Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 24)
Один із чоловіків з тієї парубоцької компанії, на яку вказувала Кейт, встав зі свого барного стільця, залишивши пиво. Він обернувся, і наші погляди зустрілися. Кайл. Помалу всміхнувшись, він підвів руку. Я ледь ворухнула пальцями у відповідь, Кайл попрямував до туалетів.
Кейт блиснула очима й запитально підвела брови.
– Довга історія, – відповіла я.
– Це найцікавіші, – сказала вона.
– На жаль, моя не дуже цікава. Допитував у справі Девіса Кобба. А з тобою він хіба не спілкувався?
– О Боже, пробач. – Вона ще раз уважно подивилася на Кайла, який віддалявся в бік убиралень. – Ага, здається, згадала. Не впізнала в такому одязі, та й допит тривав усього декілька хвилин. Вибач, Ліє, не хотіла пхати носа, куди не слід. Просто подумала: милий хлопець. От гівно.
Я знизала плечем.
– Не переймайся, все гаразд.
– Справді? – Вона підвела брову. – У школі пліткують, що Кобб, за версією поліції, тебе переслідував. Або… зустрічався з тобою. Чесно, залежно від джерела.
Я злісно захихотіла.
– Ну, напевне не зустрічався. – Я міцно стиснула губи. – Правду кажучи, я поняття зеленого не маю, що відбувається. Кобб завів собі звичку, коли п’яний, телефонувати до мене. От і все. Я його ігнорувала. Телефонував мені й у ніч нападу на ту жінку, але я не брала слухавки. Тому поліція не дає мені спокою. – Я згадала голосові повідомлення, коли він, імовірно, звідкись повертався вночі додому. – Ти його тут коли-небудь бачила? Девіса Кобба?
Кейт захитала головою.
– Ні, не пригадую. – Вона ковтнула пива зі свого келиха. – Повний капець. Гадаєш, це таки він напав на жінку біля озера?
– Важко сказати. Але, здається, така версія поліції.
Я також знала, як працює поліція. Дуже схожий підхід використовувався на ознайомчому курсі до природознавчих наук, який мені довелося прослухати перед отриманням диплома: формуєш гіпотезу й подумки з нею працюєш, поки не доведеш правдивість своєї теорії або поки вона в тебе не розвалиться. Як кримінальні репортери ми часто працювали поруч із представниками поліції. Перевіряли їхні версії, діставали інформацію, яку їм не вдалося роздобути. Або навпаки – використовували поліційні джерела, аби зрушити справу з місця. Врешті-решт усі отримували те, чого прагнули. Правда рвалася на поверхню, а ми їй допомагали.
Кайл повернувся на своє місце, і Кейт хитро кивнула в його бік.
– У будь-якому разі, – сказала вона, – той милий хлопець на барному стільці повсякчас сюди зиркає, і я дуже сумніваюся, що він виглядає Девіса Кобба.
Кельнер приніс нам тарілку картоплі фрі. Кейт, усміхаючись, чекала на мою відповідь.
– Друга частина довгої історії: зникла моя сусідка по дому, – сказала я.
– Що? – Її рука зі шматочком картоплі завмерла над тарілкою.
– Моя сусідка по дому. Ось чому той
– О Господи! – нахилившись ближче, сказала Кейт і поклала руку на мою долоню. – Ти як, усе гаразд? Що трапилося?
Очка в Кейт забігали так, ніби вона намагалася скласти докупи окремі частини загальної картини: дві потенційні жертви замість однієї. Її губи розтягнулися в тонку лінію.
Я захитала головою.
– Не знаю. Вона трохи з заскоками, тож я спершу не дуже хвилювалася. Поки не з’явилася та історія з Девісом Коббом.
– Тобто з нею, можливо, досі все гаразд?
Я подумала про знайдений ланцюжок, про речі, які вона залишила, про непозбувне відчуття страху і про те, що мені тепер відомо про Джеймса Фінлі. Але я також знала, що життєвий досвід навчив мене бачити небезпеку в усіх і в усьому навколо.
– Можливо, – сказала я. – Здається, ці випадки між собою не пов’язані. От.
Кейт помітно розслабила плечі. Вона жестом замовила нам ще по пиву й підсунула ближче до мене тарілку з картоплею.
– Ось, тобі потрібніше.
Я була вдячна за нагоду помовчати. Мені хотілося відкласти проблеми й насолодитися дозвіллям. Я відчула, як пиво приємно подіяло на мене, позбавляючи від тягаря важких думок та розковуючи усмішку.
