Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 7)

Джим бував у нас, але я бачила його лише зі спини. Якось побачила вранці, коли він виходив із ванної кімнати. Ще раз – крізь скляні двері, коли він ішов до машини. Високий, широкоплечий, світле волосся з пісочним відтінком, трохи кривуваті ноги.

Здається, обидва рази він мене не помітив. Один-єдиний раз ми зустрілися з ним очима – це коли Джим виїжджав від нашого будинку на дорогу, а я саме звертала на заїзд. У нього було вузьке обличчя з неголеною щетиною. Він прикурював цигарку й не тримався руками за кермо. Я встигла роздивитися його тоді уважніше: тонкі губи, запалі щоки, «старечі» мішки під очима; подерта на шиї футболка, довгі розкуйовджені патли. Він кинув на мене погляд, коли ми розминулися. Це було серед білого дня, і я припустила, що постійної роботи Джим не має. Іноді мені здається, що в Еммі з Джимом взаємини такі самі, як і з роботою: згаяти час, поки не трапиться щось стабільніше.

Мабуть, поїхала до Джима, подумала я. Але згадала, що Девіса Кобба щойно заарештували за напад, його також підозрюють у переслідуванні, і вже не була така певна щодо Джима.

Світло у вітальні серед ночі. Крізь розсувні скляні двері все видно.

Раптом у думках промайнув потік статистичних даних, я їх колись збирала для однієї статті: п’ять типів переслідувачів. Відкинутий, ображений, шукач інтиму, бездарний і хижаки – ті, що планують кожен свій крок. Такі сидять у схованці, вичікують слушної нагоди, а тоді нападають.

Девіс Кобб за моїми скляними дверима, коли я зачинилася просто перед його носом.

Я просиділа на сходах ґанку аж до сутінків. Ми так і не купили крісел-гойдалок. Де саме працювала Еммі? Боже, я досі не знала. Якось я поцікавилася, чи це той готельчик поблизу центру, з терасою на весь фасад і білими віконницями? Але вона лише засміялася. «Ні, Ліє, трохи в скромнішому місці. Сусіднє містечко, мотель «Остання діра»», – сказала вона, співуче розтягуючи слова.

Кожна з нас жила своїм окремим життям, кожна з власними звичками і окремим колом спілкування. Еммі вже облаштувалася, коли я приїхала, і мені не хотілося їй надокучати. Насправді я не мала часу – щовечора й на вихідних у мене були онлайн-заняття за програмою експрес-атестації, яку запровадила місцева влада для новоспечених учителів.

І от тепер виявилося, що я не знала, де її шукати. Я вже хотіла шукати її машину по навколишніх містечках, але боялася, що ми розминемося.

Обійшла весь дім, шукаючи бодай натяк на те, де вона може бути. Зупинилася біля її кімнати. Зазирнула. Пройшлася голою дерев’яною підлогою до ліжка, провела пальцями по стебнованому вручну покривалу, акуратно заправленому під подушку. Потім відгорнула його й залізла під ковдру, на випадок, якщо Еммі з’явиться вдома. Якщо я спатиму тут, вона мене розбудить і запитає, в чім річ. Дістане з верхньої полиці холодильника пляшку горілки, наллє по чарці, і ми повстанемо разом проти всіх злих демонів.

Я перекотилася на живіт, відчуваючи ледь помітний запах її шампуню. Уявила рівненько підстрижене до плечей волосся, скошену гривку. Її вії, світліші зблизька, ледь розтулені губи, коли спить.

Засинаючи, викликала її в уяві.

Розділ 6

Задзвонив телефон. Підскочивши від несподіванки, я прокинулася в її ліжку, сама. Схопила мобільний, але то була домашня лінія, дзеленчало з кухні. Я, спотикаючись, побігла, увімкнула по дорозі світло в коридорі й, намагаючись сфокусувати заспані очі на циферблаті годинника, узяла слухавку.

– Алло? – сказала я. Прокашлялася, аби прочистити голос після сну, побачила, що за вікном темно, а з шибки на мене дивиться власне відображення.

Ніхто не відповів. Абонент на іншому боці мовчав, але слухавки не клав. Спершу я подумала, що це Девіс Кобб, але згадала, що він зараз під вартою, а ще він ніколи не телефонував на домашню лінію. Мені щось почулося. Якісь слабкі невиразні звуки. Можливо, просто легкий подув повітря. Дотик волосся до слухавки, помах руки. Неглибоке дихання.

– Алло? – повторила я.

Лінія була досі активною. Я знову побачила краєм ока своє відображення в скляних дверях. Те саме міг бачити хтось ззовні. Стою в хатніх штанях, тонкій футболці, тримаючи коло вуха слухавку стаціонарного телефону, й розмовляю з ніким. Волосся сторчки стало на потилиці. Я вимкнула світло, поклала слухавку й, торкаючись пальцями до стіни, повернулася до ліжка Еммі.

Вона ще могла повернутися. Могла.

Я заплющила очі і спробувала пригадати, коли ми бачилися востаннє. Це був ранок, Еммі сиділа на подвір’ї, а в нас там земля, каміння, зарості бур’янів. Я бачила її ззаду – схрещені ноги, трохи згорблена, сидить нерухомо, тільки вітерець ледь куйовдить їй волосся. Перші ранкові промені сонця освітили гори вдалині. Важко сказати, чи вона щойно повернулася додому, чи щойно прокинулася.

