Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 20)

– Еліс.

– Саме так, Еліс. Приємна жіночка. Приїхала така життєрадісна, як і всі вони. Пекла на церковні свята, вступила до клубу швачок. Думаю, вона навіть якийсь час грала на церковному оргáні. Точно. Грала. А тоді Келвін сказав, що репетиції забирають надто багато часу, тож їй довелося покинути. Джойс Тедвортс її замінила, а вона й нот не знає… Не музика, а тортури…

Міс Вернон стала вглядатися в ліси, пригадуючи недолугу музику. А за хвилинку сумовито сказала:

– В Еліс було багато викиднів. Певно, два на кожну народжену дитину. Бідолашна. Так що вона народила тільки трьох. Я так ніколи й не вивчила їхніх імен. Хоча, ти ж їх знаєш. Мені не треба тобі про них розповідати.

Я подумала про Розі. Вона була схожа на паросток, що випадково зійшов на чужому задньому дворі – худюща, бліда, цибата й скуйовджена. Раптом я чітко пригадала Розі, як та стояла біля парти – наші парти були поряд, тож вона стояла і біля моєї. Ми обидві тоді мали десь по шість років, навчалися в першому класі. Певно, міс Керрінгтон поставила їй питання: щоб відповісти, треба було підвестися. Але Розі не могла відповісти. Вона просто мовчки стояла, а за хвилину я помітила, що вона тремтить усім тілом. Міс Керрінгтон сказала, досить м’яко:

– Я знаю, що ти це знаєш, Розі. Спробуй відповісти.

І тут щось задзюркотіло, і засмерділо сечею, і я враз побачила на підлозі калюжку, що росла навколо її черевичків. Міс Керрінгтон після цього її більше не запитувала.

Отака була Розі. А ще була Мері. Я згадала, як вона завжди стояла, коли мала порожні руки – обійнявши себе, вкривши лікті долонями, ніби мерзла, навіть у спекотний день. Її голос завжди звучав м’яко й боязко – занадто м’яко і боязко. Він мене завжди дратував. Пам’ятаю, як слухала їхні з Меттом розмови і дратувалася через той голос.

І Лорі, який брав на себе лев’ячу частку Келвінового гніву. Я уявити не могла, яке було його життя. Такі речі лежали зовсім поза межами моєї уяви. Все, що я знала – він майже ніколи не дивився людям в очі, а коли таки дивився, то в його очах було щось таке, що примушувало відвести погляд.

Міс Вернон заворушилася й зітхнула.

– Тепер ти мені щось скажи. Ти ж маєш бути розумна, всі так кажуть. Як так вийшло, що всі чоловіки з родини Паїв так не любили своїх дітей? Як таке могло статися з усіма трьома поколіннями? Передалось по крові? Чи просто вони не знали, як інакше поводитися? Бо мені це не здається природним. Немає жодного сенсу.

– Не знаю, – відповіла я.

– Ні. Я так і думала. Ти не аж така розумна. Ніхто того не знає.

Ми посиділи в тиші. З лісу ширилася тінь, нишком повзла, підкрадалася до нас. Я пристукнула комара долонею, шкіра на руці виявилась холодною.

– Хай там як, – сказала міс Вернон. – Думаю, решта тобі відома. Може, навіть краще за мене.

Я кивнула. Я знала решту.

Вона струсила крихти з колін покрученою старечою долонею.

– Назбирати вам овочів на вечерю? – запитала я.

– Так, квасолі. Але спочатку відведи мене до туалету. Бо я вже довгенько терплю.

Отож ми з міс Вернон поплелися до ванної й залишили історію Паїв ще раз розчинятися, повільно, як туман із озера, в прохолодному вечірньому повітрі.

Глава 11

Мені було п’ятнадцять, коли я почула історію родини Паїв від міс Вернон. У цьому віці я була здатна, хоч і заледве, повністю усвідомити все, що вона розповіла, подумати над цим і зрозуміти, як це пов’язано з життям мого покоління. Не скажу, що це збудило в мені більше співчуття чи розуміння, але принаймні допомогло вписати події у контекст. Якби я почула цю історію в сім років, то певна, що не надала б їй значення. Насамперед, бо діти неминуче зациклені на собі. Яке їм діло до трагічного чи безладного життя сусідів? Їхня найважливіша справа – вижити, й переймаються вони тими, хто допоможе їм у цьому. Звісно, ще одна їхня справа – вивчати світ навколо, звідси безмірна цікавість молодих тварин, але найперше – вижити. Того року все, на що мене вистачало, було виживання, принаймні в сенсі емоційному.

Як і кожного, того жахливого року я щодня ходила до школи вздовж залізничних колій. То був найкоротший маршрут. Дорога зміїлася, а колії лежали прямо. Чесно кажучи, їхня прямота мене й тепер дивує, хоча дитиною я над цим не замислювалась. Коли чоловіки, що будували залізницю, наштовхувалися на перепону, то висаджували її в повітря, зрубували або заповнювали її, або будували над нею міст – залежно від ситуації.

