Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 18)

Учні знову почали перешіптуватися, крадькома позиркуючи в мій бік. Це щось нове. Почувши, що я попросила всіх подивитися на дошку, Іззі облизнула губи й підняла руку. Я це проігнорувала. Хтось гигикнув. Якщо я не втратила контроль над ними раніше, то зараз точно його втратила.

– Діставайте свої домашні завдання, – сказала я.

Я швидко обвела очима клас – може, хтось себе викриє? Хтось із учнів, чиї думки зайняті тим, що знає й бачив лише він або вона.

Цікаво, чи хтось із присутніх у класі її знав? Бетані було двадцять вісім, у неї гостра субдуральна гематома, вона досі в дуже важкому стані. Працювала в місцевому новозбудованому дата-центрі, рідних ще не встигли знайти. А може, вона, як і я, сходила з Девісом Коббом на каву? Може, після того, як Бетані сказала, що він щось не те собі надумав, Кобб ішов слідом за нею додому? Може, він уже втомився не те собі думати й був готовий діяти рішуче?

Я попросила учнів узяти в руки й показати свої роботи, щоб я позначила собі тих, хто виконав завдання, навіть якщо вони вирішили його не підписувати.

Тео з’явився з запізненням на п’ять хвилин, коли всі вже передали свої твори вперед, а потім із кожного ряду – на парту Моллі Локлін.

Тео поклав свою роботу зверху і сказав: «Ой! Тепер ви знатимете, яка з них моя».

– Ти запізнився, – сказала я, ховаючи анонімні твори в торбу.

– Знаю. Я мусив видрукувати свій твір у бібліотеці. Наш принтер не працює.

– Сідай на своє місце, – сказала я, але Тео залишився стояти перед моїм столом, і всі за цим спостерігали.

Він трохи нахилив голову набік і ліниво всміхнувся.

– Це вже третє запізнення?

Тео чудово знав, що так, і я теж.

– Не знаю, – відповіла я.

Якби я сказала «ні», вони б подумали, що я дивлюся на його систематичні запізнення крізь пальці. А якби відповіла «так», усі б знали, що Тео заслужив на покарання – залишитися після уроків, а отже – і я з ним. У нашій школі діяло правило: три запізнення – залишаєшся після уроків з учителем у класі, поки тебе не відпустять.

– Пізніше перевірю, – додала я.

З коридору почулися чиїсь кроки, наблизилися до класу й завмерли за відчиненими дверима. Я втішилася нагоді розрядити ситуацію – ще мені бракувало, окрім усього іншого, розбиратися з хлопцем, який зі мною ні з того ні з сього заївся. Тео пішов на своє місце, але гигикання й перешіптування в класі не припинилося.

Я обернулася й побачила у дверях заступника директора Мітча Шелдона. Він жестом голови покликав мене до себе.

– Діставайте зошити, – кинула я, виходячи в коридор.

Хтось свиснув, коли я зачинила за собою двері, і клас загув, наче вулик.

– Я не зміг цьому завадити, – нахилившись, тихенько сказав він, щоб ніхто не почув.

– Завадити чому?

– Поширенню чуток. До школи знову телефонують батьки, цього разу цікавляться твоїми стосунками з Коббом. Питають, чи ти знала, що він одружений.

У порожньому коридорі луною прокотився мій нервовий смішок. Я знала, що чутки підуть, але не думала, що пліткуватимуть про мене. Наче це я небезпечний хижак.

– Це якась дурня, – прокоментувала я. Він хотів щось додати, але я підняла руку. – Мушу повертатися до учнів.

Мітч стиснув мою руку, ще дужче стишив голос:

– Нам потрібно поговорити. Це не лише чутки, Ліє. Йдеться про Девіса Кобба.

Я забрала руку, усвідомлюючи, що крізь дверне скло за нами уважно спостерігають учні, і згадавши припущення щодо нас із Мітчем, якими раніше поділився Кайл.

– А що Кобб?

– Він у вимушеній відпустці без висунутих звинувачень, але далі так тривати не може.

У мене щелепа відвисла. Я хапнула холодного повітря. Я не очікувала, що все змінюватиметься так швидко. Учнівські твори мали б мене насторожити – вони були вікном у більший світ, діти вихлюпнули на папір почуте вдома на кухні. Це місто було за Кобба від самого початку. А я для них чужинка.

– Ти стурбована, Ліє?

У голові спливли слова Кайла: усі зауважили. Я намацала дверну ручку.

– Дякую, що повідомив, – сказала я, прослизнувши назад до класу, не реагуючи на посмішки учнів і на дівчинку, яка витягувала шию, виглядаючи, чи заступник директора ще стоїть під дверима.

Цікаво, як завзято Мітч боровся з тими чутками? А може, сам їх і розпустив? Чи просто це я очікую якоїсь каверзи від усіх навколо?

Ніхто з нас не прийшов у журналістику без задніх думок, навіть якщо переконуємо себе в протилежному. Усі чудово розуміють, що певна мета і свій план є в кожного. Хильнувши, ми часто дискутували за барною стійкою про те, як усе це несправедливо й у чому секрет успішної історії; або, коли слова й думки вже добряче запліталися, виймали на поверхню давно закопаний ідеалізм. Це нас об’єднувало, або принаймні я собі так думала. Проте є певна межа. А де вона, не знаєш, доки не перетнеш.

