Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 8)

Те, що здебільшого роблять для порятунку від нестерпної спеки.

Кількість жорстоких злочинів зростає разом із температурою повітря, але зима діє на психіку ще згубніше.

Коли навкруги безмежна сірість і краю не видно, коли доводиться закутуватися у стільки шарів одягу, що врешті забуваєш, хто ти – геть чужа людина всередині чужої шкіри. Або дуже велика, або зовсім крихітна.

Але сезон самогубств – це весна.

Моє припущення таке: навесні світ скидає з себе весь той зайвий одяг, природа знову оживає, а ти – ні. Або теж скидаєш, але не в захваті від того, що бачиш під ним.

Отже, історія про спалах самогубств серед студентів університету, моторошна газетна стаття, що викличе зацікавлення якнайширшої аудиторії – спокусливі подробиці страшної трагедії – була для мене бездоганною.

Навіть більше ніж бездоганною, адже колись я сама вчилася в тому закладі. Добре знала його внутрішню кухню, найтонші нюанси. Узимку ми йшли на заняття в темну пору доби, пересувалися між аудиторіями підземними коридорами, взагалі не бачачи денного світла. Гудіння люмінесцентних ламп і гнітюча атмосфера приміщень створювали навколо постійний білий шум, наші голоси згасали, ми дедалі глибше замикалися в собі – нас наче розділяли якісь тверді невидимі перешкоди.

У перші декілька днів я зупиняла дуже багатьох – усіх, хто вступав зі мною в зоровий контакт, і навіть тих, хто його уникав, – хотіла отримати якусь інформацію, перш ніж перейти до більш особистих контактів. Дуже багато студентів погоджувалися говорити лише за умови, що я не згадуватиму їхніх імен. Так багато, що я врешті-решт заплуталася в їхніх свідченнях.

Найбільше ми говорили про Бріджит, бо вона була останньою жертвою і студенти знали її краще. Усі її знайомі досі були емоційно виснажені, в стані шоку, вони лише повторювали: «Ми не знали, ми не знали». І хоч я очікувала такої реакції, вона мене вибивала з колії.

Єдине, що я чітко запам’ятала: як почервоніла шия мого шефа, його ледь чутні слова: «Боже, Ліє, що ти накоїла?».

Шум у вухах, коли все пішло шкереберть, коли мене викликали до його стерильного, порожнього кабінету, відлуння його погрози: «Наклеп. Обвинувачення. Суд. Арешт».

Я одразу здогадалася, що мене видав Ноа. Він застерігав раніше, і не тому, що хвилювався за мою репутацію. Я навіть уявила, як він після скандалу шепоче на вухо Лоґанові: «Вона його переслідувала, того викладача; не мала доказів, але таки підтасувала й перекрутила все проти нього».

Я була переконана на сто відсотків. Я досі переконана.

Я була сама, коли наступного ранку телефон збудив мене до школи. Небо було похмуре, у ринвах дзюрчала дощова вода.

Еммі не було, як і жодних ознак, що вона з’являлася, поки я спала.

Я понишпорила в шафках нашої спільної ванної кімнати. Її зубна щітка, дезодорант мережевої торгової марки, гребінець – усе лежало рядочком на пластиковій поличці. Еммі не планувала відлучатися надовго.

Я залишила їй біля гнома нову записку: «Еммі, зателефонуй мені, тільки-но повернешся додому». І додала номер свого телефону, якщо раптом вона його забула.

Я хотіла знову скористатися пожежним входом, аби уникнути зайвих запитань Мітча щодо розмови з представниками поліції, але після вчорашнього, мабуть, це було б занадто.

Через дощ у вестибюлі вже назбиралася юрба учнів. Зазвичай вони чекали перед головним входом або на стоянці й не заходили всередину, поки не пролунає дзвоник. Але сьогодні вони стояли групками по кутах, тихенько перемовлялися, тихіше, ніж зазвичай. Майже пошепки. І тут я зрозуміла чому.

За скляною перегородкою дирекції я побачила Кайла Донована, вчорашнього детектива. Він розмовляв із секретаркою.

Коли я проходила повз вікна, вона кивнула в мій бік. Ми зустрілися з Донованом очима, я зупинилася, відчуваючи на собі зацікавлені погляди учнів. Але ще гірше – я відчувала, що історія з нападом починає викристалізовуватися, і зрозуміла, що була її частиною.

– Панно Стівенс, – гукнув він, і я завмерла. Його голос луною прокотився в тиші, яка запанувала в вестибюлі. Він почав говорити, а тоді, здається, подумав, що тут не найкраще місце для цього. – Чи могли б ми з вами поговорити десь приватно?

– Може, у мене в класі? – запропонувала я.

Так наша розмова буде обмежена в часі. П’ятнадцять хвилин до першого дзвоника, після якого в коридорах гасатимуть учні. А я матиму привід піти. Я не знала, що йому відомо, що він уже встиг дізнатися. Але знала, як ці розслідування працюють, як він раптом може при тобі зателефонувати якомусь «старому приятелеві» в Бостоні, щоб «пробити» певне ім’я.

Він простягнув руку – мовляв, після вас. Наші кроки голосно лунали в коридорі. Я намагалася триматися спокійно й упевнено, дістаючи ключ до класу й устромляючи його в щілину замка.

