Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 22)
– Можете дещо спробувати… – продовжив він. – Задокументувати всі наявні докази, передусім електронні листи, і намагатися переконати суд заборонити Девісу Коббу з вами контактувати. Отримати таку заборону буде непросто. Проте спробувати варто.
Я захитала головою. Ні, мені не можна такого робити. Живіт стиснуло. Якщо подати офіційне клопотання, усе зафіксують, поліція перевірятиме свої реєстри і з’ясує, що в Бостоні суд видав схожу заборону проти мене самої. Дізнається цікаві деталі: домагання, надокучливі телефонні дзвінки, непрохані візити до помешкання Пейдж та Арона Гемптона – безглуздість. Якщо місцева поліція дізнається, усі мої слова втратять хоч якийсь авторитет – для Кайла, для Еммі. Вочевидь, і для колег у школі.
Мене сприйматимуть геть інакше, ніхто не йнятиме віри.
Я ж лише намагалася її застерегти – Пейдж, завжди надто добродушну, щоб помічати лихе в людях, усміхнену та надто самовпевнену. Надала їй докази; благала покинути негідника. Власне, якби я була хорошою подругою, то вчинила б так ще багато років тому, до того, як перебралася до Еммі.
Проте Пейдж не хотіла нічого бачити. За місяць до мого від’їзду вона виклопотала проти мене обмежувальний судовий припис. Мені заборонили наближатися до її будинку та місця роботи. Телефонувати на її номер і контактувати в будь-який спосіб. А тепер я не можу дозволити собі офіційних заяв, свідчень чи клопотань.
– А щодо Еммі є якісь новини? – запитала я, розвертаючи лінію допиту.
– На жаль, ми не знайшли жодної зачіпки, Ліє, жодних слідів. – Він знову озирнувся навколо.
Раптом я згадала його запитання: «Оренда будинку оформлена лише на ваше ім’я, так?».
Чи від гніву, чи то від нервів мої пальці затремтіли.
– Ви мені не вірите, – сказала я.
Немає доказів, що вона тут узагалі була – ось на що він натякає. Немає жодних підтверджень, що дівчина на ім’я Еммі Ґрей існує. Ніби я собі її просто вигадала.
– Ви не вірите, – сказала я, міцно стиснувши кулаки.
Кайл заспокійливим жестом простягнув до мене руки.
– Вірю, Ліє. Вірю. Я знаю, щось відбувається. Тільки не збагну, що саме.
– Даруйте, ви не можете збагнути, що зникла людина?
Він промовисто стулив очі.
– Я гадав, що, заявивши про зникнення співмешканки, ви хотіли достукатися до мене й поговорити про інше. Але жодної зачіпки. Я зрозумів, що діло пропаще, і, якщо бути відвертим, схилявся до думки, що шукаю вітра в полі. А тоді подумав: «А може, це такий спосіб виманити мене сюди, щоб поговорити про Кобба?».
Я пирснула сміхом.
– Ну, ясна річ, чого ж іще від неї чекати?
Ніби я собі з переляку шукаю якогось виправдання. А моя подруга через декілька днів раптом просто повернеться з відпустки, про яку я так доречно забула.
– Тож вона таки зникла, – сказав Кайл, постукуючи пальцями по аркушах на столі. – Її звуть Еммі Ґрей, вона була тут до понеділка, відтоді ви її не бачили й не знаєте, де вона.
– Так, зникла. Не можу повірити, що ви подумали, буцім я збрехала.
– Не подумав.
– Саме так – буцім збрехала. Я ж показувала вам її розірваний ланцюжок із кулоном, який знайшла на нашому задньому ґанку.
– Та знаю, знаю. Але я не знайшов про неї жодної інформації, ніде. Тож подумав, що, мабуть, ви щось замовчуєте. Подумав… Я помилявся, мені прикро.
Але то не була помилка, Кайл був дуже близький до правди. Я й справді замовчувала, просто не те, що він собі підозрював.
– І тепер кажете мені, що хлопець, із яким зустрічалася моя зникла сусідка, – злочинець. А він бував у моєму домі.
Якщо Джим скривдив Еммі, знав, що я його бачила та зможу впізнати, чи не планує він, бува, замести сліди? Позбутися свідка? Когось, хто може його описати, назвати ім’я.
– А якщо в нього є ключі Еммі?
Я згадала про ввімкнене вночі світло. Може, то був Джим? Хотів позбутися речей, що могли б указати на його перебування в нашому домі? Замітав сліди? Чи не потрапила і я до того списку?
Кайл відійшов, набрав чийсь номер телефону, назвав мою адресу й попросив, щоб сюди негайно скерували потрібну людину. І, поклавши слухавку, вмостився на дивані.
– Послухайте, дуже ймовірно, що Еммі разом із тим Джимом кудись поїхали, і з нею все гаразд. – Я розтулила рота, щоб висловити трохи іншу думку, але Кайл, зупинивши мене жестом руки, продовжив. – Нам варто уникати ризикованих дій. Ми вже його шукаємо. Ми його затримаємо. А тим часом мені було б значно спокійніше, якби ви замінили замки.
Я не сперечалася. Щоправда, доведеться отримати згоду власників, але зроблю це згодом. Попросити дозволу спочатку або попросити вибачення потім – я завжди схилялася до останнього.
