Мэри Лоусон – Дім на березі озера (страница 26)

– А-а, – відказав Деніел. – Ясно. Що ж, почитаєш копії доповідей, якщо буде щось цікаве.

У машину просочувався холод, тонкі підступні струмені морозного повітря. Деніел запустив двигуна й увімкнув обігрів. Двигун хвилину погудів, а тоді Деніел знов його вимкнув.

Я сказала:

– Мені дозволили привезти когось, якщо захочу. Я думала тебе запросити, а тоді вирішила, що всі вихідні ми будемо тільки те й робити, що ділитися спогадами. Ти, певно, страшенно знудишся.

Деніел дивився у вікно, що швидко пітніло.

– З превеликою радістю, – відповів він.

– Справді? – перепитала я, чудово розуміючи, що він дійсно буде радий.

Він озирнувся і глянув на мене, й досі тримаючи обидві руки на кермі. Він намагався нічого не виказувати, але на лобі було написане полегшення.

– Так, – відповів він. – Справді. Я буду радий поїхати.

– Добре.

Я не знаю, що відчувала: полегкість, відчай, сум’яття або ж усе відразу. Мені б хотілося сказати йому правду – зняти з плечей тягар і пояснити, чому не хотіла б, щоб він їхав. Але як людина може пояснити те, чого не розуміє сама?

Глава 14

Думаю, зима того скрутного року видалася Меттові однією із найгірших. Не найгіршою – ця була потім – але однією із. Мені він часто здавався куди старшим за Люка; він чіткіше розумів проблеми й реалістичніше оцінював шанси їх розв’язати. У багатьох речах Метт був безтурботний, але його природа не дозволяла йому відкладати проблему в надії, що та розв’яжеться сама собою. Якщо вона з’являлася, Метт працював над нею до повного розв’язання. У науковій роботі то була його сильна сторона, але з негараздами тієї зими він самотужки впоратися не міг. А ще його гризло почуття провини за те, що Люк відмовлявся від свого шансу, тоді як Метт продовжував учитися. Й усвідомлення, що скоро він втече від наших проблем, певно, тільки роздмухували їх у Меттових очах.

Скажімо, втрата Люком роботи – я знаю, що це хвилювало Метта навіть більше, ніж Люка. Не сказати, що Люк не непокоївся, але відтоді, як він вирішив залишитися вдома й доглядати за нами, його віра в те, що все буде гаразд, здавалася непохитною. Безсумнівно, найрелігійніші представники громади схвалили б такий підхід – згадайте польові лілeї13 – але я думаю, що та спокійна впевненість доводила Метта до сказу й стала основною причиною все частіших сварок між ними.

– Все буде гаразд, – почула я Люкові слова одного вечора десь під кінець листопада.

Стояла ніч. Я кілька годин проспала й прокинулася сходити в туалет, отож нечутно босоніж пройшлася коридором і зупинилася, дослухаючись їхніх голосів, підібгавши пальці, що мерзли на холодному лінолеумі підлоги у ванній. Маленькі тверді крупинки снігу пролітали за вікном; якщо притулитися обличчям до скла й глянути в ніч, то здається, ніби в ній мільйон дірок.

– Щось нагодиться, – сказав Люк.

– Наприклад? – відповів Метт.

– Хтозна. Але щось нагодиться.

– Звідки ти знаєш?

Люк промовчав, певно, знизав плечима.

– Ну годі, Люку. Звідки ти знаєш? Звідки тобі знати, що все буде гаразд? Що дає тобі таку певність?

– Просто знаю.

– Святий Боже! – сказав Метт. – Святий Боже!

Ніколи не чула, щоб він колись так вживав ці слова.

Наближалося Різдво – родинні свята, для недавно осиротілої сім’ї – найгірші часи, неперевершена нагода для зайвого роздратування.

– Що ми робимо з подарунками для дітей містера Мітчела? – запитав Метт.

Ми були на кухні. Метт чистив свічки запалювання, готуючись до наступної безплідної спроби запустити автомобіль. Зима видалась тяжка, одна з найхолодніших, і автомобіль став першою її жертвою. У неймовірному випадку появи роботи для Люка в місті за підхожим графіком йому знадобилося б авто, щоб туди діставатися.

Люк чистив моркву на вечерю. Довгі смужки шкірки збиралися на столі. Деякі з них знесилено звисали через край, а Бо гралася з тими, що дісталися до підлоги.

Люк невиразно глянув на Метта.

– Що?

– У містера Мітчела є діти, – відповів Метт. – Двоє. Мітчели точно подарують щось Кейт і Бо, може, і нам теж, тож ми маємо щось подарувати їхнім дітям.

Отець Мітчел із дружиною запросили нас до себе на Різдво. Ніхто з нас не хотів іти, але відмовитися не вдалося. Тедвортси запросили нас на другий день Різдва, і ми не хотіли туди йти теж. Уявляю, як жінки з церкви занепокоєно вирішували, до кого ми маємо піти, не в змозі витримати те, що ми будемо самі, не в змозі зрозуміти, що віддали б цьому перевагу.