Я бачила фотографії тих чоловіків; вони не схожі на героїв: спираються на мотики, з капелюхами на потилиці, всміхаються фотоапаратові гнилими зубами. Більшість із них невеличкі, худі, аж світяться, з жилавими, та невеликими м’язистими руками, що напинають рукави. Деякі виглядали так, ніби в дитинстві недоїдали. Але, вони, певно, мали сталеву витримку й міць. Безсумнівно, мали.

А що місце, яке вони розчистили для колій, було втричі чи вчетверо ширше за самі колії, то за роки воно заросло дикими квітами й травами: іван-чаєм і молочаєм, золотарником і дикою морквою, дзвіночками й козельцем – так, що коли я щоранку йшла вздовж колій, то ніби ступала через луг. До вересня поспівало насіння. Зачеплені шапочки з насінням торохтіли, а реп’яхи чіплялися за одяг. У якийсь час стручки молочаю починали всі разом тріскати, підштовхнуті спекою; тисячі й тисячі тихесеньких трісків усе повторювалися, влаштовуючи салют уздовж довгих миль колій. У такі дні я ходила, вкрита хмарками м’якого пуху, що плавали в ранковому вітерці, як дим.

Я ходила тими лугами, мов сновида. Притомна, але по-справжньому всього цього не бачила. У школі було так само; міс Керрінгтон проводила заняття із арифметики, граматики, історії чи географії, а я сиділа за партою, виховано-уважна, і не чула жодного слова. Певно, дивилася на пилинки, що висіли в широких смугах світла, яке падало крізь вікна у класі. Або слухала, як із гуркотом завантажували цукрові буряки у вагони, готові до подорожі на південь. Колії проходили повз задню частину шкільного двору, й майданчик, де вагони чекали своєї черги на завантаження, розміщувався якраз навпроти неї. Там стояли також і ваги, й сам бункер – напівзруйнована дерев’яна будівля у формі перекинутої піраміди, і довге металево-гумове плече конвеєра, що стриміло в повітрі під кутом так, щоб його можна було закинути у вагон. Увесь вересень вантажівки з ферм вишиковувалися вздовж дороги позаду залізниці й викидали свій буряковий вантаж у бункер з таким гуркотом, що міс Керрінгтон завмирала з переляку. А тоді вмикали конвеєра і буряки починали падати, спочатку по одному, а тоді – суцільним потоком у величезні порожні вагони. В інші роки, десь через тиждень після початку занять, я вже майже не помічала того шуму; ми всі росли з ним, і він, як і плюскіт хвиль, був тлом – частиною нашого життя. Однак того вересня шум здавався певною мірою гіпнотичним. Я слухала його, зачарована, і глухий, важкий гуркіт, здавалося, осідав у моїй душі.

Якось міс Керрінгтон прийшла зі мною додому.

– Можна, я піду з тобою додому, Кейт? Я вже так давно не бачила твоїх братів-красунчиків. Як думаєш, вони не будуть проти, якщо я заскочу? – запитала вона.

Швидше за все, тоді вже почався жовтень. Удень ще було тепло, але ввечері – прохолодно й сутінки опускалися швидко.

Я не повела міс Керрінгтон уздовж колій – вона була вбрана в довгу спідницю, і я подумала, що їй потім не вдасться повидирати з неї реп’яхи. Ми йшли додому звичайною дорогою, хоч вона була дуже курна й забирала більше часу. Вона розповідала про свій дім – теж фермерську громаду, хоч і більшу й не таку віддалену, як наша. Вона жила у великому фермерському будинку, її сім’я мала коня.

– І в мене є брати – аж троє. Але сестри немає. У цьому ти мене випереджаєш.

Вона глянула на мене й усміхнулась. Її волосся було відкинуте назад і нетуго зв’язане простою блакитною стрічкою. Міс Керрінгтон була висока й струнка, й мала обличчя надто видовжене, щоб бути вродливим, але гарні очі. Великі й темно-карі, й волосся вона теж мала темне, а в сонячні дні воно виблискувало червоним і золотим.

Коли ми зійшли стежкою, Люк і Бо були надворі, Люк розвішував випране, хоч наближався вечір і сонце гріло дедалі слабше. Метт ще не повернувся додому – автобус підвозив його до кінця дороги близько четвертої. Побачивши міс Керрінгтон, Люк зупинився. Він залишив підгузок висіти прищепленим однією прищепкою, взяв на руки Бо й пішов нам назустріч. Підгузок не був дуже чистим. На ньому лишилися плями й до білого йому було далеко.

– Добридень, Люку. Сподіваюся, ти не проти. Я просто зайшла глянути, як ви тут, – мовила міс Керрінгтон.

Люк мав присоромлений вигляд. Йому не подобалось, що міс Керрінгтон бачила, як він розвішував підгузки. Він відповів:

– Гм, добре, дякую. Я тут трохи… – Він показав на випране. – Думав розвісити зранку, але закрутився з Бо.

Люк завжди запізнювався із розвішуванням підгузків. Цю роботу він не любив найбільше й відкладав її, скільки міг.

Він опустив Бо на землю, але вона почала скиглити й смикати його за штанину, тож він знову взяв її на руки. Вільною рукою він провів по волоссю й промовив:

– Та це таке, хочете чогось випити?

Він cкинув швидким поглядом на будинок.

– Ні, ні… – відповіла міс Керрінгтон. – Я не… Я просто хотіла глянути, як ви тут.