Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 25)
Він захитав головою, кутики рота підскочили догори.
– Не хочу, – відповів він, далі дотримуючись дистанції.
Я подумала про Еммі, підійшла ближче сама і сказала йому:
– Це не злочин.
Узяла за руку, повела за собою. Ми піднялися на ґанок. Я відімкнула двома різними ключами двері, поки він тулився до шибки. Ще залишалося безліч шансів відмовитися, зупинитися, і я на мить затрималася, чекаючи, чи хтось із нас не передумає. А тоді відчинила йому двері, увійшла всередину першою, зачинила за нами замок. Вирішила світла не вмикати, аби воно не повернуло нас до реальності. Неквапливо рушила коридором до спальні, відчуваючи, як Кайл, торкаючись стіни пальцями, прямує за мною.
Розділ 16
Я прокинулася першою. Кайл спав поруч розкритий, закинувши руку на голову. Крізь щілину в шторах до моєї спальні просочився промінь світла, малюючи на його грудях яскраву лінію. Я всміхнулася, затримавши пальці над його животом і вагаючись, чи варто його будити. Шрам на чолі зблизька виглядав грубіше, а на ребрах був ще один, якого я напередодні не зауважила. Його груди ритмічно здіймалися й опускалися, я ніжно торкнулася зарубцьованої рани пальцями й подумала, що Кайл сам – загадкова історія, яку ще треба розкрити. Врешті вирішила не будити. Я обережно навшпиньках вийшла з кімнати, переступивши через його недбало скинутий на порозі одяг – не стала збирати. Сподівалася швидко прийняти душ, перш ніж Кайл прокинеться.
Я помітила, що на невеличкому столику у вітальні горить лампа, і заклякла. Я її точно не вмикала, коли ми вчора прийшли додому.
Але ж мені тільки-но встановили додаткову засувку на дверях, вони були замкнені. Отже, це Кайл. Мабуть, уставав серед ночі попити або шукав ванну кімнату. Я, всупереч усілякій логіці, сплю як убита, коли хтось поруч.
Я загасила світло й пішла в душ.
Коли я вийшла з ванної кімнати, ліжко було порожнє, акуратно застелене. Я нап’яла свої зручні хатні штани, довгу туніку і пройшла до вітальні, витираючи рушником волосся. Кайл підвів на мене очі з-за кухонного столу. Перед ним стояла відкрита пачка пластівців і напівпорожня мисочка без молока.
Він усміхнувся, підіймаючи до мене ложку з кукурудзяними пластівцями.
– Сподіваюся, ти не проти, – сказав він, а тоді дещо ніяково опустив погляд.
– Анітрохи, – відповіла я. – Може, хочеш ще чогось?
– Ні, дякую. Я сьогодні на чергуванні, тож мушу скоро бігти. Не хотів піти, не попрощавшись.
Я всміхнулася:
– Зараз щось взую й відвезу тебе.
– Немає потреби.
– Припини, – сказала я. – Це невеликий клопіт.
Коли я повернулася зі своїми кросівками, Кайл полоскав під краном мисочку. Поки ми були чимось зайняті, нам було комфортно вдвох. Він розсунув вхідні двері, поки я шукала свою торбинку, і я помітила, як Кайл нахилився щось підняти. Що саме, видно не було.
Він обернувся, простягаючи мені паперовий сувій у прозорому поліетиленовому пакеті.
– Твоя газета, – з усмішкою сказав він.
– Здається, я не… – почала я й одразу затнулася.
Перевернувши сувій, я побачила заголовок – розітнута навпіл літера «Б». Спина задубіла, я нервово кашлянула.
– Дякую, – недбало скинула сувій на стільницю, як щось неважливе. Схопила свої ключі, намагаючись не дзеленчати тремтячою рукою. – Готовий?
– Готовий, – відповів він.
Я замкнула за нами двері, Кайл неквапливо чимчикував поруч, періодично торкаючись моєї руки. Але цієї хвилини я думала лише про ту газету і як вона тут опинилася. Може, це просто місцева газета, рекламна розсилка чи помилкова доставка? Може, я дозволила розгулятися своїй уяві й немає причин хвилюватися?
– Ну то… – сказав він біля моєї машини, не розвиваючи свою думку далі.
– Ну то… – спантеличено повторила я. Звучало як вступ до взаємних виправдань.
– Може, пропустимо цю незручну частину, га?
Він усміхнувся на це – сам до себе.
– Звичайно, Ліє.
Ми мовчки доїхали до стоянки біля ресторану, де залишилася тільки одна машина. Чорний позашляховик у другому ряді, колеса забризкані болотом.
– Мабуть, твій.
– Ага.
Він ще трохи посидів, але не вигадав, що додати, і вийшов з машини. Коли я завела двигун, увімкнула передачу й уже була готова рушати, почувся стукіт у вікно. Я опустила шибку, Кайл сперся на основу відчиненого вікна, його голова опинилася майже на моєму рівні. Він нахилився всередину й поцілував мене, ніжно взявши за підборіддя, – я не встигла навіть зреагувати, а потім його вже не було.
Сувій лежав на кухонній стільниці, там, де я його й залишила. Згорнутий папір у поліетиленовому пакеті, перев’язаному зверху брудною гумкою. Друковані часописи в Бостоні випускали тепер значно меншими накладами, але тут, вочевидь, вони ще були популярні.
