Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 21)

Люк кивнув.

– Дякую, добре. Все гаразд. – Він завагався. – Слухайте, заходьте, присядьте на хвильку. Тут спекотно. Ви ж, певно, хочете пити. У нас є… гм-м… чай…

– Скляночку води, – мовила міс Керрінгтон. – Випити скляночку води було б добре. Але не заходитиму. Я лишень хотіла глянути, як ви тут, і трохи обговорити дещо…

– А-а, – відповів Люк, дивлячись на неї. – Ага. Добре. Гм, Кейт, ти не могла б принести міс Керрінгтон води? Може… гм… може, доведеться вимити склянку.

Я зайшла у будинок. Всюди панував безлад. На кухні – найбільше: брудні чашки й тарілки займали весь стіл, повсюди валялися огризки. Якось Бо витягла всі каструлі й горщики з нижніх шаф, тому, щоб дістатися, куди треба, доводилося поміж них сновигати. Я знайшла склянку, вимила її під краном, налила холодної води й понесла надвір. У ній засохло молоко й на дні залишилося біле коло, але я сподівалася, що міс Керрінгтон не помітить.

Вони з Люком розмовляли. Люк тримав Бо, вона смоктала пальця і тією ж долонею стискала прищепку. Прищепка колола їй щоку, але вона, здавалося, не помічала. Вона дивилася на міс Керрінгтон примружено, але та зосереджено слухала Люка. Люк про щось її питав. Щось про лікаря Крістоферсона.

– Навряд чи, – відповіла міс Керрінгтон. – Сумніваюся, що тут можна чимось зарадити, чесно кажучи. На мій погляд, це просто справа часу. Думаю лиш, що ми маємо тримати зв’язок. Ну, розумієш, приглядати…

Вона побачила, що я несу їй склянку води, й усміхнулася до мене.

– Дякую, Кейт. Саме те, що треба.

– Пи-и, – сказала Бо, тягнучись до склянки.

– Можеш її взяти, Кейт? – запитав Люк. – Дай їй чогось попити й кусень хліба, абощо. Вона погано пообідала.

Він передав мені Бо, я похитнулася під її вагою. Вона витягла пальця з рота й широко мені всміхнулася.

– Кейті-Кейті-Кейті, – сказала вона й показала мені свою прищепку.

Я занесла її у будинок і напоїла соком. Потім витягла хлібину з хлібниці й відрізала їй кусень.

– Ось тобі хлібчик, Бо.

Бо взяла його й з підозрою оглянула. Я підійшла до вікна. Люк і міс Керрінгтон ще розмовляли. Вже минула четверта, а Метт ще не повернувся додому. Щоразу, як шкільний автобус запізнювався, я починала уявляти аварії: ще один лісовоз, автобус лежить на боці, всюди тіла, Метт мертвий. Але раптом він з’явився, простуючи вниз доріжкою і тримаючи під пахвою книжки. Він побачив Люка й міс Керрінгтон і підійшов долучитися до розмови. Я побачила, як міс Керрінгтон озирнулася й усміхнулася до нього, й почекала, доки він підійде. Поряд з ними вона мала дивний вигляд. Не вірилося, що вона – вчителька; хлопці були куди більші за неї, особливо Люк, і вона не здавалася аж так набагато старшою за них.

Міс Керрінгтон щось сказала, й Метт кивнув. Слухаючи, Метт спостерігав за виразом її обличчя, а тоді втупився в землю. Він переклав книжки під іншу руку, повільно киваючи, не підводячи голови. Міс Керрінгтон злегка махнула руками, Метт глянув на неї й слабко всміхнувся. Нічиє обличчя я не знала так, як Меттове; у його посмішці була дрібка стурбованості, тож я запідозрила, що розмовляють вони про мене. Що вони говорили? Я зробила щось не так у школі? Мій шлунок скрутила тривога. Міс Керрінгтон декілька разів м’яко робила мені зауваження за неуважність. Вони це обговорювали? Люку буде байдуже – він і сам ніколи не відрізнявся уважністю. Але Метт… я не боялася, що він на мене сердитиметься, але боялася його розчарувати або бути не такою розумною, як він хотів би, щоб я була.

Міс Керрінгтон ще щось сказала, й вони обидва на неї глянули, а тоді обидва щось відповіли, а вона всміхнулася, обернулася й пішла до дороги. Метт і Люк пішли до будинку, розмовляючи, з опущеними головами.

– Гаразд, я вже побіжу в магазин. Уже спізнився, – сказав Люк, коли вони увійшли. – Можеш дорозвішувати підгузки? Коли вона прийшла, мені ще залишалась половина.

– Звісно, авжеж. – Метт кинув книжки на стіл і всміхнувся нам із Бо. – Добридень, панночки, – сказав він. – Як минув ваш день?

Бо відривала шматочки хліба й клала їх до рота. Її підборіддя рухалося вгору-вниз від швидкого жування, але вона широко всміхнулася Меттові й помахала йому скоринкою. З неї посипалися на підлогу крихти.

– Я пішов, – оголосив Люк. Він узяв ключі від авто з підвіконня і вийшов, грюкнувши дверима.

Метт оперся на підвіконня, оглядаючи безлад. За хвилю він сказав:

– Я розповім вам, панянки, в чому наша проблема. Проблема в тому, що Бо вправніше робить безлад, ніж Люк його прибирає. У цьому проблема, якщо коротко.

