Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 17)
– Які слова?
Я засміялася, але одразу припинила, зрозумівши, що Кайл запитує серйозно.
– Типові.
– Я, на жаль, не знаю таких типових слів. – Кайл опустив погляд на стіл, аби йому чи мені не було ніяково.
Я прокашлялася.
– Ну, те, що він збирався зі мною зробити.
– А детальніше?
Я видала здавлений у горлі смішок, і Кайл підвів очі. Я б не повторювала тих слів, навіть якби хотіла. І тішилася, що видалила листи, де ті друковані слова сприймалися ще огидніше:
– Можете здогадатися, – відповіла я.
Я не могла дозволити собі офіційних заяв, не хотіла, щоб мене втягнули в розслідування, де моє ім’я могло би привернути зайву увагу. І знову доведеться все починати спочатку.
Я відчувала, як Кайл під столом сіпає коліном, і розуміла, що він хоче натиснути, але стримується.
– А ви, бува, не помітили, що ситуація загострюється? Може, через те, що нещодавно почали з кимось зустрічатися?
Я трималася незворушно.
– Ні з ким не зустрічаюся.
– Власне, Кобб міг так подумати. Якщо хтось останнім часом виявляв до вас багато уваги.
– Та ніби ні, – сказала я.
Кайл ледь почервонів.
– Ліє, навіть я зауважив.
– Що?
– У школі. Те, яка була реакція в Мітча Шелдона, коли ми попросили викликати вас до дирекції. Я це зауважив. І те, як він гукнув до вас, коли ви виходили. А потім розпитував нас, що відбувається.
Раптом стало душно. Я помітила, що мимоволі затримую подих. Цей Кайл Донован небезпечний. Він усе бачить. Усе приховане. Я промовисто знизала одним плечем. Я вже давно підозрювала, що Мітч небайдужий до мене. Завжди такий люб’язний, завжди готовий допомогти, особливо в ті перші декілька тижнів, коли я почувалася геть безпорадною з учнями в класі. Утім, він також був моїм шефом. У школі небагато незаміжніх жінок мого віку. Лише я і Кейт, але Кейт була в процесі розлучення, смужка від обручки на пальці ще не засмагла, коли ми познайомилися. Просто найменший спільний знаменник, та й годі.
– Нічого серйозного.
– Кобб міг дійти іншого висновку, якби бачив те, що бачив я.
Я тарабанила пальцями по столі. Намагалася підібрати слушні слова.
– Це було лише з його боку, – врешті сказала я. – Я не відповіла взаємністю.
– Є якась причина? – запитав він.
– Ну, він мій керівник. І не мій типаж.
Кайл кивнув.
– Отже, пристрасті немає, – сказав він.
Я трохи схилила голову, зустрівшись очима з його поглядом. Я відчувала, що ця розмова трохи вийшла за межі стандартної поліційної процедури допиту свідка.
– Немає, – підтвердила я, і це слово зависло в повітрі, заповнюючи простір кухні.
Правду кажучи, мені подобалося, що Кайл уміє помічати найтонші нюанси, які не лежать на поверхні, навіть попри те, що це мене дратувало. Подобалося, що він розумний, не приховує цього й не хизується своїм розумом. Подобалося, що він помітив у мені щось таке, що підштовхнуло його, умисно чи ні, поділитися цими думками.
Кайл згорнув блокнот, дещо знявши напругу.
– Гаразд, – сказав він. – У мене все. Хіба ви б хотіли щось додати?
Я на мить замислилася. Хотілося, щоб він ще залишився.
– «Брейк Маунтен», – врешті сказала я. – Еммі могла там працювати. – Дістала телефон, прогортала фотографії, показала йому картку з контактами. – Я об’їздила декілька місцевих мотелів, розпитувала про Еммі. І в цьому був новий працівник. Сказав, що його взяли замість когось, хто не з’являвся на роботу. Можливо, замість Еммі?
Кайл, насупившись, подивився на фото.