Я віддавала перевагу саме друкованим виданням. Вони мають логічну верстку, заздалегідь визначену ієрархію матеріалів, у якій важко загубитися. Це не постійні переходи між сторінками, коли забуваєш, куди клацнув і звідки почав. Немає автоматичного відтворення відео (терпіти не можу), нав’язливих рекламних вікон чи автоматичного аналізу ваших особистих уподобань, щоб тулити в майбутньому персоніфіковану підбірку інформації й таким чином трансформувати та стискати ваш світогляд без вашого відома і згоди.
Газета пахнула ранковою росою, сторінки були трохи розтріпані з країв.
Мабуть, це таки помилка. Неправильна адреса, недосвідчений хлопчина, що тимчасово підміняв відсутнього листоношу. Або безплатний рекламний примірник, які розносять усім, аби привернути увагу потенційних передплатників. «Б» могло означати «Бюлетень», «Буй» або що завгодно. Імовірних причин, чому ця газета опинилася на моєму ґанку, – безліч.
Я зняла гумку й розгорнула сувій, щоб побачити цілу назву. Серце закалатало в грудях, як навіжене. «Бостон Пост».
Газета, де я раніше працювала.
Плечі напружилися, живіт скрутило так, що я, приклавши руку до грудей, сказала собі: «Вгамуйся!».
Ну, гаразд, це було не так уже й важко з’ясувати. Я ж не тримала в таємниці того факту, що була журналісткою. Казала про це своїм учням. Не було причини приховувати. Я мусила мати попередній досвід роботи, щоб улаштуватися на нову.
Проте.
Я побачила дату – і на душі похололо. 23 квітня. Комусь довелося звертатися безпосередньо до редакції чи до місцевої бібліотеки, щоб отримати такий давній примірник. Це була моя остання надрукована стаття. Історія, яку ми з редакцією, затамувавши колективний подих, так відчайдушно хотіли забути самі і сподівалися, що про неї швидко забудуть усі інші.
Я напам’ять знала потрібну шпальту. Розгорнула – і газета в руках затремтіла:
Сезон самогубств: четверо дівчат – чуєте? – наклали на себе руки в місцевому коледжі.
Ось вони. Фотографії у квадратній сітці, знімки, надані університетським відділом кадрів. Я знала ті факти напам’ять, з верхнього лівого кута вниз:
Крісті Овенс, знайшли на поверсі з душовими кабінками, перерізане лезом бритви горло.
Аліша Ґомес, викинулася з вікна вежі Дермота.
Камілла Джонс, утопилася в річці Чарльз, повні кишені каміння, самогубство у стилі Вірджинії Вулф.
Бріджит Лакоста, знайшли у ванні, передозування наркотиками.
Я бачила свідоцтво про смерть Бріджит, аналіз крові, і саме вивчала розклад її занять, коли натрапила там на його ім’я – викладач Арон Гемптон. Усе склалося. Кров у жилах завирувала, коли переді мною нарешті постала повна картина.
Пляшечка з таблетками, усмішка на його обличчі, дзюркіт води з крана.
Стаття прямо не підтверджувала мого припущення, що Бріджит Лакосту вбили. Публікація не проливала світла на інші події – до неї та після. Вона нічого не спростовувала й не натякала на продовження – історію залишили вмирати.
Я згорнула газету і пхнула в кінець шухляди для посуду. Хто ж таки її роздобув і серед ночі залишив на моєму порозі?
А може, вона лежала звечора? Ще до того, як ми з Кайлом приїхали додому? Не думаю. Отже, хтось підкинув газету між дев’ятою вечора й восьмою ранку. Ця людина могла спостерігати за нами всередині, адже світло було ввімкнене. Бачити недбало розкиданий у передпокої одяг Кайла, його взуття у вітальні. Могла обійти будинок по периметру, підслуховувати під вікнами моєї спальні. Навшпиньках зазирнути всередину крізь щілину між шторами.
Я вийшла назовні, обійшла будинок, шукаючи чиїхось слідів, доказів, що хтось тут таки побував, недопалків, зрушених грудок землі, втоптаних ділянок, хоч чогось, – але нічого незвичайного не помітила.
Я уявила, як Девіс Кобб сховався в кущах із сувоєм у поліетиленовому пакеті під пахвою й думає: «Ну все, тепер ти попалася». Його обличчя стало розмитим, і раптом це вже була Пейдж, яка мене вистежила і принесла газету, щоб нагадати про…
Я глибоко вдихнула.
Не треба себе накручувати. Не шукай чогось там, де нічого немає, як дехто висловлювався про мою статтю.
Але моя стаття не була порожньою – я знала Арона Гемптона, знала нице єство, заховане під маскою.
Я не була здивована, що йому досі вдалося залишитися непоміченим. Справжній соціопат – звабливий, безжальний, не обтяжений ні совістю, ні почуттям провини.
Тож я вдарила його ж зброєю. Пам’ятаю, що вирішила це зробити того самого вечора, коли Ноа пішов додому. А може, навіть раніше, ось чому я тоді так зосереджено міряла кроками квартиру. Я вже була налаштована рішуче і знала, як діятиму.