Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 9)
– Лія, – виправила я.
– Лія, – повторив він і по-військовому приклав руку до чола – ніби ми в одній команді.
Під час уроку я раз у раз перевіряла свій телефон і намагалася підслухати розмови в класі. Але сьогодні учні тримали свої секрети при собі.
Підійшла до дошки написати завдання, сподіваючись, що вони зосередяться на роботі й мовчатимуть.
– Панно Стівенс!
Я знала, хто це сказав, не обертаючись. Уявила, як вона підняла руку, спина пряма, легенько махає пальцями. Іззі Марон.
– Так? – зреагувала я, стоячи обличчям до дошки.
– Як нам зосередитися, якщо в школі ми тепер не почуваємося в безпеці?
– Слушне зауваження, Іззі, – сказала я, обертаючись до учнів лицем і витираючи руки об штани. – Дуже слушне, своєчасне й важливе. Отже, діставайте зошити, напишемо невеличкий твір, де кожен зможе викласти свою думку щодо нещодавнього інциденту. – Я підійшла і, впершись руками в парту, нахилилася до Іззі впритул. – Це добре, що ти хвилюєшся й не стримуєш емоцій. Тож нехай ця робота буде такою ж щирою й відвертою.
Очі в неї округлилися, але Іззі трималася незворушно.
– Це завдання на оцінку? – перепитала вона.
– Так, – постукала я по парті. – Я поставлю всім заохочувальні оцінки. Можеш братися до роботи.
Я діяла так само у свій перший тиждень у школі, коли відчула, що втрачаю контроль, не можу втримати їхньої уваги і втихомирити. Мені знову було ніяково через те, що учнів доводиться підкуповувати, вдаючись до попусків, обіцяючи заохочувальні оцінки.
Утім, цього разу було інакше. Цього разу я мала намір зібрати інформацію.
До кінця останнього уроку я так і не дочекалася дзвінка від Еммі, зате отримала сімдесят п’ять письмових робіт, де учні поділилися своїми думками щодо безпеки в школі, останніх чуток і Девіса Кобба. Є з чого починати.
Перевірена ця інформація чи просто чутки – байдуже, якщо вона допоможе досягнути поставленої мети.
Маєш намір докопатися до правди – усі засоби годяться.
Розділ 7
Я надто швидко входила в повороти, мало не втрачаючи зчеплення задніх коліс із дорогою.
Відпустила педаль газу, слухаючи, як слабне рев двигуна, спостерігаючи, як падає стрілка спідометра, нагадуючи собі, що моя присутність нічого не змінить. Утім, мені однаково кортіло чимшвидше потрапити додому.
Раптом з’явилося якесь дивне відчуття, що це не я женуся за історією, а вже сама історія женеться за мною.
Я зупинилася біля дому, у дзеркалі заднього виду здійнялася курява, майже відчутна на смак. Машини Еммі досі не було. Наш оточений звідусіль деревами будиночок набув нового вигляду: трохи просів, крізь чарівність почав проступати занепад.
Як і напередодні ввечері, я знову обійшла всі кімнати, шукаючи сліди перебування Еммі. Записка-наліпка сумно лежала біля гнома. Жалібне прохання, ніби повідомлення на голосовій пошті після того, як ти вже знаєш, що стосункам настав кінець.
Помешкання оздоблювала Еммі: надщерблена ваза на стільниці, червоне керамічне сердечко на цвяшку над диваном, казна-які дрібнички зі скла, пластику та олова, навмання розкидані по всій хаті – на столиках, над холодильником і на підвіконні в кухні. Вони з’являлися нізвідки, як і в усі попередні роки нашого спільного проживання. Дім був захаращений тими дрібничками, так само як і попередня квартира. Еммі стверджувала, що це нешкідлива звичка, і я рідко їй цим дорікала. Рідко називала цю звичку справжнім ім’ям – крадіжка.
Еммі називала їх «пам’ятками». Нагадування про місця, де побувала, або про людей, із якими перетиналася. Такий собі аналог сімейного фотоальбому. Сільничка з якогось ресторану, попільничка з помешкання чергового залицяльника (хоча ми з Еммі не курили), магнітик із бару, де вона працювала офіціанткою на вихідних.
Якось ще на старій квартирі вона принесла додому наручний годинник. Судячи з того, який він був важкий, як блищав його корпус і який мав хитромудрий механізм із кількома циферблатами, було очевидно, що ця річ дорожча, ніж звичайні «пам’ятки» Еммі. Вона почепила його на цвях над дверима вранці, коли повернулася «з тієї зачуханої квартири Джона Гікельмана», де новий трофей тимчасово виконував функцію хатнього годинника.
– Я впевнена, що Гікельман не платив за того годинника з власної кишені, – прокоментувала Еммі, коли я зробила їй зауваження. А тоді додала: – Ой, я тебе прошу, в нього там дзеркала на стелі!
І не посперечаєшся. Отже, годинник Джона Гікельмана став нашим. Це була насправді хитрість, адже Еммі знала, що ми його залишимо і що мені від цього дуже ніяково. Вона почепила його у ванній кімнаті на тримач для рушників. Я переклала в холодильник. Тоді вона сховала його до моєї шухляди зі шкарпетками. Так ми перекладали годинника з місця на місце, і я знаходила його лише випадково, коли припиняла шукати, щоразу регочучи від несподіванки. Поки врешті не поклала під подушку Еммі, як зубна фея, і вже ніколи не бачила.
