліки їй Я пізніше надішлю за них рахунок свій»

– Свій, свій, свій, – сказала Бо, уважно придивляючись до моїх губ і згинаючи коліна відповідно до ритму.

– Молодець, Бо! Ти молодчина!

– Цув, цув, цув! – проспівала Бо. – Свій, свій, свій!

– Чудово!

– А нам прийшов рахунок від лікаря Крістоферсона? – запитав Метт.

– За що? – відповів Люк.

– За лікування Бо від кору. Прийшов рахунок?

Люк знизав плечима.

– Наче ні. – Він знову став споглядати Бо.

– Хвола, хвола, хвола! – репетувала Бо, виспівуючи з усіх сил. – Ла-ла-ла!

– Як думаєш, скільки грошей там буде? – запитав Метт.

– Хтозна.

– Ну так, але приблизно. Лікар приходив чотири чи п’ять разів. Має бути на величеньку суму.

– Почнемо хвилюватися про це, як він прийде, гаразд? Кейт, проспівай ще раз. По одному рядку. Вона справді швидко вчиться.

Але я спостерігала за Меттом, що підвівся на рівні й виглядав у вікно. Вже опустилася темрява, й він навряд чи бачив щось, окрім свого віддзеркалення, але все одно стояв і дивився.

Якусь хвилю було тихо, а тоді Люк промовив:

– Ти любиш хвилюватися, правда? Просто й дня не проживеш, щоб не похвилюватися. Нічого не залишиш просто так, щоб владналося саме собою, й одненького пообіддя, одненької хвилини не можеш провести, не пережовуючи, не обсмоктуючи гризоту. Й на хвилю не можеш про все забути… Все, все, що ми робимо, все тобі треба зіпсувати.

Метт тихо сказав:

– Ми маємо щось робити, Люку. Батькові гроші так швидко витрачаються…

– Та я ж тобі кажу! Щось нагодиться!

– Звісно, – відповів Метт. – Звісно.

Думаю, то для нього був поворотний момент – момент, коли він вирішив, що далі так тривати не може. Що було абсурдно, справді абсурдно, бо якби він над усім подумав, то зрозумів би, що лікарю Крістоферсону ніколи і на гадку не спало б надсилати їм рахунка.

У березні я три тижні не писала тітці Енні й знаю чому. Це сталося тоді, коли тертя між Меттом і Люком нарешті призвело до загоряння, а одинадцята заповідь була з тріскотом порушена й наш маленький світ мало не розлетівся на шматки.

Метт виголосив новини за вечерею. Здається, у нашому домі панувало таке правило – якщо маєш якісь важливі новини, скажи їх за столом, найкраще – коли всі інші жують.

– Я маю дещо вам сказати, – промовив Метт, накладаючи собі тушкованого м’яса від місіс Стенович. – Я кинув школу.

Коли це сталося, Люк і справді жував. Він завмер і зиркнув на Метта. В якийсь момент упродовж попередніх місяців вони стали сидіти на інших місцях: тепер Люк сидів на місці мами, найближчому до кухні, Метт – на місці батька. Ми з Бо й далі сиділи поряд.

– Я сьогодні мав розмову з містером Стоуном, – продовжив Метт. – Сказав йому, що кидаю з фінансових міркувань. Я дістав роботу на повний день у магазині «Гадсонс Бей». Від дев’ятої до п’ятої, з понеділка до суботи. Очевидячки, транспорт – це проблема, доки ми не відремонтуємо авто, але я все влаштував. Їхатиму туди шкільним автобусом, а якщо не зможу повертатися ввечері, то мені дозволили залишатися на ніч у магазинній коморі. Вони дуже приємні. Містер Вільямс – керівник – як виявилось, був знайомий із батьком, здається порядним чоловіком.

Люк усе ще вирячався на нього, маючи повен рот м’яса. Метт спокійно на нього зиркнув і почав їсти. Люк пожував трохи і проковтнув. Прожував він не дуже добре – було видно великий кусень, що опускався його горлом, як коли змія ковтає жабу. Він знову ковтнув, двічі, задираючи підборіддя, щоб проштовхнути їжу вниз, а тоді промовив:

– Що ти верзеш?

– Робота, – відповів Метт. – Я дістав роботу. Я збираюся заробити трохи грошей.

Люк мовив:

– Що ти в біса верзеш?

Метт глянув на Бо й на мене і підвів брови.

– Хтось сьогодні тугодум, панночки. Спробувати ще раз?

Він не підколював Люка, він намагався перетворити все на жарт, щоб воно видавалося не таким важливим. Глянув на нього.

– Робота, Люку. Праця. Те, що люди роблять, щоб мати гроші й купувати всякі речі.

– Як розуміти твоє «я кинув школу»?

– Так і розуміти – я кинув школу. Ну, знаєш, «кинути», це як «припинити». Я припинив ходити до школи. Більше до школи не піду.

Люк відштовхнув стільця від столу. Він не здавався людиною, що сприйняла все за жарт.

– Що ти в біса верзеш. У тебе іспити за два місяці.