Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 22)
Коли з’явилася міс Керрінгтон, він саме закінчив. Вона стала у дверях, дивлячись на нього, а тоді раптом ніби помітила нас.
– Я вас відпускаю, – сказала вона нам. – Можете йти додому. З Алексом усе гаразд – лікар уже їде. Можете всі йти додому.
А тоді знову глянула повз нас на Лорі. Вона мала стривожений вигляд. Не думаю, що Лорі раніше встрявав у бійку. Він не користувався популярністю серед інших хлопців, але вони до нього не задиралися, а, швидше, обминали. Як я вже розповідала, щось таке було в його очах.
Міс Керрінгтон мовила:
– Зайди, Лорі. Хочу з тобою поговорити.
Лорі обернувся й пішов геть.
Я не знаю, що спричинило ту сутичку, хоч і не маю сумніву, що почав її Алекс Кірбі. У нього був зламаний ніс і трохи відірване вухо. Він повернувся до школи наступного дня з бридким швом чорною ниткою, яким йому те вухо пришили.
Лорі не повернувся взагалі.
А стосовно того, що я побачила, – ну, я не знала, що то були за підківки, ті рубці. Вони не мали значення, не мали ваги. Навіть якби знала, що відбувалося тієї осені на фермі Паїв, навряд чи я змогла б додати два і два. Того року я мало що сприймала.
Отож я нікому не розповіла про рубці. І, звісно, вже ніяк не дізнатися, чи змінилося б щось, якби розповіла.
Глава 12
Ці листи тепер у мене. Тітка Енні померла від раку рік тому, й після її смерті дядько Вільям надіслав їх мені. Мене розчулило, що тітка зберегла ті листи, особливо враховуючи їхню безстильність та беззмістовність. За кілька років їх назбиралася ціла коробка, і коли я переглянула кілька з найперших, подумала: «Боже правий, вони ж зовсім
Насамперед, так вона знала, що ми не голодуємо й що громада про нас не забула. Що я була здорова, раз змогла сісти й написати листа, а Люк з Меттом – достатньо організовані, щоб його відіслати. Те, що я писала кожнісінької неділі, вказувало – у нас є режим, а тітка Енні належала до тих, хто режим дуже поважає. А ще вряди-годи бували справжні новини:
Говорячи про їжу: не знаю, чи то парафіянки встановили чергу, чи кожна вирішила за себе, але раз на кілька днів нам заносили чимало продуктів. Або ж їх залишали на порозі зранку, або ж зі схилу скочувалася вантажівка, і якась із десяти фермерських дружин вистрибувала з каструлею, що її тримала під пахвою. «Ось, держи, люба, – проїжджали повз. Поставте в піч на двадцять хвилин, має вистачити на двічі. Як у вас справи? Матір Божа, тільки подивіться на Бо! Як вона виросла!».
Надовго вони не затримувались. Думаю, не знали, як поводитися поряд з Люком. Якби він був дівчиною, або молодшим, або не аж так налаштований справлятися з усім самотужки, може, вони б присідали погомоніти й у розмові давали б дуже корисні поради. Але Люк був Люк, отож вони вручали принесені гостинці, тактовно не оглядаючись на безлад, і йшли.
Серед цих тактовних візитів траплялися винятки. Місіс Стенович приїжджала щонайменше двічі на тиждень, викочувалася з-за керма битої чоловікової вантажівки, засапано піднімалася сходами до вхідних дверей з двома буханцями хліба, що колихалися, покладені на велетенське відро кукурудзи, або ж зі свинячою ногою, що стриміла з-під однієї руки, й торбою картоплі – з-під іншої. Вона стояла посеред кухонного безладу: ноги на ширину плечей, груди під кофтою схвильовано колишуться, волосся зібране на потилиці у ґульку, ніби знала, що Ісусові байдуже, який у неї вигляд, і роззиралася навкруги, доки її підборіддя тремтіло від схвилювання.
Власне, через чутливість вона не наважувалася зробити Люкові зауваження, але на її обличчі все було написано. А якщо їй потрапляли на очі Бо чи я, то це схвилювання переливалося за край.
– Моя солоденька, моя дорогенька (притискає мене до грудей. Тільки мене – після першого разу вона більше не поривалася обіймати Бо), ми маємо докладати зусиль, щоб змиритися з воленькою Господа нашого, але часом це
Часом мені здавалося, що я вчувала в її голосі надрив, ніби вона насправді говорила не до мене, а до когось, кого не видно, але хто міг її чути. Зверталася вона до мене, але хотіла, щоб послання дісталося до Бога. Вона на Нього сердилася. Вона думала, що, забравши у нас батьків, особливо маму, яку вона, думаю, щиро любила, Він ганебно помилився.
