Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 26)
Надруковані слова, які на вигляд нічим не відрізняються від інших:
Те, що вони вважали, буцім я сфабрикувала джерело інформації, буцім це просто витвір моєї уяви – це ще не був цвях у віко моєї труни.
Якби мені вдалося докопатися до істини, справедливість узяла б гору й ніхто б до мене не мав жодних претензій – я в цьому не сумнівалася. Тож я наполягла, щоб статтю надрукували, і чекала офіційного розслідування. Я сподівалася, що навчальний заклад з’ясує, хто саме мав доступ до тих медикаментів – це буде нескладно, адже Бріджит ходила на заняття лише до чотирьох викладачів. Я була переконана, що інші дівчата теж напишуть свої заяви, що поліція приділить цій справі трохи більше уваги й поцікавиться, яким чином Бріджит дістала ті пігулки. А також тим, чи Арону Гемптону справді є що приховувати?
Зважений ризик. Гучний крок. І ще гучніше фіаско.
Невдача була неочікувана й неконтрольована. Усе закрутилося так швидко, що я навіть не встигла оговтатися, а моє життя стрімко полетіло шкереберть.
Я не спілкувалася з Ароном Гемптоном близько восьми років. Але, як нав’язливо повторюваний кошмар, він повернувся.
А я ж навіть імені його не згадала в статті. Лоґан сказав, що мої наміри неважливі. Заявив, що я задумала знищити Арона, що не важко здогадатися, про кого йдеться, якщо уважніше придивитися. І сказав це так, ніби я вчинила страшний злочин. Ніби й не було тієї дівчини на чорно-білій фотографії, що благала про справедливість. А ще відлуння в моїй голові, що не давало спокою.
– Я не знала, – сказала я, стоячи перед робочим столом Лоґана.
Брехня породжує брехню, і я вже зайшла занадто далеко, щоб зупинитися.
– Лайно собаче! – вигукнув він, бурячковий від насилу стримуваного гніву. – В якому році ти закінчила?
Я промовчала.
– Ти його знала, Ліє?
Я дозволила мовчанці говорити самій за себе, уявляючи, наскільки б гірше все виглядало, якби Лоґан дізнався, що я не лише знала Арона, а й певний час із ним жила.
– Це серйозний конфлікт, – додав він, що в підсумку виявилося найбільш легковажною тезою нашої розмови. Власне, це й був цвях у віко труни.
– Але це правда, – відрізала йому я. Не треба було доводити свою правоту. Тепер я це добре розуміла – так він собі зробив висновок, що мені є за що виправдовуватися.
Лоґан пильно подивився мені в очі, я не відвела очей, його пальці стиснулися:
– Нам потрібне твоє джерело.
Але, здається, він уже знав, що я відповім. Так виглядало, що Ноа його вже попередив.
– Я не можу його розкрити, – сказала я.
Він не ворухнувся. Не захитав головою. Не підвищив голосу. Кінець настав лагідно і швидко.
– Ти мусиш піти, – сказав він. – Негайно пакуй валізи й забирайся. І молися, щоб ця історія не мала продовження.
Я кивнула й вийшла з кабінету. Серце вискакувало з грудей. На якусь коротку хвилину мою душу охопило жахливе сум’яття. Але за ту мить я чітко зрозуміла, чим воно було зумовлене: це була правда, яку я розкрила. Підняла на поверхню, як ті бульбашки в окропі. Я розпалила вогонь і докинула дров.
Розділ 17
Цього тижня дзвінка з дому уникнути не вдалося. Мама телефонувала щонеділі о десятій ранку, без винятків, як парафіяни йдуть до церкви. А сестрі – в неділю ввечері, через її графік роботи. Я запитала сестру, коли ми зустрілися в батьків минулого Різдва, чи мама теж справно телефонує їй щотижня, тримаючи руку на пульсі її життєвих досягнень, і з полегшенням почула ствердну відповідь. У такі моменти я відчувала особливу близькість із сестрою: це був один із небагатьох елементів, який досі нас хоч якось пов’язував. Минулого тижня я ухилилася від розмови з мамою, знайшовши відмовку, що мені потрібно надолужувати прогаяне на вчительських курсах, і вона поставилася до цього з розумінням. Утім, якщо я й цього тижня назву ту саму причину, вона неабияк розхвилюється (я нічого не встигаю? не вмію правильно розставляти пріоритети?) Але іронія в тому, що цього тижня мені справді треба було надолужувати.
Я взяла слухавку тільки-но пролунав дзвінок – краще закінчити з тим чимскоріше, з піднятим забралом:
– Привіт, мам.
– Доброго ранку, Ліє. Як просувається освіта нового покоління?
– Добре. Зараз напружена пора. Наближаються проміжні іспити, тож перевіряю багато підсумкових робіт.
Я взялася прибирати на кухні, акуратно розставляючи на поличках дрібнички Еммі. Я дійшла висновку: під час телефонної розмови з мамою, щоб даремно не витрачати нервову енергію, краще зайняти себе якою роботою. Відтоді, як я полишила Бостон, я відчувала, що вічно мушу перед нею виправдовуватися.