Порожній класний кабінет завжди спершу здається непривітним – від нього віє затхлістю і прохолодою, поки не загоряється світло й учні не наповнюють його запахом цитрусового шампуню, цього підліткового одеколону. Я поклала свої торби на вчительський стіл під стіною й залишилася стояти біля нього. Донован озирнувся навколо – окрім, як за парту, сідати не було куди. Він опустився зверху на одну з них. Чудово. Я сперлася на стіл, роззула одну ногу й почухала ззаду іншу.

– Чим я можу вам допомогти, детективе? – запитала я, а серце вискакувало з грудей.

– Кайл, – виправив він.

– Кайл, – повторила я.

Кайл у моєму класі відрізнявся від учорашнього детектива Донована: світлий шрам на чолі біля лінії волосся, темно-карі очі й такого ж кольору волосся. Йому не завадило б поголитися. Можливо, вдома не ночував.

– Я хотів повідомити вам особисто, – почав він і міг не закінчувати.

Я подивилася на годинник. Минуло більше, ніж доба.

– Ви не висунули йому звинувачення, – сказала я.

– Недостатньо доказів, щоб тримати під вартою, – сказав він, і я відчула докір на свою адресу.

Я опустила ногу на підлогу.

– Та жінка – Бетані, – вона сказала, що то був він?

Детектив Донован скривився.

– Вона ще нічого не сказала. Поки її тримають у комі. Намагаються контролювати набряк. – Він торкнувся голови. У мене перед очима промайнула картинка з кров’ю на траві.

– Ой… А ви? – ледь чутно промовила я, змусивши його нахилитися вперед. – Ви впевнені, що це він?

Я знала, що потрібна вагома причина для тримання під вартою. Ефект несподіванки працює лише один раз. Тепер Девіс Кобб буде на сторожі. І обов’язково знищить сліди, якщо вони залишилися.

Кайл зістрибнув із парти, ступив на крок ближче і стишив голос.

– Ви знаєте, де його пральня?

Я захитала головою.

– За заправкою на вулиці Стейт, – сказав він, припускаючи, ніби я знаю всі місцеві закапелки, ніби ці назви щось мені говорять.

– Даруйте, я тут ще новенька.

– Ох! Це за один квартал від шосе, яке огинає озеро. У нас є декілька людей, вони стверджують, що його машина стояла там цілу ніч. Але є свідок, який каже, що Кобб був біля озера. Сварився з якоюсь жінкою.

– А того свідка недостатньо? – запитала я.

Детектив Донован перевів погляд на краєвид за вікном, розмитий струменями дощу.

– Дружина Кобба стверджує, що вони повернулися додому на її машині, цілу ніч були разом. До того ж було темно, і свідчення свідка не такі безсумнівні. Нам би неабияк допомогло, якби ми знали, звідки він вам тоді телефонував. Якби ви прослухали його повідомлення.

– Але я не слухала.

Це б однаково нічого не довело. Усе, що можна було почути, коли я ще їх слухала, це хіба шум вітру або ухкання сови. Я ніколи не чула на задньому плані ні дзенькоту склянок, ні телевізора. Тільки тихесенький голос – він говорив упритул до телефону, щоб ніхто не чув. Він міг бути де завгодно – іти додому, стояти біля своїх вхідних дверей, де завгодно.

– А деталізація викликів від оператора зв’язку не допоможе? – поцікавилася я.

Навіть без моїх свідчень це могло би бути доказом. Я б не здивувалася, якщо Кобб телефонував пізно ввечері й іншим жінкам. Він цілком відповідає такій маніакальній поведінці.

Кайл задер очі до стелі.

– Ні, він із нами заграє. Охоче передав свій телефон як доказ. Там нічого немає. І це не дивно. У таких випадках майже завжди використовують передплачений номер. Його можна отримати де завгодно, придбати за готівку. Неможливо відстежити. – Детектив на якусь мить замовк. – Він знає, що робить.

Отже, це попередження. Апелює до мого сумління.

Затримання було відчайдушним кроком, з надією, що він злякається й зізнається сам або ж що я дам свідчення, переконавшись, що з-за ґрат Кобб мені вже не загрожує.

– Ви змушені були його відпустити і прийшли сюди, щоб я почувалася винуватою, правда?

– Я тут, бо ми змушені його відпустити, – відповів він. – Але також хочу повідомити, що сьогодні вночі поліційні патрулі кружлятимуть неподалік вашого дому. Тож, якщо побачите вогні – то вони. І без вагань одразу телефонуйте мені, якщо помітите щось незвичне.

– Гадаєте, мені таки варто хвилюватися? Це було б надто тупо з його боку, га?

– Судова система не так уже й кишить тими, хто ухвалює виважені рішення, – відповів він.

Пролунав дзвоник.

– Дякую, що попередили, – сказала я.

– Ви завжди можете розраховувати на мою допомогу, панно Стівенс.

Манери детектива Донована когось мені чимось нагадували – чи просто певний типаж людини – те, як він говорив і поводився: спокійний, стриманий і впевнений у собі. Він справляв враження досвідченого фахівця, який за довгі роки звик до різних ситуацій і навчився триматися незворушно за будь-яких обставин.