– Доброго ранку, – привіталася я, але Еммі не ворухнулася.

Я вже дістала ключі і прямувала до машини, але таки підійшла до неї.

– Еммі? Все гаразд?

Лице було закрите волоссям, на якусь мить мені здалося, що Еммі спить. Але раптом вона підвелася і ступила крок до лісу – це мене дуже збентежило. Вона була боса. «Сновида», – подумала я.

– Ш-ш, – шикнула Еммі, але незрозуміло кому. Вона піднесла руку до ланцюжка, який завжди мала на шиї, і почала напружено совати по ньому чорний овальний кулон.

– Хм! – чмихнула собі я. Обдовбана. Вона обдовбалася, чорт забирай!

Згадалися наші нічні посиденьки, тьмяне приглушене світло. У кімнаті накурено. Скляні очі та млява усмішка Еммі – це можна було пояснити нашим юнацьким віком, теперішнім моментом, неохочим і неквапливим переходом у доросле життя, якому Еммі, здається, опиралася щосили.

Але тут Еммі обернулася до мене зі своїм звичним допитливим виразом на обличчі, висмикнувши мене зі спогадів.

– Ти на роботу? – поцікавилася вона.

Я підступила на крок ближче.

– Що ти робиш?

Вона вибухнула сміхом, вітер скинув їй на лице пасмо волосся.

– Припини, – сказала вона.

– Що припинити? – перепитала я.

– Хвилюватися. У тебе на обличчі написано. Це твій типовий стан.

Те саме вона сказала мені, коли сама вирушала з Корпусом миру на два роки до якоїсь африканської країни, про існування якої я навіть не чула. Казала й раніше, щоразу, коли виходила з дому в ніч із якоюсь примарною метою або й узагалі без жодної мети.

Проте не хвилюватися за Еммі неможливо. Я завжди сприймала її мов початок якоїсь історії, якоїсь пригоди, що може трагічно обернутися – через її надмірну імпульсивність, а також через дивну звичку зненацька без причини завмерти й не рухатися. Я й зараз вважаю, що недарма хвилювалася за неї, коли ми ще жили в тому напівпідвальному помешканні. Як із Еммі дещо трапилося, так дещо трапилося й зі мною. І стало причиною нашого переїзду. Ми кружляли навколо цієї причини, іноді випадково перетиналися, але ніколи не стикалися безпосередньо.

– На що ти так уважно дивилася? – запитала я тоді.

– Сови. Там їх ціла родина, – відповіла вона.

Я дуже поспішала й не мала часу на балачки. А треба було ще раз перепитати.

Я звикла в Еммі все перепитувати двічі, аби впевнитися у правдивості її слів. Двічі повторювала запитання, перш ніж їй повірити.

– Де ти була? – якось запитала я Еммі, коли ми мешкали разом у Бостоні. Вона приперлася додому, коли я вже збиралася на роботу – майже те саме, що й зараз.

– У центральному парку, біля ставка. Ми запускали петарди, а ще вкрали човник у формі лебедя – так шкода, що тебе не було.

– Еммі, – не відступала я. І тоді вона знічувалася, ніби її заскочили на гарячому, загнали в глухий кут і змушують зізнатися. – Де ти була?

– У Джона Гікельмана. У його зачуханій квартирі. Там дзеркала на стелі. Убий мене, поки я ще п’яна. Поки не протверезіла й не згадала всього.

Раніше я бачила в цьому знак: мені просто судилося працювати на такій роботі. Те, як легко я можу ввійти у світ іншої людини й, не помічаючи перепон, залізти їй у голову. Межа між прийнятним і неприйнятним була для мене розмита. Ходіння по лезу ножа давало історії для статей. Але через необачний промах я потрапила сюди.

Утім, я тоді вірила, що люди охоче діляться зі мною правдою, що я вмію обирати найцікавіші теми, слушний для цього час і правильні слова, що на мене чекає величезний успіх.

Повтори людині запитання двічі – і вона твоя.

Я навчилася розв’язувати язика кому завгодно, а якщо в історії фігурували підлітки – це була моя історія. У свої двадцять дев’ять я виглядала на двадцять два й могла легко, не привертаючи зайвих поглядів, підслухати чи підтримати їхню розмову.

Це мала бути стаття про брак активної психологічної допомоги в студентському містечку. Я збиралася акцентувати в ній увагу на навчальному навантаженні та соціальному тиску, яких зазнають студенти, на тому, до чого ми їх заздалегідь не підготували, на темних закутках, куди може потрапити кожен і з яких, здається, немає виходу.

Це був також і мій особистий інтерес – віддати належну шану жертвам.

Вивести на світло правду про цих жінок, воскресити пам’ять про них, продемонструвавши, де саме система дала збій – з надією, що такого більше ніколи не повториться. Ось який у мене був намір.

Я знала всі подробиці ще до прибуття у студентське містечко – Крісті й Аліша, обидві торік, щойно перед весняними канікулами й, відповідно, невдовзі після них; Камілла та Бріджит у березні наступного року, переломний момент. Я вже накидала план, знала, що хочуть почути читачі, і чітко бачила, як це подати: кількість убивств зростає зазвичай у розпалі літньої спеки, коли весь навколишній світ мліє від задухи, коли немає кондиціонерів і ми лежимо роздягнені у своїх квартирах, запихаємо голову в холодильник, бризкаємо холодною водою на живіт, шию та потилицю.