Перед тим як вирушити на місію Корпусу миру, Еммі поскладала свої «пам’ятки» до картонної коробки та заклеїла міцним сріблястим скотчем. Вона попросила мене зберегти ту коробку, так ніби «пам’ятки» – це єдине, що мало для неї цінність.
За вісім років я не отримала від Еммі ані звісточки. Та коробка тричі переїжджала зі мною з квартири на квартиру. Я берегла її через якесь безглузде почуття обов’язку, через якусь примарну надію, що Еммі неодмінно по неї повернеться.
Я давно зрозуміла, що життя має не лінійний, а циклічний характер.
Те саме можна сказати про медіановини та історію – завжди закінчуєш там, де почав, розгублений та захеканий.
Тож я не дуже здивувалася, коли через вісім років у барі на одній із вуличок району Бек-Бей знову зустріла Еммі. Зустріла саме тоді, коли стояла на порозі кардинальних змін у житті, таких змін, які ставалися в минулому лише раз.
Вона була на себе не схожа: ще темніше пофарбувала волосся, висохла, посуворішала, трохи згорблені та випнуті вперед плечі – можливо, від холоду, але, може, й ні. Утім, те, що мене завжди в ній вабило – внутрішня квінтесенція Еммі, – нікуди не поділося, це точно. Можу пояснити це хіба що так: я ж бо знала її як облуплену, якщо не більше; наші чотиримісячні стосунки можуть затьмарити яких завгодно хлопців, подруг і приятелів, що з’явилися в неї потім і були з нею довше; до того ж наша дружба зародилася в момент крутого повороту мого життя, коли я, всупереч усім планам на майбутнє, зробила геть неочікуваний крок. І через це наша дружба сяяла яскравіше, й Еммі теж.
Спершу вона не обернулася, прошмигнувши повз мене до бару, аж я мусила вдруге гукнути: «Еммі!» – збагнувши тієї миті, що не пам’ятаю її прізвища – а може, я його ніколи й не знала?
Нарешті вона обернулася на мій голос. У жовтому світлі лампи я побачила знебарвлені мішки під її очима і цей такий знайомий погляд – бажання втекти.
– Лія? – здивовано промовила Еммі, озираючись навсібіч.
Я підійшла ближче, вона засміялася й обійняла мене руками за шию. Я обхопила подругу за спину, відчуваючи, як помітно вона змінилася за ці роки.
Еммі серед того натовпу притулилася до мого вуха і, сміючись, радісно промовила: «Боже, це ти!».
Коли ми відступили на крок після обіймів, вона знову з тривогою озирнулася через плече.
– Ти як? Усе гаразд? – запитала я.
Вона кивнула легким і знайомим жестом, мовляв, ясна річ, у мене завжди все гаразд, але, напружено всміхнувшись, сказала:
– Мені треба піти.
Я взяла торбинку й запитала:
– Куди?
– Куди завгодно, якнайдалі звідси, – відповіла вона, і здавалося цілком логічно, що я заберу її до себе – цього разу вже до квартири у престижнішому районі, з гарним видом, – ми вмостимося на підлозі, вип’ємо горілки.
– Коли ти повернулася? – поцікавилася я.
– Декілька років тому. Після першої місії записалася на ще одну. Потім якийсь час була у Вашингтоні і ось кілька місяців, як приїхала звідти. – Вона жадібно відкусила шматок від цілої хлібини просто з моєї торби, зауваживши, як я спостерігаю за нею. – Я постійно голодна. І ніби відчуваю на смак усе, до чого воно торкалося. Кожну тару, до якої клали хліб, кожну руку, яка його брала, кожен механізм і хімічний складник.
Насупивши брови, я спробувала уявити, як це – повернутися до міста після багатьох років життя просто неба, на широкому просторі.
– Хочеш знову їхати?
– Ні, не хочу. Я пропустила мамину смерть, і заради чого? Досі намагаюся зрозуміти.
Я вважала Еммі ідеалісткою. Ми обидві такі, тільки кожна по-своєму. Я шукала правди, наївно вірячи, що, знайшовши її та оприлюднивши, зможу щось реально змінити. Але її ідеалізм був глибший, ніж намір. І, мабуть, через це я поважала Еммі ще дужче. Коли ми всі влаштовувалися на стажування заради запису в резюме, Пейдж мандрувала з рюкзаком за кошт батьків, Арон улітку брав участь у програмі ООН-Габітат з будівництва житла для бідних, – Еммі цілком віддавалася справі, за яку бралася. І так в усьому.
– Щойно повідомила нареченому, що ми розходимося, – сказала Еммі. Я знову подивилася їй в очі, згадавши, як, озираючись навсібіч, вона пробиралася крізь натовп біля бару. Налила ще горілки. – Ми переїхали сюди кілька місяців тому. Декілька місяців на новому місці – і раптом ти розумієш, що нічого з цього не буде. – Вона ледь скривилася, так, що той, хто не знав її так добре, як я, і не зауважив би. – Два роки разом, і тільки тепер я побачила, що він за людина.