Кейт розповідала мені про свого колишнього, про всі його підлі вибрики, я слухала і знала, як доречно прокоментувати, яку міну склеїти. Я охоче віддала їй ініціативу в розмові. Ми сплатили рахунок, замовили ще по пиву. Мабуть, я випила останній келих занадто швидко, бо підвелася й відчула, що воно добряче вдарило мені в голову. Уже було подумала попросити Кейт відвезти мене додому.
Я зауважила краєм ока, що Кайл теж підвівся з місця й на мить затримався. Цікаво, а він має на думці те саме, що і я: якби ми зустрілися за інших обставин, якби ми були іншими людьми, чи на цьому етапі наші взаємини вже б переросли у щось більше?
– Я ще забіжу до вбиральні перед виходом, – сказала я.
Кейт на прощання обійняла мене однією рукою, обдавши запахом лаку для волосся й алкоголю.
– Обережно за кермом, – сказала вона. – І пропоную якось повторити.
Я зачекала, поки вона вийде за двері, і неквапливо рушила до туалетів. Ступивши три кроки, почула його.
– Гей-гей! – гукнув Кайл, прямуючи до мене.
Я чекала його на півдорозі в коридорі з дерев’яними панелями, ми були зараз іншими людьми. Він узяв мене за лікоть, розвертаючи до себе.
Обернувшись, я пригорнулася до Кайла, притягуючи до себе його голову. Його губи були холодні від пива, він затягнув нас у кут, міцно притулився до мене всім тілом, розбиваючи всі мої попередні уявлення про себе. Зараз у нього не залишилося ні крихти колишньої стриманості та врівноваженості. Його руки були скрізь – на моїй шкірі під одягом, просто тут, серед тьмяно освітленого коридору – і він не зупинявся, поки за нами не скрипнули двері до вбиральні.
Світло з відчинених дверей впало на наші постаті, і Кайл тісніше прихилився головою до мого чола.
– Мушу сплатити рахунок, – сказав він, далі притискаючи мене до стіни. – Зачекай надворі.
Я чекала його поблизу входу, ховаючись від світла вуличного ліхтаря. Коли вийшов Кайл, ми вже помітно протверезіли. Цьому посприяло або прохолодне повітря ночі, або запізніле усвідомлення ймовірних небажаних наслідків, або передбачливість. Він нерішуче затримався на другій сходинці, і я побачила на його обличчі намагання знайти якусь відмовку. Я промовисто махнула рукою.
– Не переймайся.
Він спустився сходами вниз, тримаючи руки в кишенях.
– Дозволь, я тебе хоч відвезу.
Це були слова Кайла-поліціянта. Він відчував смак алкоголю на моїх вустах, бачив розпашілі щоки і, ясна річ, розумів, що я випила трохи забагато. Я не збиралася з цим сперечатися.
– А як сам додому добиратимешся?
– Це недалеко. Пішки пройдуся. Подихаю свіжим повітрям.
Ми дійшли до моєї машини, я вручила йому ключі. Тоді спостерігала, як Кайл, підпираючи коліном кермо, підлаштовує водійське сидіння та шукає, де вмикаються фари. Всміхнулася, коли він підстрибнув від несподівано гучної музики, яка раптом загриміла з динаміків автомагнітоли, і нахилилася, щоб прикрутити гучність. Я відчула, як Кайл цієї миті затамував подих, і вже було вирішила, зневаживши попередні слова, повернути обличчя до нього і пригорнутися. Але відкинулася назад. Кайл увімкнув передачу, завів двигун, і слушний момент минув.
– Отже, – врешті порушив мовчанку він на півдорозі до мого дому. – Хто це був із тобою?
– Кейт Тернер, – відповіла я. – Ми разом працюємо в школі. Запропонувала випити ввечері по скляночці, гадаючи, що мені таке не завадить. – Я розслабилася на сидінні, відчуваючи легке запаморочення, насолоджуючись крізь примружені повіки зоряним небом за вікном. – І мала рацію. А ти? Це були твої друзі?
– Ага, друзі, – кивнув він.
– З поліції?
Він знову всміхнувся.
– Різні.
Фари яскраво блиснули в шибці розсувних дверей мого будинку. Кайл заглушив мотор, навколо нас чулися лише звуки ночі: сюрчання цвіркунів та завивання вітру.
Вийшовши з машини, Кайл тупцював на місці.
– Я думав, тут більше світла, – з ніяковою посмішкою сказав він. А тоді подивився на зірки і вказав рукою на трохи яскравішу цятку. – Отже, північ там…
Я засміялася, хотіла до нього дотягтися.
– Гадаю, насправді це Венера.
– Добре, що я був пластуном. – Але він уже дивився на мене, а не на дорогу, не на зірки, і повітря між нами наелектризувалося.
– Ти не мусиш іти, – сказала я.
Він міцно стиснув губи, не простягнув до мене руку, не підійшов ближче.
– Хіба хочеш, – додала я.