Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 10)
– Справді? То який він?
– Такий. Він думав, що з часом я врешті-решт стану більш схожою на нього. Такий, що засмутився, переконавшись, що я точнісінько така сама, якою була завжди.
– І що, дуже засмутився? – мій голос схвильовано забринів, але просто цієї миті горілка обпекла мені горло.
Еммі якусь хвилину мовчала.
– Достатньо, щоб я тепер чекала, коли він піде з дому, щоб забрати свої речі. Якщо він досі їх не повикидав.
Додаткових пояснень мені не потрібно було. Ми завжди розуміли одна одну з пів слова.
– І куди підеш? – запитала я.
Вона махнула пальцями, ніби розганяючи перед собою уявні пилинки. Це трохи химерніше, ніж знизування плечима.
– Кудись. Аби якнайдалі від усіх цих людей, від цього шуму. Від таких, як він. – Вона одним махом допила горілку і простягнула мені порожню склянку: зап’ястя таке тонісіньке, аж вени проглядаються. – У цьому є певна іронія, – додала вона, – так виглядає, що ті, хто не відчувають твердої основи під ногами, дуже цінують стабільність та прогнозованість, а ті, хто мають надійну рутинну роботу з дев’ятої до п’ятої, заздрять мандрівним волоцюгам. Вочевидь, ми неминуче мали б зійтися. Його, фінансиста, тягнуло до легковажної дівчини, яка скаче з однієї неприбуткової роботи на іншу. Але тут він отримує скерування на нове місце, я переїжджаю разом із ним – ні роботи, нічого, – і раптом усе змінюється. Мабуть, він сподівався, що я вгамуюся й урешті піду до голови по розум. Знайду собі стабільну роботу. Але в мене немає відповідної кваліфікації чи резюме. Я не така. І, здається, він теж не такий, як я думала. Тож я знову в дорозі.
Пляшка горілки між нами спорожніла, і я видобула з холодильника вино.
Еммі говорила далі, алкоголь ударяв їй у голову й заплітав язика.
– Здається, він не вірив, що я зможу піти від нього, і дуже здивувався.
Я втупилася в її руки. Вона сплела пальці й опустила їх на коліна.
– Пробач, – сказала вона, підвівши на мене очі, усміхаючись. – Ми не бачилися вісім років, а я одразу до тебе зі сльозливими байками. Насправді в мене все гаразд. Усе добре. Змінімо тему.
Але я не хотіла змінювати. Я вже добряче напилася, я була до нестями захоплена людиною навпроти, що вона така на мене не схожа й водночас така мені близька.
– Еммі, яке в тебе прізвище? – запитала я.
– Ти не знаєш, справді? – засміялася вона.
– Справді не знаю, – захитала я головою.
– Ґрей, – сказала вона, сміючись і кліпаючи посоловілими очима.
– Еммі Ґрей, – повторила я, смакуючи ці слова. Так, їй пасує. – Еммі Ґрей, мені треба поїхати з цього міста, – оголосила я, відчувши, ніби це якесь відвертіше зізнання, ніж насправді.
Еммі була ексцентричною в усьому, тож, мабуть, подумала, що я мала на увазі емоційний, духовний аспект, що мені потрібні зміни для особистого розвитку. А не те, що я мусила тікати в прямому сенсі, поки лайно не потрапило на славнозвісний вентилятор.
– Мушу тікати звідси, – дещо серйозніше сказала я. І йшлося не про дику міграцію тридцяток, як називали це явище мої друзі, – масовий переїзд тридцятилітніх, які одружуються, купують будинки в передмісті та щоденно добираються звідти на роботу й назад. Я справді мусила. Тут для Лії Стівенс нічого не залишилося. Сама лише небезпека.
Еммі втупилася на мене, ніби теж читала мене наскрізь.
– То вперед, – сказала вона, і я знала, що вона так скаже.
Еммі вкотре зиркнула через плече на годинник, на торби на стільниці, на двері. Я знову зустрілася з нею поглядом і зрозуміла, що Еммі не хоче їхати додому, поки там її наречений.
– Можеш ночувати тут, – запропонувала я.
У моїй пам’яті решта тієї ночі звучала сміхом Еммі, залишивши відчуття чарівності, одурманення та якоїсь нереальності.
– Я кинула дротик у мапу, – сказала вона, і раптом нам знову по двадцять два, ми в барі і, заплющивши око, цілимося кидати дротики. – Як ти ставишся до Західної Пенсільванії?
Цікаво, чи хтось із моїх друзів здатен на щось таке, – подумала я й засміялася. Ясно, що не здатен. Еммі мала в собі щось дике, вільне. Щось таке, як у людини, яку збили з ніг, але вона вперто підводиться. Людини, яка кинула дротик у мапу й подумала: «О! Тут буде мій новий старт».
Як я ставилася до Західної Пенсільванії? У ту хвилину, слухаючи слова, що злітали з вуст Еммі, добре ставилася. Західна Пенсільванія була знайомою й водночас новою. Достатньо близькою, щоб повернутися, і достатньо віддаленою, щоб розпочати там усе спочатку. Я прошепотіла «Західна Пенсільванія» вголос і вирішила, що назва, якщо вимовляти, розтягуючи склади заплетеним язиком, дивовижно красива. Я вже бачила себе на сходах біленького ґанку. Волосся розпущене, у руці кава. Мій сміх лунко розлітається широкими навколишніми просторами.
