Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 19)

Я теж цього хотіла. Двері відчинені, у коридорі були вчителі, розмовляли учні. Я подивилася на годинник.

– Ага, заходь.

Тео ввійшов до класу, але затримався біля мого столу й топтався на місці, поки я не підвела очей.

– Дасте мені якесь завдання? – запитав він. – Дехто з учителів просить поприбирати.

Від думки про те, що Тео Бертон шастатиме мені по класу, стало ніяково.

– Тобі є чим зайнятися?

Він показав зошит на спіральній пружині.

– Щоправда, це з історії.

До кабінету зазирнула Кейт Тернер, побачила, що в мене учень, і сказала:

– Зайду пізніше, – і пішла собі далі.

Раптом у коридорі знову запанувала тривожна тиша. Як швидко спорожніла і принишкла школа.

– Сідай, – сказала я.

Знову витріщилася на годинник. Кляте правило – ніби покарані учні заборгували тобі час, а насправді крадуть його ще більше.

Тео сів за свою парту в протилежному кінці класу, але, здавалося, його голос пролунав зовсім поруч.

– Це правда, що кажуть? – запитав Тео. – Про вас із тренером Коббом?

Я вагалася, відповідати чи просто проігнорувати запитання учня. Які можуть бути наслідки, якщо промовчати? Може, відсутність відповіді здатна породити нову хвилю пліток?

– Не знаю, що там кажуть, – відповіла я, – але готова посперечатися, що це неправда.

Я промовила ті слова, не відриваючи очей від екрана комп’ютера. Хлопець мовчав, але відчувалося, що повітря в класі наелектризоване напругою. Було чутно стукіт олівця по парті, повільне розривання аркуша паперу. Тео нарочито гучно зібгав папір і викинув у смітник. Він намагався привернути мою увагу. Уже кілька хвилин як я склала свою торбу, але Тео не ворухнувся. Я прокашлялася, хлопець нарешті підвів на мене погляд.

– Час іти, – сказала я.

– Можна я ще… – сказав він, жестом указуючи на зошит, мовляв, ще не доробив.

Я заперечно похитала головою.

– Мушу бути в одному місці. Ходімо.

Хлопець підвівся з місця, я ступила за поріг класу, притримуючи двері рукою. Поки я замикала кабінет, Тео стояв поруч у порожньому коридорі, наче ми йдемо разом додому.

Тут усюди камери, заспокоїла я себе. Принаймні ми так кажемо учням, і я сподівалася, що це правда.

Хлопець рушив до вестибюля, довелося піти за ним. У дирекції неодмінно ще хтось залишився. Я дістала мобільний телефон, погортала журнал дзвінків, упевнено крокуючи коридором, не зважаючи на учня, який ішов поруч.

Зупинилася коло задніх дверей до кабінетів адміністрації, куди дозволялося заходити тільки вчителям і потрібно було мати ключ – на відміну від скляних дверей головного входу. Я відчувала позаду присутність Тео, поки шукала в торбі ключа.

– До завтра, Тео, – сказала я, нарешті спекавшись хлопця.

Він попрямував коридором далі.

Відчинивши двері, я раптом почула:

– Бувай, Ліє.

Я вдала, ніби не почула цього.

Увійшовши, я зачинила за собою двері і притулилася до них спиною. Праворуч від мене у своєму кабінеті Мітч розмовляв із кимось по телефону. Я на якусь мить затрималася коло його дверей, щоб він мене побачив. Коли він підвів погляд, я жестом показала, що йду додому. Мітч насупив брови, вочевидь дивуючись, чого я йому про це повідомляю. Що хочу цим сказати? Він підніс догори пальця, мовляв, зачекай.

Закінчивши розмову, Мітч відкинувся на спинку крісла.

– Усе гаразд? – запитав він.

– Все гаразд. Ти казав Тео Бертону, що можна відбути покарання за спізнення сьогодні?

Мітч засовався на кріслі.

– Що? А, так, він попрохав дозволу відбути сьогодні, бо в інші дні його ніхто не підвезе. Я сказав, що можна, якщо ти не проти. – Мітч уважно подивився на мене. – Чи ти була проти?

