Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 23)

– Заткни пельку! – сказав Люк. Він почав абияк мити посуд. Меттів стілець стояв якраз позаду нього, отож вони були повернуті один до одного спинами.

– Не вживай таких слів, як він, добре? – сказав Метт, й далі пошепки: – Тільки недорікуваті люди так говорять. А також удаються до фізичної жорстокості, коли бачать, що програють в суперечці.

– Ага, ну, вони от-от знову до неї вдадуться, – відповів Люк. – От-от.

Я захихотіла. Я давно не хихотіла. Метт мав цілковито серйозний вигляд.

– Річ у тім, – вів далі він, нахмурений, – що люди кажуть, ніби кілька жінок, а особливо одна, я міг би назвати ім’я, та не стану, скажу лишень, що рудоволоса, вважають Люка надзвичайним красенем. Таким надзвичайним, що не можуть залишити його у спокої. Мені це здається божевіллям, але ж я чоловік. А ти жінка. Як думаєш? Люк надзвичайний красень?

– Метте, – сказав Люк. – Стули пельку.

Він і далі тримав руки в раковині, але припинив мити посуд і завмер.

– Мені справді цікаво знати, – правив далі Метт. – Як думаєш? Неабиякий він красень чи ні?

– Ні, – відказала я, хихотячи.

– Метте, – тихо промовив Люк.

– Я так і думав. Тож чому одна рудоволоса… Ой! Гей! Та що з тобою таке?!

Він розвернувся на стільці, вхопившись за плече. Люків стусан мало не збив його з ніг. Люк не всміхався. Він стояв, а з опущених рук скрапувала вода.

Метт здивовано на нього глянув, а за хвилину Люк серйозно промовив:

– Я ж сказав – стули пельку.

Тепер я розумію чому. Збагнула кілька років по тому. Сталося дещо, про що Метт не знав, і це зробило Саллі Маклін делікатною темою для розмови з Люком, і зовсім невдалою – для жартів.

Це трапилося попередньої суботи, по обіді, коли Метт відробляв свою частину на фермі містера Пая. Осінню оранку давно закінчили, але треба було полагодити огорожі, а ще Келвін Пай хотів залити підлогу в хліву бетоном, тому Метт пішов до нього, а ми з Люком і Бо були вдома – надворі, працювали над купою дрів.

Хоч попередні кілька тижнів сніг то падав, то розтавав, зима вже точно наближалася. У повітрі відчувався такий спокій, який буває тільки взимку. І озера теж завмерли. Їх оперізував льодовий ободок, тонкий, мереживний і піщаний; часом до обіду він зникав, але завжди на ранок намерзав знову, і товщав щодня.

Отож, купа дров стала першочерговою справою, і того пообіддя ми над нею працювали. Люк колов дрова, я збирала тріски на розпал, а Бо діловито забирала з купи покладене Люком і відносила на інше місце. Було вже досить пізно, десь четверта, почало сутеніти. Я пішла в ліс, туди, де впало старе дерево, щоб набрати ще гілок і обламати їх, а коли повернулась, волочачи гілки, то побачила Саллі Маклін, що, обіпершись на купу дрів, розмовляла з Люком.

Саллі була вбрана в темно-зелений светр грубого плетіння, що робив її шкіру блідішою, ніж зазвичай, а волосся – рудішим, й обвела очі чорним, й через це вони стали здаватися величезними. Вона все бавилася з волоссям, доки розмовляла з Люком, накручувала його на палець. Коли-не-коли вона притискала пасемко між губів, а потім легенько його висмикувала.

Люк крутив у руках сокиру. Спочатку він ставив її на землю головою вниз і тримався за ручку, потім її піднімав і проводив пальцем по лезу, ніби перевіряючи його гостроту. Потім знову ставив на землю і знову задумано підіймав.

Саллі щось говорила, але змовкла, коли я підійшла. Якусь мить вона здавалася роздратованою, але тоді отямилася й усміхнулась. Вона озирнулась на Люка й сказала:

– Твої сестрички такі милі. Ти так добре з ними ладнаєш, усі так кажуть.

– Правда? – запитав Люк. Він мимоволі зиркнув на Бо. Мала почала складати свою власну купу дров за кілька метрів від справжньої. Вона клала палички зверху, а ті скочувалися, через що Бо починала сердитися; вона повторювала: «Оця, й оця, й оця», щоразу голосніше.

– Так, – відповіла Саллі. – Всі кажуть, що це по-справжньому дивовижно. Ти сам за ними доглядаєш, правда ж?

– Переважно так, – промовив Люк, не зводячи очей з Бо.

Саллі теж поспостерігала за нею хвильку. Вона нахилила голову вбік, на її обличчі застигла усмішка. Якась дивна була та усмішка. Ніби Саллі раніше приміряла її перед дзеркалом, як сукню.

І досі всміхаючись, вона сказала:

– Бо ну просто чарівна, так?

– Бо? – перепитав Люк. Він подумав, що Саллі, певно, мала на увазі когось іншого.

– Оця, – суворо промовила Бо, випускаючи з рук дрючка, розміром з неї саму, на свою купу дров. Купа розсипалася.

– Кака палиця! – заверещала мала. – Кака, кака!

– Дивися, – сказав Люк. Він притулив сокиру до купи дров і підійшов до неї. – Складай їх отак, добре? Поклади з кожного краю по великій, а між ними – маленькі, отак.