Ту історію вела я – і надто нею перейнялася. Власне, Ноа застерігав мене від цього.

– Вона тебе засмоктує, – казав він, коли, запрацювавшись до пізньої ночі, я вкотре зосереджено міряла кроками крихітну квартирку. Наче бачив, як вона непомітно підкрадається й засмоктує в себе.

– Це він, Ноа. Я його знаю. Він це зробив, – відповіла я.

Ноа на мить замовк, втупившись у мене холодними сірими очима й легенько тарабанячи пальцями по столу.

– Це дуже серйозна справа, Ліє. Мусиш мати неспростовні докази, залізні докази.

Докір, застереження, превентивний джеб у слабке це‑ще-треба-довести місце.

Але хіба ми не цього хотіли, хіба не цього ми всі дружно вимагали, полемізуючи пізніми вечорами в барі за скляночкою – вивільнити правду! І от нарешті в мене з’явилася така нагода.

– Правда неминуче вийде назовні, – сказала я. – Хтось таки наважиться говорити, якщо я тиснутиму далі.

Я справді вірила, що правда зрине на поверхню, як бульбашки в киплячій воді.

Але Ноа вже почав зіскакувати з розмови.

– А якщо ніхто не наважиться? – скривився він, несхвально хитаючи головою. – Ти не будеш мученицею, Ліє. Тебе розіпнуть.

– Власне це ж і є визначення мучеництва, Ноа.

Він відмахнувся від мене, демонструючи, що втратив інтерес до нашої пустотливої семантики, йому було вже нецікаво гратися словами, підтасовувати їх на захист своїх аргументів, нагострювати й атакувати ними.

– Ти хочеш написати репортаж про новину чи сама стати новиною? – глумливо запитав він.

Насправді мені захотілося повернутися в минуле, коли вперше почула ім’я Арона з уст Пейдж, і зупинити її. Я познайомилася з хлопцем. Арон. Ми зустрілися в кабінеті викладача, прийшли переписувати тест, який обидва нещодавно провалили. Арон звернув на це увагу і сказав: «На мою писанину краще не зважай. Від мене самі лише прикрощі». Пейдж приклала пальці до рота, прикриваючи усмішку, стримуючи сміх.

Арон існував радше в думках, ніж візуально. Поїхати до Арона. Залишитися в Арона. І навіть набувши реальних обрисів, він у мене й далі асоціювався з Пейдж. Вочевидь, я припустилася помилки від самого початку: сприймала Арона через Пейдж.

І десь тоді ж дременув Ноа. Ти собі кар’єру зруйнуєш. І заради чого? Заради якоїсь мертвої примари?

Розрив, до якого треба було принаймні бути готовою. Можливо, якби я тоді трохи менше переймалася тією історією, то помітила б, що все до цього йде. Зазвичай я відчуваю наближення докорінних змін, коли починається спад, умію розпізнати точку неповернення. І, певна річ, то була саме вона.

Я стала надто зосередженою, серйозною та цілеспрямованою – власне, завжди була такою, але Ноа не хотів цього помічати. Ми обоє прагнули досягти чогось більшого. Моєю високою метою була правда. А його метою – кар’єра.

У мене й до Ноа були хлопці, які досягали неминучої точки розриву на третьому, четвертому, десятому чи одинадцятому побаченні. Коли щось траплялося, після якогось промаху проступала тріщина, і на поверхню зринала інша, прихована Лія, та, що мешкала влітку з Еммі – не така зібрана, тверда й незворушна, – у хлопців на обличчі раптом з’являлася розгубленість, вони відчайдушно намагалися все переоцінити й переосмислити. Я знала, що відтепер тріщина між нами тільки збільшуватиметься. Іноді, якщо була в особливо мазохістському гуморі, я розривала з ними на тому ж побаченні. Але здебільшого просто спостерігала, відпустивши все на самоплив.

Спостерігала і щоразу не могла відвести погляду. Наче безпомилково передбачаючи момент настання краху. Ніби дивлячись на себе збоку: он вона, Лія Стівенс, геть не така, як ви думали. Помітила, як він одсахнувся? Змінив тему? Нервово озирнувся через плече? Крах супроводжувався дивним відчуттям задоволення, бо все було під моїм контролем.

Але та історія захопила мене цілком, і далі все відбувалося приголомшливо раптово: Ноа мене покинув, шеф Лоґан мене звільнив, а Пейдж виклопотала обмежувальний судовий припис. І все через те, що вони думали, буцім я одержима – одержима ним.

Дзвінок сповістив про завершення уроку, я зібрала речі. Але хотіла ще почитати твори – можливо, хтось намагався мені щось сказати? Можливо, попри плітки, я знайду там крихітку правди?

Хтось постукав у відчинені двері, на порозі класу з’явився Тео, розмахуючи синім папірцем у руці.

– Вітаю. Пан Шелдон сказав, що я можу відбути покарання сьогодні? – промовив хлопець, підвищивши інтонацію на останньому слові, наче прохаючи дозволу. Дивіться на нього! Пан Шелдон сказав, що можна сьогодні. – Просто хочу чимскоріше це відбути, – додав Тео.