Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 24)

– Я не намагаюся виправдати його вчинок, – сказав він. – Я просто кажу, що ти не розумієш сили спокуси.

Я відповіла, що не розумію, як можна хотіти слави, дістаної за фальшиві заслуги. Деніел сказав:

– Зрозумій, він гарував роками, і знав, що інші теж працюють, не покладаючи рук, у тій самій галузі науки, і можуть перші зробити відкриття, він був певний, що згодом доведе свою правоту…

Я відказала, що це виправдання, на мій погляд, жалюгідне. Помовчавши трохи, Деніел запитав:

– Кейт, слово «співпереживання» щось для тебе означає?

То була наша перша сварка. От тільки ми так і не посварилися, а віддалилися, а потім ще декілька днів поводилися чемно й відсторонено.

У деяких речах Деніел наївний. Йому ні за що не довелося боротися в житті, й це зробило його безтурботним. Непретензійним. Від себе він вимагає більше, ніж від інших. Деніел благородний, чесний і толерантний, і я захоплююся цими його рисами, але часом він, як на мене, передає куті меду. Часом знаходить такі виправдання людям, що ніби позбавляють їх відповідальності за їхні вчинки. Я вірю у свободу волі. Я не відкидаю впливу генетики чи оточення – а який біолог став би? – і розумію, що чимало наших вчинків зумовлені біологією. Але переконана, що там, де маємо волю, маємо й вибір. Думка, що нас веде тільки доля, а ми не здатні ні опиратися, ні змінити напрямок, мені підозріло схожа на відмовку.

Але це я вже відхиляюся від теми. Я хотіла сказати, що тоді подумала, який несправедливий Деніелів коментар стосовно співпереживання, але роздратовано згадувала про нього щоразу, коли чула про чийсь геть безглуздий вчинок. І коли знову стала думати про Люка й Саллі, ще тоді, в лютому, після розмови про знайомство з родиною, то виявила, що намагаюся змалювати собі, що саме Саллі планувала тоді, багато років тому. Що вона могла мати на думці? Як дівчина могла хотіти зустрічатися з таким обтяженим обставинами хлопцем, як Люк?

Єдине пояснення, що мені вдалося вигадати, було таке: вона не усвідомлювала, що ситуація, в якій опинився Люк, – не гра. Думаю, вона була дуже приваблива й не надто розумна, тому підвладна гормонам більше, ніж інші, й чомусь Люкове життя її притягувало. Старший брат доглядає за двома маленькими сестричками – може, вона вбачала щось непристойно сексуальне? Чи було це щось невинніше? Може, Саллі дивилася на нас і бачила гарненьку картинку, і просто хотіла намалювати й себе на ній? Вродливий юнак, симпатична дівчина, двійко вже готових діток. Може, у своїй уяві Саллі гралася в сім’ю. А тоді Люк забрав руку й зіпсував цю гру.

Можу уявити, що вона розказала батькам. Певно, зробила це дуже талановито. Вона все придумала того вечора дорогою додому й, переступивши поріг, уже вірила собі сама. Вона залетіла до маленької вітальні, що її мали Макліни позаду магазину, зі сплутаним волоссям і щоками, розпашілими через зачеплену гордість, замасковану під сум’яття. Її батьки стривожено глянули на неї й не відводили погляду кілька секунд, вона дивилася на них, а тоді розридалася.

– Тату… тату… – почала вона хрипло, й онімілий бідолашний старенький містер Маклін видушив із себе:

– Що таке, дитинко? (Або «любонько». Він би назвав її якось так.) Що сталося?

І Саллі схлипнула:

– Тату, ти знаєш Люка…

– Люка? Так. Що таке?

– Ну, він… Він намагався…

Легко уявити, правда ж?

Можливо, вони їй не повірили – хай як сильно її любили, а, певно, знали про деякі її риси. Але це нічого б не змінило. Вони знали, що раз Саллі незлюбила Люка, то вони не зможуть залишити його за працівника.

Вони повідомили його не відразу. Певно, мучилися тиждень чи близько того, доки Саллі лютувалася, споглядаючи, а Люк дозволяв собі сподіватися. Не уявляю, як вони нарешті повідомили його, бо й у найкращі часи їм часто бракувало слів. Під кінець, певно, Люк сам їм допоміг. Може, одного вечора, зачиняючи магазин, містер Маклін прокашлявся разів зо п’ять і нарешті промовив:

– Гм, Люку…

І Люк почекав хвильку, попри все сподіваючись, що то було не те, що він подумав. А тоді мовчання тривало, аж доки він збагнув, що то таки було те, що він подумав, тож сказав:

– Еге. Добре. Я розумію.

Містер Маклін стояв, маючи винуватий вигляд.

– Вибач, Люку, – прошепотів він.

Хоча, може, я недооцінюю сліпоту, що властива навіть батьківській любові. Може, вони таки повірили Саллі, й Люк був їм огидний, вони думали, що той зрадив їхню доброту в найниціший спосіб.

Однак сумніваюся. Ми все одно ходили до їхнього магазину, бо інших не було, й Макліни й далі широко до мене всміхалися, а прийшовши додому, я завжди знаходила невеличкі гостинці, що якось потрапили до сумки: кілька цукерок, лакричну пастилку – зайвий смаколик, якого ми, як вони знали, не могли собі дозволити.