Люк опустив морквину й озирнувся, щоб як слід глянути на Метта.

– А вони чекатимуть подарунків?

– Ні, вони не чекатимуть подарунків. Але ми все одно маємо щось їм подарувати.

Люк повільно повернувся до чищення моркви. У нього впало ще кілька шкірок, якими Бо елегантно прикрасила голову.

– Скільки тим дітям років? – промовив він нарешті. – Хлопчики чи дівчатка?

– Як ти можеш цього не пам’ятати? – відповів Метт. – Ти ж знаєш цю сім’ю усе своє життя.

– Я не звертаю уваги на кожнісіньку дитину.

– Вони дівчатка. Їм десь… десять. – Він глянув на мене. – Скільки їм років, Кейт?

– Їх троє, – відповіла я занепокоєно.

– Троє?

– Як ти можеш цього не пам’ятати? – сказав Люк. – Ти ж знаєш цю сім’ю усе своє життя.

– Їх справді троє, Кейт? Я думав, що тільки двоє.

– Малюк ще зовсім крихітний.

– А-а-а, малюк, – відказав Метт.

– Ну добре, – мовив Люк. – Малюк не рахується.

– Марті десять, а Джейні – сім, – швидко сказала я.

На підлогу впала ще одна гірка морквяних шкірок. Бо жадібно писнула й зачерпнула повну їх жменю.

Метт сказав:

– Заради Бога, не скидай їх так близько до краю! Вони всі падають на підлогу!

– Я потім приберу, – відповів Люк.

– Якби ти не складав їх так близько до краю, то й прибирати не довелося б.

Люк зиркнув на нього через плече.

– А яка різниця?

– Є різниця! Різниця є, бо ти їх потім не прибереш, ти забудеш і станеш по них ходити, і рознесеш по всьому будинку, де вони приєднаються до іншого сміття! Саме тому цей будинок так схожий на свинарник!

Люк опустив морквину і скребачку й озирнувся. За хвилю промовив:

– Якщо це так тебе непокоїть, можеш сам спробувати навести в ньому лад.

– Як потішно! – тихо сказав Метт. Він нахилився вперед, тримаючи руки на колінах. – Як це потішно! Я всеньке своє кляте життя прибираю за тобою! Усе кляте життя. І якщо ти думаєш… – Він замовк. Глянув на Бо, на мене, підвівся й вийшов з кімнати.

Люба тьотю Енні,

Дуже вам дякую за светра. Мені він дуже подобаєцця. Бо подобаєцця її а Меттові й Люкові подобаюцця їхні. Вони самі вам напишуть. Бо знає що її з овечкою і їй подобаєцця а мені подобаєцця каченя на моєму. Дякую за книжки вони дуже хороші і шкарпедки теж дуже хороші. І шапочки. На Різдво ми ходили до отця Мітчела і я сиділа біля Джейні і була вилика індичка але я не могла багато їсти. Вчора ми ходили до Тедвортсів і у них теж була індичка. Місіс Мітчел подарувала мені набір грибінців і книжку а Бо ляльку а Джейні подарувала мені ручку. Місіс Тедвортс подарувала мені ляльку. Метт подарував мені книжку про комах а Люк подарував мені книжку про жаб. Місіс Стенович подарувала нам із Бо однакові сукні і вони правельного розміру. Містер Тедвортс дав нам окіст із часником дуже смачний а місіс Стенович дала нам різдвяний періг і місіс Пай теж і лікар Крістоферсон і місіс Крістоферсон прийшла в гості і принисла такі малесенькі апельсинчики дуже смачні…

Лист продовжується таким чином ще десь півсторінки. Хороші там люди. Кращих не знайдеш.

Під кінець січня біля будинку намело гладенькі звивисті кучугури снігу. Вночі будинок стогнав од холоду. Перш ніж озеро замерзло, відбурхало кілька буревіїв; хвилі, гнані арктичними вітрами, розбивали льодові брили, що намерзли вздовж берега, й викидали їх на сушу. Тиждень ті брили стриміли блискучими уламками скла, пощерблені, як акулячі зуби. А тоді знову здійнявся вітер, температура знизилася, хвилі вдарялися об ті брили, й бризки води замерзали ще у повітрі. Замерзлі бризки з гуркотінням ударялися об сушу й збиралися в галькові купи біля брил, врешті повністю вкриваючи їх горами виглянсуваного скла. А тоді за одну ніч озеро замерзло, й було чути лише стогін вітру.

Метт із Люком проклали через сніг борозну від вхідних дверей до під’їзної доріжки, а від неї – до дороги; а далі щоранку по черзі відкидали сніг. Прибирати сніг із дороги вони не стали, бо автомобіль усе одно не запускався. У деяких місцях стіни борозни сягали мого зросту, й за нею нічого не було видно. Бо страшенно подобався сніг, але вона мало його бачила, тому що Люк боявся надовго її випускати, щоб малá не змерзла.