Я захитала головою.

– Та ні. Просто Тео з’явився зненацька, і це було трохи неочікувано.

Мітч кивнув, подивився на стіл перед собою.

– Зажди хвильку, підемо разом.

– Ага, – сказала я, притулившись до стіни біля дверей до його кабінету, і відчула неймовірне полегшення.

Коли ми вийшли до стоянки, перед школою на кам’яній лавці сидів Тео Бертон, ніби чекаючи когось, хто б мав його підвезти додому. Ніби.

– До побачення, пане Шелдон, панно Стівенс.

Мітч махнув хлопцеві рукою:

– Побачимося завтра, пане Бертон. І постарайтеся не запізнюватися. – А тоді посміхнувся, ніби то був жарт.

Мітч провів мене до машини.

– Заскочимо кудись перекусити? – нарочито недбало запропонував він. Я чомусь не здивувалася.

Уявила себе на краю озера. Навколо – просякнута кров’ю земля. Уявила Кайла, який звітує перед колегами: «Мешкала сама, немісцева», – і сказала:

– Не зараз, Мітчу. Не за теперішніх обставин.

– Гаразд, Ліє, – сказав він, відступивши на крок назад, і я сіла в машину. – Ну, то іншим разом.

Він ще раз помахав рукою, коли я завела двигун.

Я побачила в дзеркалі заднього виду Тео Бертона, наші погляди зустрілися, хлопець не відвів очей.

Я рушила з місця, міцно стискаючи руками кермо і вмовляючи себе не озиратися.

Я бачила це в усіх і в усьому навколо – небезпеку, загрозу насильства. Можливо, я упереджена, а можливо, – це життєвий досвід. Утім, можливо, іноді думала я, насправді небезпеки немає.

Може, я просто дивлюся на світ через якусь лінзу, фільтр, і насправді не варто перейматися, бо все добре, а Тео – просто хлопець, який запізнився до школи й чекає, коли його підвезуть додому; Еммі десь зі своїм кавалером і просто забула зателефонувати; може, я просто починаю нове життя, і для такої поступової трансформації, коли ти перетворюєшся на когось іншого, усе це нормально.

Розділ 13

Мені аж свербіло почитати, що вони написали. Минуло заледве п’ять хвилин, як я повернулася додому і вже поклала твори на кухонному столі, притиснувши стосик гномом. Відчинила над раковиною вікно для циркуляції повітря, хотілося розвіяти гнітючий дух спустілої оселі. Аркуші затріпотіли від протягу.

Перший зверху – твір Тео. Непідписаний, але я знала, що це його робота, бо хлопець спізнився і здав її останнім.

Шкільного тренера заарештовують за напад. Нашу вчительку викликали до дирекції, вона явно налякана.

Цікаво, чого вона боїться?

Це бентежить, тому пропоную запровадити в школі такі додаткові заходи безпеки: до вчителів треба ставитися так само, як і до нас. Їх теж потрібно вибірково обшукувати, а в нас теж має бути можливість пхати носа в їхнє життя. У вчителів є наші адреси, номери телефонів, імена батьків, дати народження, номери соціального страхування. Інакше – це несправедливий дисбаланс влади, і вони це дуже добре знають.

Я мало не поперхнулася напоєм. Це було смішно, але обґрунтовано. І це була правда. Утім, від Тео Бертона такі аргументи звучали менш переконливо. Цікаво, він заїдається зі мною просто з нудьги чи проблема таки десь глибше?

Решта учнів здебільшого виклали свої думки щодо того, як дати раду школі, охопленій атмосферою страху. Пропонували таке: по два чергових старшокласники коло кожної вбиральні, дозволити учням не вимикати мобільних телефонів і ходити по школі парами, як у дитячому садочку. Відеоспостереження в класах, коридорах і туалетах.

Твори були пересипані термінами, як‑от «підзвітність», «конфіденційність» та «дистанційне навчання». Між рядками читалися думки їхніх батьків. Цього разу ніхто загадкових записок не підсовував. Ніхто не згадував про плітки, які ширилися містом, і ніхто не натякав, що «ЦЕ НЕ КОББ».