– І скільки це триватиме? – запитав Метт. – Вічно? Тиждень за тижнем, років зо тридцять?
Люк глянув на напівз’їдену шинку зі свиней містера Тедвортса, що лежала на столі.
– Збіса смачна шинка, – сказав він замислено. – Нічого не скажеш.
Ми повечеряли, й Люк поклав Бо спати. Я сиділа за кухонним столом, теоретично – вчила граматику.
– Справа ж не в цьому, правда? – сказав Метт. – Справа в тому, що ми не можемо й далі приймати харчі.
– Чому ні?
– Годі тобі, Люку! Ми не можемо все життя жити з милосердя. Ти не можеш очікувати, що інші люди будуть про нас дбати. В них є свої сім’ї. Знаєш, вони й самі небагаті – ті люди, що тут живуть.
– Але й не бідні, – відповів Люк.
– Звідки на минулому тижні взялася щука? І ти скажеш, що Сумаки не бідні?
– Вони не з’їдають так багато риби, – сказав Люк. – Особливо щуки.
– Бо
– Ага. Ну, добре, що я мав сказати? Гей, Джиме, дякую, хлопче, але я не можу її взяти, бо ви бідні? Заради Бога, він зайшов потеревенити, а перед тим рибалив, тож і дав мені рибину! Ти про це так говориш, ніби так буде завжди! Не завжди, а доки ми станемо на ноги, знайдемо добру роботу. Вони припинять приходити, бо знатимуть, що нам це більше не треба.
– Ага, і коли це буде? Коли з’явиться ця добра робота?
– Щось нагодиться, – врівноважено відказав Люк.
– Ну, я радий, що ти так у цьому впевнений, Люку. Як, мабуть, добре володіти секретною інформацією.
Люк відказав:
– Тобі подобається тривожитися, правда? Ти завжди так любиш тривожитися.
Метт зітхнув і став викладати речі з портфеля на стіл.
– Людям подобається приносити гостинці, – промовив Люк, доводячи свою думку. – Так вони почуваються святими. Хай там як, не ти один маєш їм дякувати. Ти ходиш у школу. А я маю вигадувати, що сказати в мільйонний раз то тій, то тій пані, що з’являються на порозі. Іноді вони ходять цілісінький день.
Метт на нього зиркнув. Було видно, як він над чимось мовчки розмірковує. Він сів поряд зі мною і вибрав одну книжку з купи принесених додому. Ми домовилися, що я сідатиму навпроти й учитиму граматику, а він перевірятиме мене в перерві між своїми домашніми завданнями. Коли мої знання його задовольнять (чи, швидше, коли він втратить надію), мені можна буде сісти поряд з ним і малювати, доки він вчитиметься.
Однак тепер він не почав одразу вчитися. Розкрив пенал і висипав усе на стіл, а тоді, скоса зиркнувши на мене, голосним шепотом запитав:
– Кейт, як думаєш, Люк вродливий? Тільки скажи чесно. Мені потрібен жіночий погляд.
Він дражнився, і я зраділа, бо це означало, що суперечку припинено. Я терпіти не могла їхніх суперечок.
Люк пирхнув. Він зішкрібав недоїдки з тарілок у помийницю. Він не виливав її так часто, як треба, тому з неї смерділо. З домашньої роботи Люк робив лише необхідне. Всі овочі варилися в одній каструлі й купою накладалися в тарілки, щоб довелося мити менше посуду. Одяг прався тільки тоді, коли ставав брудним на Люків погляд. Мої шкільні обіди складалися з яблука й кількох скибок хліба зі шматком сиру між ними. Але не пам’ятаю, щоб він хоч колись забував приготувати мені обід, а якщо старанно пошукати, то завжди можна знайти якусь більш-менш чисту одежину. У нас було все необхідне.
– Розумієш, він має рацію, – сказав Метт, й досі пошепки. – Щось приводить тих жінок до наших дверей. Як думаєш, може, сам Люк? Його врода?
Люк його штурхнув. У старі часи, коли все було звичне, він часто штурхав Метта. Насправді, щоразу, як не міг вигадати кращої відповіді на його шпильки. Але в цих стусанах не було злості, то були не такі стусани, які вони роздавали у своїх нечастих, але страшких бійках. То був його спосіб сказати: «Обережно, малий, не жартуй зі мною». Метт ніколи тим самим не відплачував, що було його способом показати – це нижче його гідності. Він просто розтирав ударене місце й правив своє.
– Бачиш-но, увесь день черга вродливих, привабливих жінок стає у нас під двері. Місіс Лукас, місіс Тедвортс, місіс Стенович – усі вишикуються біля дверей, хекаючи, висолопивши язики, мотляють хвостами.