– Ребека теж страшенно зайнята, – сказала мама. – Готує документи на якусь стипендію з шаленим конкурсом. Подробиць не знаю. Може, вона тобі розповідала?
– Ні, нічого мені не розповідала, – відповіла я.
Нехай що казала мама, але вона знала напевне, чим так страшенно зайнята моя сестра. Це було нагадування, аби я більше цікавилася успіхами своєї сестри та намагалася не відставати. Це була мамина позірно невичерпна надія, хоча ми з Ребекою ніколи не мали таких стосунків. Якось, багато років тому, мама вирішила, що суперництво підштовхує до успішності.
Ми з Ребекою цього не схвалювали й натомість так віддалилися одна від одної, що й близько не мали в чому між собою конкурувати.
З віком я нарешті почала розуміти, чому вона на нас так тиснула. Після того як батько пішов, мама виховувала нас сама. Нам із Ребекою було тоді п’ять і вісім років. Він створив десь в іншому місці нову сім’ю, яка мене не цікавить. Друга спроба. А мамі сплачував непогані аліменти, справно надсилаючи чеки аж до мого вісімнадцятиріччя.
Проте виховувала вона нас самотужки. Після розлучення закінчила школу медсестер і подбала, щоб ми завжди були готові самостійно стати на ноги. Щоб ніколи не опинилися в такій ситуації, яку довелося пережити їй самій. Я пам’ятаю про той час небагато, хіба те, що за нами часто доглядала сусідка, проте Ребеці, можливо, закарбувалося в пам’яті більше. Можливо, саме тому вона була трохи цілеспрямованішою, витривалішою та рішучішою. Можливо, вона бачила, якою була наша мама раніше, і не хотіла повторити цей шлях. Можливо, добре пам’ятає її ще до того, як мама взяла долю у свої руки й поперла вперед.
Скільки її пам’ятаю, Ребека завжди була незалежною. Виправдовувала всі мамині сподівання, пішла вчитися на лікаря, блискуче закінчила ординатуру, ніколи не переймаючись, хто б про неї подбав. У неї завжди був запасний план на випадок неприємних несподіванок. Її ніколи не кидав хлопець і не зраджував перед керівництвом. Вона ніколи не залежала від примх інших людей – не жила в когось на розкладній канапі, у напівпідвальному помешканні, на межі нервового зриву.
Мама завжди повторювала, що Ребека практична дівчина, здатна за потреби взятися за розум і досягти бажаного результату. За кризових обставин шукають саме таку.
Я ж, навпаки, завжди була надто вразливою й занадто покладалася на інших. Я дозволяю подіям брати наді мною гору – нехай вирують і розростаються, поки не заберуть мене з головою. Стрімголов кидаюся в роботу, історію, стосунки, без жодного резервного плану, а тоді щоразу дивуюся, коли мене збиває з ніг. Щоб утриматися, відчайдушно намагаюся вхопитися за хоч якусь соломину. Іноді мені здається, що я просто витираю ноги об мамин різновид фемінізму.
Проте коли я успішно закінчила коледж і отримала диплом журналіста, вона була такою ж щасливою, як і на урочистостях з нагоди закінчення коледжу в Ребеки. «Подивися, – сказала тоді вона, – як тобі вдалося обернути свої недоліки на чесноти». Наче вони досі в мені просто добре маскувалися.
Як я зрозуміла, йшлося про мій нездоровий потяг до всякої гидоти, як вона це називала, і, вимовляючи ті слова, завжди кривилася. Книги, які я обирала, всі ті кримінальні документальні фільми та криваві трилери, які дивилася, моя цікавість до некрологів та жахливих таємниць – усе це до осоруги маму дратувало. Але зараз я нарешті спромоглася спрямувати ті бридкі захоплення на щось путнє, обернути їх собі на користь у житті. Колись мама сказала: «Ребека допомагає тим, кого можна врятувати, а Лія промовляє за тих, кого вже не врятуєш». Ті слова досі гріють мене зсередини. Ми з сестрою досі були двома сторонами однієї медалі, нерозривною парою, одним цілим.
– Ти вже з кимось познайомилася, Ліє?
– З купою людей, мамо.
– Ну, я не те мала на увазі.
Я подумала про Кайла. Про Девіса Кобба.
– У п’ятницю я чудово провела вечір із колегою по роботі. Ми були з нею в барі.
– Прекрасно, – сказала вона. – А з наступним семестром уже визначилася?
Здається, мама не могла ніяк змиритися з тим, що ця робота в мене не тимчасова. Чіплялася за думку, ніби це лише нетривала творча відпустка, що я врешті-решт викину дурне з голови і знову повернуся на пророкований мені долею шлях.
– Я підписала контракт на рік, – сказала я. – Я тобі про це вже говорила.
– Так. Просто нещодавно я спілкувалася з Сюзанною – пам’ятаєш її сина Лукаса? І вона мені сказала, що Лукас у Нью-Йорку, працює на себе. Там, якщо шукаєш змін, є надзвичайно широкі можливості. Я розумію, що ви з Ноа горшки побили й ти вже не схочеш працювати з ним разом.