Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 27)

Я стиснула пальцями скроні. Схопила ганчірку й почала витирати стільниці.

– Ноа тут ні до чого, мамо.

– Ліє, – сказала вона, – а чом би тобі не приїхати додому ненадовго? Відпросися на кілька днів, трохи розвієшся.

Але я вже не слухала.

Дивилася у вікно і раптом помітила чиюсь тінь на ґанку – але, здається, кроків на сходах чи звуків авто на заїзді не почула. Я опустила руку з телефоном, мамин голос здалеку ледь чутно кликав мене на ім’я.

Я тихесенько підійшла до скляних дверей. Піднесла телефон до вуха і прошепотіла:

– Мамо, мушу бігти. До мене прийшли.

– Хто? – запитала вона, але я вже натиснула «завершити розмову».

Коли я розсунула двері, той, хто там був, уже втік. Я лише почула відгомін тупотіння на сходах, шурхіт листя та гілок. Примруживши очі, я вдивлялася в дерева. Сонце ще стояло низенько, цікаво, чи щось маленьке може кидати велику тінь? Кіт на дерев’яних поручнях. Койот. Пес. Чи хтось більший?

Може, той, хто підкинув газету?

Якщо так, то що йому було потрібно?

Я вже не почуваюся тут у безпеці. Це була раптова, навіжена думка, яка зникла так само швидко, як і з’явилася. Але з роками я навчилася довіряти своїм інстинктам і зважати на такі раптові навіжені думки. Тому вчинила так, як порадила б учинити кожному, перш ніж тебе перетворять на історію.

Тікай.

Я думала про зниклу Еммі, про Джеймса Фінлі в моєму домі та про його правопорушення, озвучені Кайлом у цій самій кімнаті. Цікаво, чи поліція вже затримала й допитала його, чи він досі не спійманий?

Зібрала до валізки нашвидкуруч якісь речі, узяла ноутбук, стосик учнівських робіт та зарядний пристрій для телефону. Зиркнувши крізь шибку вхідних дверей і бокове вікно, перевірила, чи надворі нікого немає, схопила ключі й вибігла до машини.

Поїхала до мотелю «Брейк Маунтен», запаркувалася на стоянці біля входу й чекала в машині, спостерігаючи за дорогою в дзеркалі заднього виду.

Повз мотель, не пригальмувавши, проїхало лише одне авто. Але вранці в неділю на вулицях завжди порожньо й тихо. Жодна з інших машин на стоянці не була мені знайомою. Я схопила валізку й попрямувала до рецепції.

Чоловік – той самий, якого я бачила ввечері, коли приходила сюди шукати Еммі, – підвів на мене очі.

– О, знову ви, – сказав він, тоді зиркнув на торбу на моєму плечі, на моє недільне хатнє вбрання й посміхнувся.

– Вітаю, – сказала я. – Мені потрібна кімната переночувати.

– Без проблем, – відповів він, в очах відблискувало відображення екрана комп’ютера. – Отже, на цілу ніч?

– Так, – сказала я, простягла свою кредитну картку і сперлася на стійку. – Слухайте, а хлопець, якого ви заміняли, так і не з’явився?

Він вручив мені ключа з кільцем, на якому висіла бирка з цифрою «7».

– Гадаю, ні, раз я досі тут.

– Дякую, – сказала я, штовхаючи вхідні двері.

На шляху до свого номера я минула три машини на стоянці, почула в одній із кімнат телевізор, в іншій – чийсь сміх. Спробувала уявити, як Еммі йшла цією ж стежкою разом із Джеймсом Фінлі, як, сміючись, відмикала ключем двері і як Джим увійшов за нею всередину.

Намагалася не уявляти того моменту, коли все обернулося, імовірно, трагічно.

У моєму номері був сірий килим, рудувато-коричневі стіни й величезне ліжко, заправлене тонким зеленим покривалом. Цупкі бежеві штори на вікнах я відразу щільно запнула і клацнула вимикачем на стіні. Лампа на стелі кидала на ліжко круглу пляму жовтуватого світла. Я замкнула двері на засувку, скинула торби на підлогу й на якусь мить подумала: «Ну все, це вже самісіньке дно».

Я дісталася місця, де всім цілком байдуже, хто ти або що з тобою трапилося. Туди, де ніхто до тебе дуже не придивлятиметься. Дівчина з багатоквартирного комплексу блукає сама вночі біля озера.

Еммі треться в такому місці з якимсь типом із кримінальним минулим.