Як уже сказала, я знову почала думати про всі ці події у лютому, коли прийшло запрошення на вечірку від Меттового сина. Зазвичай, коли я збираюсь додому відвідати рідних, спогади починають потроху просочуватися, але цього разу вони ринули справжнім потоком. Частково, думаю, бо Саймонові виповнювалось вісімнадцять, а це не абищо. Але окрім цього, я певна, й через «проблему» з Деніелом.

Деніел таки побачив запрошення. І прочитав. Він знав, що міг поїхати зі мною, якби я захотіла його запросити.

Це усвідомлення прийшло до мене повільно, але перший справжній здогад мелькнув того ж таки пообіддя на виставці. Виставка мала привабливу назву «Мікроскопи: століття історії», й не дивно, що ми були там єдині відвідувачі. Насправді, вона виявилася не така нудна, як очікувалося; експозиція охоплювала цікавинки: починаючи від колекції малесеньких скелець для розглядання комашок від 1600 року до розкішного й цілком некорисного інструмента, зробленого для короля Георга ІІІ, який був надто високий, щоб дивитися в нього, прикріпленого до столу, й надто низький, щоб користуватися ним, поставленим на підлогу, а ще той мав неправильно спрямовані лінзи. А в усьому іншому інструмент був досконалий, як сказав Деніел. Гідний короля.

Усе ж, я здогадалася, що Деніел мав щось на думці – у залі стояли кілька міцніших інструментів, які можна було покрутити, та він не став. Деніел – знаменитий любитель погратися з речами, Деніел – мікробіолог. Але він ставав перед ними, по черзі перед кожним, задумливо на них дивився, але заледве торкався. А тоді дивовижно довго затримався перед столітнім мікрознімком хоботка вікторіанської кімнатної мухи, потім зиркнув на годинника й сказав, що час їхати в центр на вечерю із його батьками.

Зазвичай я була досить рада час від часу зустрічатися з професорами Крейнами. Щоб цілий вечір витримувати їхнє товариство, я мала бути сильна духом, але вони відразу беззаперечно мене прийняли, що мене вразило, враховуючи нашу різницю в походженні, й прихиляло до них. У перші дні мені було непросто споглядати їхні битви за столом, бо, думаю, я очікувала, що хтось із них має перемогти. Збагнувши, як добре вони пасують одне одному, я змогла трохи розслабитися. Часом мене хтось чи навіть обидва одночасно брали за союзника або за щит, але я навчилася з цим справлятися.

Однак того вечора вони сипали шпильками як ніколи. Мені було важко зосередитися на їхніх словах, бо я думала про Деніелову задуманість й увесь вечір відчувала, як рівень моєї напруги підіймався, мов ртуть у градуснику. Ресторан був одним із їхніх улюблених: маленький, дорогий і задушливий, чи ж то він таким здавався того вечора. Деніелова мати увесь вечір ділилася спогадами про його дитинство, раніше вона такого не робила, і того вечора вперше в житті я подумала про певні переваги смерті обох батьків.

– Він був такою спокійною дитиною, Кетрін. Відтоді, як став носити підгузки, – а він їх носив, мушу визнати, занадто довго, та все ж, – його можна було брати будь-куди, кинути десь посеред вечірки, галереї, лекційної аудиторії…

– Таке справді було? – запитав Деніелів батько, заінтригований. – Бо я не пригадую Деніела в підгузку в лекційній аудиторії. Або посеред вечірки, як на те пішлося.

– І не згадаєш, Г’юго. За означенням, людина може пригадати лише те, що запам’ятала. А ти, любий, думав про високе. Ти рідко душею був з нами. Тілом – часто, а душею – ні. Ми часто приймали гостей, Кетрін, влаштовували факультетські зібрання чи вечері для запрошених лекторів, ти ж знаєш, як це буває, тож Деніел, звісно, дуже звик до незнайомців. Він заходив до вітальні, вбраний у піжаму, сказати гостям «добраніч», а через годину ми раптом помічали, що він і досі там, стоїть із широко розплющеними очима, всотував усе, про що говорили – хоч політику, хоч мистецтво, хоч антропологію…

– Астрофізику, – сказав Деніелів батько, монотонно, ніби читав з папірця, – економіку, особливо, кейнсіанську, всотує, як ніхто інший, філософію – у два рочки він засвоював по три філософи на тиждень. Тебе особливо вразили роботи Декарта, правда ж, Деніеле?

Деніел зосереджено вивчав меню, але за хвилю усвідомив, що всі мовчать, і підвів погляд.

– Перепрошую?

– Я сказав, що ти у два рочки був вражений Декартом. Правда ж?

– Гм, – відповів Деніел. – Правда. Вражений, влучне слово. – І повернувся до меню.

– Він був такою втіхою для нас, – м’яко продовжила Деніелова мати. – Звісно, йому пішов на користь такий розсип ідей та думок із такого раннього віку. Поза всяким сумнівом, то була велика перевага. Більшість дітей страждають через згубну нестачу стимуляції. Мозок схожий на будь-який інший м’яз: якщо ним користуватися, він розвивається. Якщо його ігнорувати – атрофується.