Ці слова прозвучали як жарт, але хаос його непокоїв. Думаю, він бачив у ньому певний символізм – коли у будинку був безлад, то безлад і в нашому житті. Я визнаю важливість його страху, що Люків великий план провалиться. Люк дивився на це інакше. Ну, безлад і безлад, то й що – такий був його погляд.

Але тоді мені до всього цього було байдуже.

Я запитала:

– Чому приходила міс Керрінгтон?

– Та просто поцікавитися, як ми тут. Ну, знаєш, як усі приходять. З її боку це було люб’язно, пройшла такий довгий шлях, правда ж?

Він почав збирати каструлі й долонею забирав з їхніх денець сміття, перш ніж складати їх у стос.

– Вона говорила про мене?

– Звісно. Вона говорила про всіх нас.

– Так, але саме про мене? Що вона про мене сказала?

Мої губи тремтіли. Я намагалася міцно їх стулити, але вони все одно тремтіли. Метт уважно на мене глянув, поставив каструлі на стіл, ступив до мене крок, оминаючи Бо, яка пальцем ноги втоптувала крихти у підлогу, і з докором смикнув мене за кіску.

– Гей! Чого ти так засмучуєшся? Поганого вона нічого про тебе не сказала.

– Тоді що?

Він притлумив зітхання і я, окрім усього, стала боятися, що роблю його ще втомленішим і нерадіснішим, ніж він уже був.

– Вона сказала, що часом ти буваєш тиха, Кейт. І все, чесно. І в цьому немає нічого поганого. Нічого поганого немає в тому, щоб бути тихою. Насправді, це навіть добре. Мені подобаються тихенькі жінки. – Він нахмурився на Бо. – Ти слухаєш, Бо? Мені подобаються тихенькі жінки. А від голосних у всіх їде дах.

Уночі я лежала в ліжку й слухала крики диких гусей, що пролітали над будинком. Удень і вночі десятки тисяч пташок відлітали довгими нерівними ключами, підганяючи одна одну різкими, тужними криками. Полишали нас на зиму.

Думаю, приблизно тоді на шкільному подвір’ї сталася бійка. На тому подвір’ї бійки траплялися часто – хлопці завжди будуть хлопцями, але та була жорстокіша за інші.

Усе сталося у проліску, що обрамляв територію школи, далеко за курним, вкритим колючками бейсбольним майданчиком. Якби ближче й на більш відкритій території, то міс Керрінгтон побачила б її швидше й припинила б. А так бійку помітили нескоро. В той час хлопці грали в бейсбол; кілька з них побачили, що щось відбувається, й шмигнули подивитися. Їхню зграю зауважили старші дівчата, що зібралися разом на розі школи й спостерігали за хлопцями здалеку, замовкли й стояли, дивлячись у напрямку дерев. Своєю чергою, їх помітили кілька менших дівчаток, що стрибали через скакалку на невеликому вимощеному майданчику побіля шкільних сходів, і нарешті міс Керрінгтон, яка сиділа на тих сходах, перевіряючи диктанти, й раптом усвідомила, що навколо тихо.

Вона підвелася, якусь хвилю дивилася на дерева й швидко до них пішла. Вигулькнув хлопчик, він біг. Ми бачили, як він махав руками, й міс Керрінгтон теж кинулася бігти. Її довга спідниця розвівалася. Вона зникла поміж дерев, а ми стояли, чекаючи й не знаючи, що відбувається.

А тоді міс Керрінгтон знову з’явилася, широким кроком вона йшла до школи, супроводжувана двома хлопцями, що напіввели-напівнесли третього. Третій був заляпаний кров’ю. Кров текла з його носа, рота, вух, стікала шиєю, просочувала сорочку. Міс Керрінгтон, бліда, мов скатертина, пройшла повз нас. Вона кинула:

– Заносьте його всередину, – й увійшла в приміщення школи.

Поранений хлопець був Алекс Кірбі, син фермера й першорядний задирака.

Прийшли решта хлопців, оглядаючись через плечі на відсталого, що йшов повільно, маніристо, й теж мав на собі плями крові. На їхніх обличчях були написані шаноба й страх. Відсталий був Лорі Пай.

Інші хлопці згуртувалися з дівчатами біля сходів. Лорі зупинився неподалік. Я спостерігала за ним. Я стояла біля стіни, там, де стояла ввесь час, спостерігаючи, як дівчатка стрибали через скакалку. (Того року я за всім тільки спостерігала. Розі Пай теж стояла біля тієї стіни – вона тільки спостерігала завжди, але наша відлюдність нас не об’єднала.)

Із носа Лорі юшила кров, а кісточки на правій руці були розбиті. Він постояв хвилину чи дві, байдуже дивлячись на гурт, що зібрався навколо сходів. Розі дивилася на нього, так само байдуже, як і він, але він її не помітив.

А тоді, певно, йому заболіла рука, бо він на неї глянув і, дивлячись униз, побачив свою сорочку, що на ньому буквально висіла клаптями. Справа вона була роздерта по шитому, й на спині теж розірвана. Лорі підняв її за краї, трохи крутячись, оглядаючи шкоду, і я побачила його спину й бік, і ребра, схожі на дошку для прання. Спина була всіяна рубцями. Маленькими увігнутими рубцями, що скидалися на невеличкі підківки. Деякі червоніли й виступали, інші були білі, пласкі й тьмяні. Уся його спина була вкрита ними, всі однакової форми, як перекинута набік літера U. А тоді Лорі стулив докупи шматки, розірвані вздовж шва, незграбно заправив сорочку в джинси, не рухаючи правою рукою, і рубці зникли з-перед очей.