Жінка замовляє номер у мотелі – сама, в тому самому місті, де мешкає.

Якби мене викликали сюди написати репортаж про злочин – жінку знайшли мертвою у ванні з тупою травмою голови; або задушеною в ліжку, зі скляними очима, які втупилися в стелю; або яку пограбували, погрожуючи ножем, на стоянці – я б іще до ознайомлення з фактами з цілковитою впевненістю знала, що такий репортаж на першу шпальту не заслуговує. Така історія сенсації не зробить.

Залежно від дня тижня й від решти прикростей, які сталися з людьми впродовж тижня, ця подія може розраховувати хіба на коротеньку згадку в кримінальній колонці, будь-який пересічний читач просто швиденько пробіжить її очима, захитає головою й перейде до наступної статті.

Я знала, про що він, побіжно ознайомившись із подробицями злочину, подумає і яким буде його висновок:

А чого ти очікувала?

Сама винна.

Розділ 18

Майже опівночі задзвонив телефон, від несподіванки кімната закрутилася перед очима. Якусь мить я не могла зорієнтуватися, як і впродовж майже місяця після того, як сюди перебралася.

Екран телевізора, важкі штори на вікнах, смужка світла з-під дверей від вуличних ліхтарів. Далі цифри на годиннику, дзеленчить праворуч від мене. Я різко сіла й намацала рукою телефон.

– Лія? – Це був Кайл, чимось стурбований, чи то збуджений, чи то пригнічений.

Дзвонить уночі. Від страху почути, що він мені скаже, сон мов рукою зняло. Я уявила Еммі, якою бачила її востаннє, її погляд, сміх, розкуйовджене вітром пасмо волосся.

– Так?

Він на якусь мить замовк, я чула, як грюкнули двері машини.

– Я був біля твого дому. Власне, я тут зараз. Тебе немає, і я захвилювався. Ну то… Вибачай, просто хотів перевірити, чи все гаразд. – Він знову замовк. – Я просто хвилююся.

Я знову глянула на годинник. Уявила Кайла на заїзді до будинку, світло вимкнене, машини немає. Мало що він міг собі подумати про те, куди я поперлася о такій годині?

– Я не з кимось іншим, якщо тебе це непокоїть.

– Ні, не це, – сказав він. Але непокоїло його саме це. – Ну, добре, так. Добре, і це не моє діло. Просто я був тут поблизу, і день нині був, от, ну був день, і я вирішив заскочити, перевірити про всяк випадок, а твоєї машини немає…

– Ти мене налякав, – сказала я й засміялася, усвідомлюючи, наскільки це безглуздо. Я перебувала в мотелі всього за десять кілометрів від мого будинку. І ніхто не знав, що я тут. – Коли ти повідомив мені про Джеймса Фінлі, я не хотіла далі залишатися вдома. Поїхала до мотелю. І зараз почуваюся безглуздо.

– Угу. Угу. Отже, з тобою все гаразд.

– Так, усе добре, – сказала я.

Я чула вітер у слухавці, шум вулиці.

– Пробач, що розбудив, – сказав він.

– Нічого. Та я й не спала насправді. – Це була брехня. Я вирубалася повністю, відлетіла далеко-далеко, вимкнула нарешті мозок.

– Де ти? – запитав Кайл, впритул наблизившись до слухавки.

– Чому питаєш? Хочеш заїхати? – Я сказала це жартома і збагнула, що насправді ні. Згадала його в своєму ліжку вчора вранці, шрам на грудях, тихе дихання, як ритмічно здіймалися й опускалися його груди. Я затамувала подих, чекаючи на відповідь.

– Ага, хочу заїхати.

Я відчула, як усмішка на обличчі розпливлася ширше.

– «Брейк Маунтен». Кімната номер сім.

Крізь щілину між шторами я побачила вогні його фар. Почулося гудіння мотора, а після того, як Кайл його заглушив, – характерне металеве клацання від охолодження двигуна. А тоді кроки на стежці, ледь чутний стукіт, його тінь з’явилася під дверима.

Я відчинила йому практично в тому ж, у чому була, коли відповіла на дзвінок: хатні штани, вільна футболка, зав’язане у слабкий вузлик волосся.

– Привіт, – сказав він, хутко прослизнувши до кімнати, ніби боячись, що хтось помітить.

– Ага, привіт. – Я замкнула за ним двері.

– Розкішно, – прокоментував він, оглядаючи приміщення з усмішкою на пів рота.

Я вперла одну руку в бік і сказала:

– І все дуже незаконно.