– Мені прикро, Ліє. Я вас не зрозумів, я помилявся.
Прозвучало так гладко, натреновано. Якось надто легко й невимушено він вибачився.
Я таки мала рацію – Кайл прискіпливо вивчав мене від самого початку. Вочевидь, помітив, що я щось приховую, це його інтригувало та вабило. Але тепер я змушена відмежуватися. Замкнутися на ключ.
– Я поставлюся до цієї справи дуже серйозно. Обіцяю.
Він поклав руку на мою долоню, наче мене треба було втішати. Але я не зреагувала.
– Розкажіть мені все, – продовжив він. – Покажіть, яка вона.
Наче це якийсь виклик, наче мені слід переконувати, доводити, що Еммі Ґрей справді існувала, що вона жила, любила, що вона варта того, щоб її знайшли.
Я вже таке проходила: воювала з редакторами, відстоювала свою позицію, переконувала, що моя історія важлива, доречна та своєчасна. Намагалася пояснювати, чим моя стаття була б цікавою для редакції й чим саме зацікавить читачів. Била в правильні точки.
Я не була певна, чи Кайл щиро виявляв занепокоєння. Але знала, як зробити Еммі в його очах справжньою. Як змусити його повірити. Підвелася, жестом запросила Кайла зробити те саме, повела його до спальні Еммі, показала її одяг – чи зможе він її «оживити» в своїй уяві, викликати її образ тут, на місці? Я зауважила, як його погляд ковзнув на тумбочку біля ліжка, де лежав годинник, але Кайл не брав його в руки.
І я повернула її до життя. Показала
Еммі, яку я зустріла вдруге, була значно худорлявіша за ту дівчину, з якою ми познайомилися вісім років тому. Ще коли ми були геть юні, вона носила джинси низько на стегнах із короткими блузками, а смужка оголеної талії над стегнами так і вабила чоловіків доторкнутися. І вони себе не стримували. Я спостерігала, як їхні руки ковзали по її спині, по боках, як вони, розминаючись із Еммі, казали «перепрошую», ніжно обіймаючи її за стан. А Еммі вдавала, ніби нічого не зауважувала. Є, звісно, прогалина у вісім років, але я можу розповісти Кайлу те, що знаю напевне.
Вона спить із роззявленим ротом, на правому боці. У неї завжди холодний кінчик носа. Упевнено орудує ножем.
Я знаю, що вона сміється, коли нервується, та замовкає, коли гнівається. Знаю, що збоку на грудях в Еммі є білий горбочок-шрам, а плечі та верхня частина спини рясно вкриті веснянками.
Звукоізоляція дерев’яних перегородок між кімнатами не дуже ефективна, от чому я так добре вивчила Еммі. А ще завдяки старій скрипучій підлозі. Вентиляційному отвору, що з’єднує наші спальні. Спільній ванній кімнаті. Через те, що одній із нас часом доводиться користуватися ванною кімнатою, поки інша миється під душем, або навпаки. Через те, що цього літа мені довелося витягувати з її спини жало оси. Через те, що вісім років тому Еммі підхопила застуду, гарячка так ударила в голову, що вона марила, ніяк не могла втамувати спрагу, категорично не дозволяла мені відвезти себе до лікарні, погодившись на єдиний компроміс – прохолодну ванну, від якої я не відходила, боячись, що Еммі зомліє й утопиться.
Я вивчила її так добре, бо вісім років тому вона могла іноді постукати посеред ночі і сказати: «Він хропе», «У нього синдром неспокійної ноги» або «У нього не руки, а лещата, насилу видерлася з тих обіймів». Тоді вмощувалася на ліжку коло мене, а я періодично прокидалася, відчуваючи позаду шиї дотик її носа – завжди холодного, навіть у розпалі літньої спеки. Знову занурюючись у сон, я чула її розмірене дихання в потилицю.
Коли я все це йому сказала, повітря зненацька стало нестерпно сухим, у горлі задерло так, ніби я висмикнула звідти щось глибоко заховане. Я облизала губи, відчувши, що язик пристає до піднебіння.
Кайл стояв посеред її спальні приголомшений. Я вразила його своєю розповіддю, наклала закляття, зачепила на гачок, тепер він мій.
– І це не те, що ви подумали, – додала я.
Кайл ледь примружився, його дихання завмерло. Цієї штуки я теж навчилася з досвідом. Аби завоювати свого візаві, треба поділитися частинкою себе. Чимось пожертвувати. Чимось справжнім.
– А що я подумав?
Я ковтнула слину.
– Я можу по очах прочитати ваші думки.
Я знала Еммі так, як знають кохану людину, а не сусідку по будинку.
І тепер зрозуміла, що знала її так, як може знати лише геть на комусь схиблена. Можливо, і справді я була схиблена на ній. Можливо, я чогось шукала. Можливо, чіплялася за неї, бо відчувала потребу вчепитися за когось. Можливо, я берегла ту коробку, бо ніяк не могла відпустити Еммі, не хотіла відпускати.
Ми зійшлися, бо в кожної була в минулому своя таємниця. А між нами – мовчазна згода, поворот дверного замка, віра в те, що ми одна одну захищаємо від чогось, що завжди поруч і водночас нескінченно далеко.