Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 20)

Я помилялася. Для мене в цих роботах не було нічого. Просто неохоче виконане учнями домашнє завдання. Я надто багато очікувала. Наче серед моря облич знайдеться хтось такий, як я, – хтось, хто знає, де знайти правду, якщо вдасться вийти на потрібну людину.

Певно, ту анонімну записку підсунув Тео, задля сміху, хотів подратувати. Як і в останньому завданні – вільному творі щодо шкільних заходів безпеки, який я дозволила їм за бажання не підписувати.

Мітч застерігав, я знала, що історія з Девісом Коббом ялозитиметься довго, – якщо стан Бетані Джарвіц не зміниться. Жодних новин про неї – ні від поліції, ні від учнів, ані від учителів. Здавалося, ніби вона вже стала привидом, і навіть якщо отямиться, може не пам’ятати, що сталося, або ж їй ніхто не повірить.

Я просто хотіла, щоб усе це закінчилося. А єдина людина, з якою можна було все спокійно обговорити, поділитися переживаннями, зникла.

Простір, який займала Еммі, притягував дедалі дужче, вимагаючи моєї уваги. Я вже звикла спати в її ліжку. Міряла її одяг перед дзеркалом, щоб не забути. Надягала та знімала з руки годинник Джона Гікельмана. Сиділа, схрестивши ноги, на землі, втупившись у ліс перед собою. Що ж Еммі там побачила чи виглядала?

– Ш-ш. Тихенько, – казала вона.

Наче я могла когось сполохати. Чи то навпаки – хтось сполохав її?

В Еммі траплялися заскоки, але вона була не з лякливих. Відкоша міг дістати хто завгодно. Вісім років тому наше оточення постійно змінювалося – незмінними того літа залишалися тільки ми. У будні я щоранку поспішала на стажування, поки вона ще спала. Коли я поверталася додому, Еммі, причепурившись, вирушала до якогось бару в іншому кінці міста.

На вихідних вона працювала. Але вечір п’ятниці та суботи належав нам – Еммі, вигукуючи моє ім’я, махала рукою, відпихала когось, щоб звільнити мені місце за барною стійкою, і, попри її гарячі обійми в душному приміщенні, я почувалася як удома. «Ходімо танцювати», – казала вона, і я, вчепившись пальцем за її пояс, щоб не загубитися в натовпі, йшла за нею.

А тоді серед сміху, веселої пиятики з новоспеченими друзями та якимись надто широко усміхненими незнайомцями, вона раптом нахилялася до мене, щоб тихенько сказати: «Тут нудно, забираймося звідси», – і ми, захмелілі, виходили в ніч, запаморочливу, наелектризовану, нашу ніч.

Еммі тримала всіх інших на відстані. Навіть хлопців, яких час од часу приводила додому.

І, мабуть, найважливіше, що я зрозуміла – головну причину, чому вона запросила мене сюди: Еммі нестерпно бути одній. Саме тому вісім років тому вона хотіла, щоб я мешкала з нею, попри те, що мені бракувало грошей. Саме тому приводила когось серед тижня додому, коли я не могла піти з нею гуляти. І любила постійний галас за нашими вікнами по ночах.

Саме тому була такою стривоженою та розгубленою, коли я знову її знайшла в тому барі.

Моя присутність мала б її підбадьорити, позбавити тривоги, повернути назад.

Я не могла позбутися відчуття, ніби з моєї провини Еммі знову залишалася сама. Досі не усвідомлювала, що її вже немає.

Я заснула в її постелі, прокинулася від будильника й тільки-но його вимкнула, як задзвонив телефон на тумбочці біля ліжка.

– Не розбудив? – пролунав у слухавці заспаний чоловічий голос. – Це Кайл Донован.

– Ні, я вже встала, – сказала я, проте мій напівсонний голос, вочевидь, звучав непереконливо.

– Можна я до вас сьогодні заскочу? Після школи. Хочу поговорити про деякі дзвінки з вашого номера.

– Так, звісно, – відповіла я. – Є новини з Корпусу миру?

Кайл на мить замовк.

– Ні, поки що немає. – Він знову затнувся. – О п’ятій зручно буде?

– Так. О п’ятій чекатиму вас удома.

Вочевидь, поділиться зі мною якоюсь інформацією, а тоді попросить послугу за послугу. Мені треба знати, що, власне, відбувається. Чи справді, як казав Мітч, Девісові Коббу дозволять повернутися до роботи в школі? Чи справді всі вірять, що він нічого поганого не вчинив? І якщо так, то яким, у біса, боком тут причетна Бетані Джарвіц?

Прибиральника вчора не було. Він прибирає класи в нашому коридорі раз на два дні. Смітник стояв відучора неторканий, я помітила й узяла кінчиками пальців зжужмлений папірець, який викинув туди Тео. Розправила його на столі. Це був малюнок олівцем, пейзаж. Я ще раз провела долонею, розгладжуючи складки, і пальці затремтіли.

Висока трава, за нею – поверхня озера. Намальовано з того самісінького місця, де тоді стояла я й де бачила кров.

Я глибоко вдихнула і знову подивилася на малюнок. Зіжмаканий папірець, на якому зображений пейзаж з озером.

Пусте? Чи таки щось дуже важливе?

