Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 23)

Кайл струсив головою, немов скидаючи з себе павутиння чи закляття.

– Ця дівчина не залишає паперових слідів. Не дозволила вам відвезти себе до лікарні. Ніколи особисто не підписує договорів оренди. Вочевидь, вона чогось боїться. Ось як я насправді подумав.

Лише почувши ці слова, я збагнула, що Кайл має рацію. Еммі в напівтемному приміщенні бару тривожно озирається через плече. Еммі в коридорі серед ночі заколисує звуками своїх кроків. Еммі нерухомо завмерла, пильно вдивляючись у дерева на узліссі за нашим домом.

Розділ 15

Коли за вікном остаточно настала ніч, Кайл і майстер з ремонту замків уже забралися. Замки я таки вирішила залишити – для власника та (як я досі сподівалася) для Еммі, але попросила слюсаря поставити додатковий засув на двоє наших дверей. Лише тоді Кайл поїхав від мене, знову відновивши режим поліціянта. Щойно вийшовши за поріг, він комусь зателефонував. Голос здувало вітром. Я гарячково намагалася здогадатися – з ким він може говорити і про що саме?

Коли вони пішли, я ввімкнула комп’ютер і почала шукати всю можливу інформацію про Джеймса Фінлі. Хотіла дізнатися, що він насправді накоїв, уявити собі ту картину та зрозуміти, що він за людина.

Проглянувши результати пошуку з таким ім’ям та прізвищем, я знайшла про нього не так уже й багато. Зосередилася на новинах кримінальної хроніки, врешті натрапивши на невеличке повідомлення про пограбування в Огайо. Потім про ще одне тут, у Пенсільванії. В Огайо звинувачення йому не висунули, проте в Пенсільванії – так, і він досі офіційно на випробувальному терміні.

Як Еммі цього не помітила? Чому зрештою, як і з усіма іншими своїми кавалерами, вона не замкнула його в кімнаті чи не виставила за двері, сховавшись безпечно в моїй спальні? Я гадала, що після свого нареченого, який виявився не тим, ким вона його вважала, Еммі стала розважливішою, навчилася відчувати недобре і триматися від біди якнайдалі.

– Знову Джим, – сказала я якось, коли він підвіз її вранці додому.

Еммі, вочевидь, прочитала несхвалення на моєму обличчі, бо, ледь усміхнувшись, сказала:

– Та він і мухи не зачепить, Ліє. Бундючиться для годиться, а насправді наївний, як розгорнута книга.

Я знала, що сперечатися даремно. Після її нареченого, після всього того, про що вона ніколи не розповідала. Знаючи, як вона вперто не хотіла мати мобільний телефон, як була проти, щоб її ім’я вказувалося в договорі оренди чи на будь-яких рахунках. Вочевидь, Еммі почувалася безпечніше з таким чоловіком, як Джим, простим як двері, ніж із таким, як її колишній наречений, що зненацька став небезпечним покидьком – підступно розкривши своє приховане єство, про яке ти й не здогадуєшся.

Але Еммі була завжди такою – загравала з небезпекою. Саме тому я й підозрювала, що вона встряла в якусь халепу, що може завершитися трагічно.

Я ще довго не лягала спати. З-перед очей не зникав образ Еммі – все, що я розповіла про неї Кайлу. Еммі ніби заповнила собою весь навколишній простір. Її дихання в потилицю, ліжко – тепер без неї холодне й порожнє. Якось у мене в переповненому барі витягли з торбинки гаманець. Я тоді запанікувала, а Еммі взяла мене за плечі й, заспокоюючи, сказала: «Це просто речі, Ліє. Тішся, що з тобою нічого не сталося». Ті слова я повторюю собі навіть зараз. Коли паніка минула, вона, усміхаючись, полічила від трьох до нуля, і ми втекли звідти, не сплативши рахунок.

Я вже провалювалася в сон, коли раптом мене висмикнув звідти її голос. Я була не в змозі збагнути, чи голос Еммі пролунав поруч, чи це мені наснилося? У напівдрімоті я про всяк випадок обшукала дім, тихесенько, майже пошепки, промовляючи її ім’я. Адже слово, яке мені почулося, було «Лія».

Обійшовши будинок, я побачила біля входу патрульний автомобіль поліції.

Зі склянкою води в руці я стояла в темній кухні, де світився тільки відчинений холодильник, визирала у вікно, але не розгледіла, хто був усередині машини. Тоді вдала, ніби нічого не помітила, і шмигнула назад під ковдру. Побачене в напівсні завжди здається надто реалістичним, поки остаточно не прокинешся.

Уранці в п’ятницю у відчинені двері мого класу постукала Кейт Тернер. З усіх шкільних учителів, здається, вона єдина була приблизно мого віку. Теж цьогоріч переїхала сюди з іншого міста, тож ми мали б, за всією логікою, одразу здружитися.

Проте асимілюватися їй удавалося швидше й легше, а наше зближення відбувалося повільніше, а потім узагалі призупинилося. Обідали ми разом лише одного разу, ще під час профорієнтації, і навіть не мали про що поговорити.

– Розлучення, – сказала вона, пояснюючи причину, яка привела її сюди.

А я, власне, твердо дотримувалася своєї захисної легенди.