Бо запхнула пальця до рота й прихилилася до його ноги.

– Ти навіть купаєш їх і все таке? – запитала Саллі. Вона сором’язливо глянула на Люка з-під вій.

– Або я, або Метт, – відповів Люк. – Втомилася, Бо? Хочеш подрімати?

Бо кивнула.

Люк озирнувся й побачив мене з гілкою.

– Поведи її всередину, добре, Кейт? Бо, йди з Кейт. Я маю тут закінчити.

Бо притупцяла до мене, й ми разом пішли до будинку. Я все чекала на удари сокири, але нічого не почула. Підійшовши до дверей, озирнулась. Люк просто стояв і розмовляв із Саллі.

Ми з Бо увійшли, я зняла її пальто. Щоб це зробити, довелося витягнути в неї з рота пальця з кумедним звуком, через що та усміхнулася, хоч і встромила пальця відразу назад.

– Хочеш попити чи ще щось? – запитала я.

Вона похитала головою.

– Почитати тобі хвилинку?

Кивнула.

Бо повела мене у спальню. Я розчистила собі місце серед розкиданого одягу, який нікому не вдавалося прибрати, сіла на підлозі біля її колиски й почала читати «Казку про трьох козенят». Ще до того, як я дійшла до місця, де перше козенятко через місточок скок-скок, скок-скок, Бо вже спала. Я припинила читати й просто перегортала сторінки, розглядаючи малюнки, але вже бачила їх надто багато разів. Тож закрила книжку, вдягла пальто й знову вийшла надвір.

Люк і Саллі зникли. Шукаючи їх, я пішла до купи дров. Сокира все ще стояла там. Земля навколо була м’яка й пухка, бо так багато років убирала тирсу, тому ступала я безгучно. Ставало темно, а з ніччю приходив і холод. Метт сказав мені, що холод – це просто брак тепла, але за відчуттям не скажеш. Відчувалася його наявність. Холод підкрадався нишком, як крадій. Доводилося туго закутуватися, інакше він вкраде твоє тепло й залишиться порожня оболонка, крихка, як мертвий жук.

Я обійшла край дров’яної купи, роздумуючи, що, може, Саллі пішла додому, а Люк зайшов по щось у сарай, але тоді побачила їх. Саллі спиралася на дерево, а Люк стояв навпроти неї, дуже близько. Під деревами було темно, я заледве розгледіла їхні обличчя. Однак було видно, що Саллі всміхалася – я бачила її зуби.

Люк тримав руки по обидва боки від неї, на стовбурі дерева, але, доки я дивилася, Саллі взяла його за зап’ястя, а тоді вклала його долоню у свою. Вона зойкнула – певно, Люкова долоня виявилась холодна, й потерла її трохи між своїх. Тоді вона знову йому всміхнулася, взяла його руку й засунула собі під светра. Я побачила білий просвіт її блідої шкіри, і вона ніби зітхнула, засміялась і підштовхнула руку вище.

Люк стояв дуже непорушно. Мені здавалося, що навіть не дихав. Він закинув голову, і я побачила, що очі його були заплющені. Він простояв так десь хвилину; Саллі спостерігала за ним, її очі зробилися великими. А тоді він забрав свою руку, дуже повільно. Хвильку він більше нічим не рухав, стояв, як був, з опущеною головою, спирався однією рукою на дерево. А тоді – річ у тім, що навіть за такого освітлення я бачила його зусилля, ніби потужне магнітне поле притягувала його до Саллі, і йому знадобилася кожна крапля сили, щоб протистояти їй, – він себе відштовхнув.

Я бачила це зусилля. Звісно, тоді я нічого не збагнула, але пізніше, коли порозумнішала й могла обдумувати такі речі, то згадала це дуже чітко. Та рука, що торкалася до її грудей, звисала збоку, ніби непотрібна, а все зробила друга. Вона обіперлася на шкарубку, темну кору дерева, й відштовхнулася.

А тоді він став прямо, витягнувши руки вздовж тіла. Він глянув на Саллі, але нічого не сказав. Просто обернувся й пішов геть.

От що я бачила і чого Метт не знав. От чому Люкові Меттове дражніння здалося таким несмішним. Бо Саллі Маклін була не просто якась дівчина, вона була донька його наймачів, тож Люк боявся. Він боявся, що як Саллі вирішить, що її образили, що її відкинули як жінку, то зробить так, що Люк втратить роботу.

Частина третя

Глава 13

Я не розумію людей. Кажу так не через пиху; я не маю на увазі, що люди незбагненні, бо чинять не так, як я. Просто констатую факт. Знаю, що ніхто не може впевнено заявити, що розуміє усіх навколо, але тут справа в глибині нерозуміння. Багато людей залишаються для мене повною загадкою. Я зовсім не розумію принципів їхнього мислення. Напевно, така в мене вада.

Якось Деніел запитав мене, м’яко, як він уміє:

– Кейт, слово «співпереживання» щось для тебе означає?

Ми говорили про колегу, що провів украй непрофесійне дослідження. Не те щоб він фальсифікував результати, але, скажімо так, подав їх «вибірково». Такі речі не покращують репутацію кафедри, тож його контракту на наступний рік не поновили. Я вирішила, що цілком доречно. Деніел, впевнена, теж, але відмовлявся це визнавати, що мене дратувало.