Анонімна записка між творами, яку, як я вважала, підсунув Тео: «Це не Кобб». Невже Тео? Він тоді спізнився. Я відчувала когось позаду себе, коли поверталася до машини… Невже це був Тео Бертон?

Я сховала папірець до теки в нижній шухляді робочого столу. Завела досьє. А тоді зробила саме те, у чому звинувачував учителів Тео Бертон: знайшла його дані у списку учнів і виписала дату народження, імена батьків, номер телефону й адресу. Пришпилила папірець до малюнка.

Далі зробила свій хід у грі – зібгала й кинула в смітник перший-ліпший папірець, аби малий не знав, що я бачила малюнок, і нічого не запідозрив.

На шляху додому я заскочила до лікарні. «Заскочила» натякає на те, що це було по дорозі, але насправді не було. Від траси туди їхати ще добрих пів години.

Увійшовши до лікарні, я поцікавилася в реєстратурі, де лежить Бетані, і рушила за вказівниками до реанімаційного відділення. На місці треба було звернутися до чергового, але за стійкою тимчасово нікого не було, тож я одразу пішла шукати її палату. Зазирнула в невеличке квадратне віконце й побачила на ліжку немічне тіло – у роті трубка, голова забинтована, нижню частину тулуба закрили заслоною.

Я уявила повідомлення в пресі: «Коридор біля палати Бетані Джарвіц порожній. Грудна клітка Бетані ритмічно здіймається й опускається під монотонні звуки монітора пацієнта…».

Почулися чиїсь кроки, і я змусила себе приборкати уяву.

– Вам допомогти? – поруч мене якась жінка в костюмі медика зазирнула у віконце до Бетані. – Відвідувачів пускатимуть за годину. Почекаєте? – Вона жестом вказала у бік фоє в кінці коридору, звідки я щойно прийшла.

– Ні, дякую. Сьогодні не виходить.

Жінка бігцем оглянула моє обличчя.

– Ви родичка?

– Ні. Просто живу поруч. Я сподівалася почути, що їй покращало.

Медпрацівниця взяла мене за руку, промовчавши про те, що я вже зрозуміла: не покращало.

– Приходьте. Відвідини допомагають. Їй це потрібно.

Я згадала, що казав Кайл, – Бетані Джарвіц жила сама, нетутешня, родини не мала.

Хто ж вона? Так виглядає, що ніхто її тут не знає. Де її друзі та колеги? Де її рідні з інших міст?

– Прийду, – сказала я.

Я ще раз зазирнула у віконце. Важка гематома, казав Кайл. У моїй уяві постала сцена з високою травою, хмарка мошкари в місячному сяйві – сцена, яку намалював Тео. Жінка блукає сама серед ночі. Оскаженілий крик чоловіка. Удар якимсь предметом по голові, від чого вона закривавлена падає на землю, залишається помирати. Таку сцену можна уявити де завгодно, будь-якої ночі, байдуже, на якій вулиці, байдуже, в якому місті.

От якби хтось їй сказав: «Тримайся ближче до дороги, до ліхтарів; викликай таксі, телефонуй друзям; верещи, кричи якнайгучніше, поки хтось не почує».

Дивлячись на її немічне тіло з трубкою в горлі, я розуміла: якщо Бетані не отямиться й не свідчитиме, нічого не станеться.

Нікого не заарештують. Я це відчувала. По тому, як цю прикру історію вже сприймали інакше. По тому, як про Бетані почали забувати. Власне, її тут і не знали.

Виходячи з реанімаційного відділення, я помітила знайоме лице, але не змогла одразу згадати, де ми з цією людиною бачилися. Старша пані з посрібленим сивиною чорним волоссям, вузьке обличчя.

Того злощасного ранку я зустріла цю жінку біля озера. Це вона знайшла Бетані. Пані сиділа, склавши руки на колінах, очі опустила, ніби молилася.

– Вітаю, – сказала я, сідаючи на м’яке крісло поруч. – Ви до Бетані?

Її зелені очі зустрілися з моїми, жінка кивнула.

– Ви родичі? – запитала вона.

– Ні, ми не були знайомі. Просто подумала, що їй буде корисне чиєсь товариство. Але дала маху, прийшла трохи передчасно.

– Марта, – представилася вона, простягаючи руку й пильно мене розглядаючи.

Я уявляла, що вона зараз бачить: ту саму схожість, яку зауважила поліція. Той самий колір очей та волосся, таку саму форму обличчя та обриси наших вилиць. Риси, що пов’язують мене з Бетані та Девісом Коббом.

– Лія, – представилася я, потиснувши її холодну руку.

– Я теж її ледве знала. Але знайшла її… – Марта опустила погляд на підлогу. – Власне, більше ніхто й не приходить. Я відчуваю певну відповідальність за цю дівчину.

– Бетані мешкала десь коло вас?

Жінка ледь нахилила голову, майже кивнула.

– Кажуть, що приїхала працювати в новозбудованому дата-центрі. Влаштувалася на якусь найнижчу посаду. Вона жила в багатоквартирному блоці поблизу тієї автобусної зупинки.

– «Гребінь Гори»?

Я знала той житловий комплекс, недоладні будівлі серед лісу з гидкою вивіскою при дорозі, жодної гори чи гребеня там і близько немає. Житло для чужинців, на яких так нарікали місцеві. Чи радше «перепустка», видана новоспеченим власникам величезних будинків у нових кварталах.