– Намагаюся змінити світ на краще, – сказала я й цим пришвидшила завершення розмови.

Тепер я розумію, якою неприхованою брехнею були мої слова. Кейт чемно кивнула, але то було востаннє, коли вона ласкаво поділилася зі мною відвертістю.

Тепер вона стояла на порозі мого класу зі співчутливою усмішкою. Можливо, спершу її розбите серце просто потребувало товариства. І тепер, вочевидь, Кейт бачила відчай, написаний на моєму обличчі. Ми обидві переїхали сюди заради нового старту в житті. Вона, мабуть, дуже чітко це побачила за тим обідом. Кого, в біса, я намагалася обдурити?

– Тиждень видався нівроку, – сказала вона, підлесливо вдаючи, ніби ми всі під пильним контролем, всі пережили стрес і намагаємося подолати його наслідки.

Я кивнула, збираючи зі столу речі.

Вона притулилася до одвірка, кучеряві пасма її темного волосся впали на плечі.

– Я гадала, що сумуватиму за своїм колишнім – справжня сволота, до речі, – лише коли потрібно буде заміняти батарейки в датчику диму. Але сказати, що з нетерпінням чекаю наступних вихідних, які вкотре проведу вдома на самоті, теж не можу.

Невже вона нервується? Невже сумує за відчуттям захищеності, яке дає присутність партнера в повсякденному житті?

– Поліція стежить за будинком Кобба, – сказала я. – Він уже нікого не скривдить.

Кейт захитала головою.

– Власне, не факт, що то був Кобб, – сказала вона, але побачила мій погляд і трохи змінила підхід. – Ну, зрештою, досить і однієї самотньої жертви, яка тепер у лікарні, бореться за життя. Дуже сумно. Ці похмурі думки не дають мені спокою.

Цікаво, що вона хоче від мене почути? Чи набирається сміливості щось сказати?

– Зрештою, просто хотіла запропонувати випити сьогодні ввечері по скляночці. – І, перш ніж я встигла заперечити, додала: – Мені б і справді не завадило кудись вийти, але без отих нав’язливих залицянь за барною стійкою. Трохи розвіятися. Що скажеш?

І мені б не завадило. Вдома я постійно перебуваю під тиском очікування, запитань без відповіді та непозбувного страху. Минув день, а від Кайла жодної звістки. Джеймса Фінлі вже затримали? Чи вдалося їм щось дізнатися про останнє місцеперебування Еммі?

– Так, – сказала я. – Залюбки.

Обличчя Кейт розтягнулося в усмішці, плечі з полегшенням розслабилися.

– О сьомій? Знаєш той ресторан біля будиночка на березі озера?

Я знала те місце. Я була там із Девісом Коббом першого разу. Вздовж однієї стіни бар, а навпроти – вікна з видом на озеро, у залі багато столиків і кабінок. Невгамовний галас, дешеве пиво, досить людно, щоб почуватися анонімно, не привертаючи до себе уваги. А ще це недалеко від мого дому, як додатковий плюс.

Після Кобба я вже туди не заходила.

– Чудово, – сказала я. – О сьомій.

На сьому вечора «Озерна таверна» була вже переповненою, я довго шукала очима Кейт, перш ніж вона помахала мені рукою з кабінки в протилежному кінці зали. Попрямувала до неї, проігнорувавши по дорозі кількох колег зі школи. Вчителі історії сиділи всі разом, дехто зі своєю «половинкою». Вчитель англійської мови, ймовірно, прийшов сюди на побачення. Серед офіціантів та офіціанток, здається, я впізнала декількох наших учнів.

За барною стійкою лунав веселий сміх, музика грала гучно, тож мені довелося нахилитися вперед, щоб почути Кейт.

– Часто тут буваєш? – поцікавилася я, коли вона теж ближче нахилилася через стіл.

– Була раз чи двічі, – всміхнулася вона. – Так виглядає, що це єдине місце, де в п’ятницю ввечері збираються пристойні неодружені чоловіки.

Я всміхнулася.

– І як успіхи?

Вона зіщулилася й від цього здалася мені років на десять молодшою свого віку – тридцять із чимось, як я припускала.

– Тут стає нудно. Справді, щоразу ті самі обличчя. Мало шансів познайомитися з кимось новеньким.

Вона промовила це розчарованим тоном, так ніби їй справді бракує свіжого товариства – добре знайоме мені відчуття.

– Ти з міста? – запитала я, і вона засяяла.

– Так, із Пітсбурга. А ти?

– Бостон, – відповіла я.

Кейт усміхнулася і, широко поклавши долоні на стіл, сказала:

– Тоді дозволь тебе трохи ознайомити з місцевим контингентом. – Вона жестом голови вказала в бік бару. – Отже, сьогодні розклад такий: на дальньому кінці – надто юні; посередині – вже мають пару; а он там – парубоцька компанія. Усміхнешся одному – доведеться розбиратися з усіма, розумієш, про що я?

Раптом я спробувала уявити тут Еммі. Або Джима. Оглянула залу, шукаючи очима потерті джинси на кривуватих ногах, трохи задовге волосся. Тепер, коли я дізналася про нього більше, я подумала, що Джим, мабуть, віддає перевагу дещо простішим закладам – на один-два класи нижче. Цікаво, чи Еммі теж, бува, не змінилася?