– Так, – сказала я.
Це був майже жарт. Завтра вранці я прокинуся тверезою, з головним болем, і зустрічатиму новий день. Утім, коли я прокинулася, поруч у ліжку лежала Еммі – як вона сюди потрапила? Я не змогла згадати чітких деталей. Пам’ятаю лише, що вона сіла, протерла очі й запитала:
– Ну, то коли їдемо?
Учорашній план був сирий, побудований п’яними дівчатами на гіпотетичних припущеннях. Але Еммі була явно налаштована серйозно, і я здивовано витріщилася на неї, як на своє відображення. Подумки запитувала себе: «Чи справді я здатна перевернути своє життя догори дриґом – висмикнути свій світ із одного місця й перенести в інше? Чи таке насправді можливо?».
Але тоді я зупинила себе, вмостилася за комп’ютером і сказала:
– Добре, їдемо.
Адже те, що я завжди все ретельно й обачно зважувала й обдумувала, мені не допомогло – знову повернулася туди, звідки починала. Один-однісінький промах у статті, обдуманий ризик – і все, чого досягла, ким стала, здиміло вмить. Другої спроби не буде. Назад дороги не буде. Усе всередині завібрувало словом «їдемо».
Тепер я стояла у ванній кімнаті над раковиною, пильно розглядаючи себе в дзеркалі, боячись, що кліпну очима – і побачу там Еммі.
Я вкотре відчинила дзеркальні дверцята шафки. Зубна щітка Еммі була на тому ж місці, жорстка й суха. Якщо вона планувала залишитися у свого хлопця, то, мабуть, забрала б її з собою? Повернулася б по неї?
А може, Джим купив їй нову щітку? Чи однією на двох користуються? Утім, тепер було очевидно – Еммі додому не поверталася. Я не бачила її вже п’ять днів.
Мене бентежило порожнє ліжко, порожній будинок і непроста дилема:
Я подивилася на годинник і втретє за останні три хвилини визирнула у вікно, відчайдушно чіпляючись за надію, що її машина от‑от з’явиться з-за рогу. Вкотре перебрала в думках усі аргументи, чому хвилюватися не варто. Еммі доросла людина й, найімовірніше, залишилася у свого хлопця. Чесно кажучи, це було так на неї схоже. Летіти кудись навмання за вітром, але наостанку приземлятися тут. Я позаглядала в усі можливі закуточки, шукаючи записки від Еммі. Чи немає слідів насильницького вторгнення. Слідів боротьби та крові.
Я відчинила двері в кінці коридору – ті, що виходять за нашими спальнями просто в ліс. Одна сходинка – і ти серед дерев.
На дерев’яному настилі під ногами щось блиснуло на сонці – щось застрягло між дошками. Я нахилилася й нігтями витягла звідти тоненький срібний ланцюжок із чорним кулоном. Вага прикраси, її овальна форма з нерівними краями остаточно розвіяли залишки мого розсудливого спокою. Ланцюжок висів на моїй долоні, кулон зісковзнув на землю – розірваний, дві ланки розігнуті, наче його силою зірвали з шиї.
Ланцюжок затримався в складці на долоні, я вся затремтіла, так само, як тоді, коли вперше потрапила на місце злочину.
Я почула, як до будинку звертає машина, навіть на мить не припускаючи, що це Еммі.
Оббігла дім і побачила, як на подвір’я повільно заїжджає патрульний автомобіль. Машина зупинилася посеред заїзду, двері відчинилися, поліціянт за кермом насупив брови – геть юний хлопець, не старший за нас із Еммі, коли ми тільки познайомилися.
– Усе гаразд? – поцікавився він, виставивши одну ногу назовні. Двигун продовжував працювати.
– Мені потрібно поговорити з детективом Донованом, – важко дихаючи, сказала я.
Я притисла руку до грудей, серце калатало, мов навіжене.
Хлопець подивився на будинок за моєю спиною, ніби очікуючи, що звідти зараз хтось вискочить. Поклав руку на кобуру.
Ніби ту небезпеку хтось із нас міг побачити чи ліквідувати.
Розділ 8
Перш ніж у наших розсувних скляних дверях з’явився Кайл Донован, інспектор поліції Келвін Додж (як представився той юний поліціянт, переконавшись у відсутності нагальної загрози) встиг ознайомитися з основними фактами. Він сидів на кухонному стільці навпроти, на столі між нами стояла фігурка гнома, а я досі стискала в кулаку ланцюжок Еммі.
Інспектор Додж ставив типові запитання після того, як я показала йому ланцюжок. Чи зауважила я сліди насильницького вторгнення у житло? Чи помітила, що якісь речі не на своєму звичному місці?
Відповідаючи на кожне недоречне запитання – ні, ні – я міцніше стискала кулак, але, здається, юний поліціянт не розумів. Я думала про небезпеки, пов’язані з орендованим житлом – копії ключів, старі замки, історію попередніх мешканців, про яку навіть не здогадуєшся. Про те, що хтось міг прийти й піти непоміченим. Побувати у твоєму домі, не залишивши слідів. Про небезпеку, якої не очікуєш.