– Ліє, це не ваш клопіт.
– Я лише хотіла допомогти.
– Дайте нам інформацію – це буде найкращою допомогою.
– Так ось! – кинула я, тицьнувши пальцем в екран телефону.
Кайл, зціпивши зуби, занотував собі контактні дані, втім, можливо, для того, щоб просто мене заспокоїти.
– Якщо згадаєте ще щось, Ліє, дайте знати.
Він підвівся, щоб іти, та ще раз оглянув будинок. Затримався коло розсувних дверей. Покрутив замок, провів рукою по швах.
– Надійніші двері погоди не зроблять, – прокоментувала я. Усі ті трагічні інциденти з моїх репортажів. Не допомогло. Якщо зловмисник мав намір потрапити до помешкання, він туди потрапляв. Власне, у більшості випадків жертву чекали всередині. Все інше – замилювання очей.
– Бетані Джарвіц жила сама. Сім’ї не мала. Немісцева. Нікому навіть було повідомити про її зникнення, – сказав Кайл, неначе вказуючи, що мій спосіб життя дуже схожий.
І тут я подумала: «А може, йдеться про Еммі?». Про те, як я її підвела? Скільки часу могло минути за інших обставин, перш ніж я б помітила, що вона зникла?
– З нею все буде добре? – запитала я. – Їй уже краще?
Кайл міцно стиснув губи в тонку лінію.
– За словами лікарів, у неї гостра субдуральна гематома. – Він скрушно захитав головою. – Між нами кажучи, вони взагалі непевні, чи вона отямиться.
Уявивши в лікарні Еммі замість Бетані, я відчула, що мені бракує повітря, ніби його висмоктали з приміщення.
– Просто хочу сказати – я дуже радий, що ви таки до нас звернулися. Радий, що зателефонували мені.
Кайлові слова досі відлунювали у вухах, коли його авто виїжджало з двору. Засвербіли пальці. Я почала гризти шкіру біля нігтя великого пальця.
Але вона схожа на мене. Її звали Бетані Джарвіц, жила сама; підозрюваний – Девіс Кобб, і вона схожа на мене.
Мене вже втягнули в цю історію. Тож тепер треба бодай розібратися в ній детальніше. Я відкрила свій ноутбук і набрала в інтернет-пошуку Бетані Джарвіц. Видало купу сторінок із соціальних мереж, проте фотографії, яку мені показував Кайл, – усмішка з щілинкою між двома передніми зубами, мої риси обличчя – не знайшлося. Далі погортала онлайн-довідник «Білі сторінки», але й тут нічого не було. Вочевидь, вона не користувалася стаціонарним телефоном. Проглянула останні випуски місцевих газет – про неї чи про сам злочин жодної згадки. Якщо Бетані померла, вони б уже написали про це. За згоди рідних її ім’я б з’явилося в ЗМІ.
Я мушу її розшукати. Знайшла контакти найближчої лікарні, відділ зв’язків із пресою. Вагаючись, стукала пальцем по столу. Набрала номер і тицьнула «виклик».
Я знала, що казати й на що тиснути; так і зробила – поки не почула їхню заяву. Серце закалатало, мов навіжене, а кімната загула.
Розділ 12
З’явившись наступного дня в школі, я нарешті отримала відповідь на свій запит від телефонної компанії разом зі свіжим рахунком за їхні послуги. Крім телефонних продавців, на домашню лінію майже ніхто не телефонував. Впізнала той виклик, коли хтось подзвонив серед ночі й кинув слухавку – це був прихований номер, – і розім’яла затерплу шию. Певно, неможливо викликати до суду власника номера, що якось телефонував серед ночі й нічого не сказав.
Вихідних дзвінків за останні кілька тижнів не було. Я подумала, чи Еммі з Джимом, бува, не розійшлися. Серед небагатьох вхідних на початку місяця, які не починалися на 800, мою увагу привернув один номер.
Він видався мені дивно знайомим, як ті імена та прізвища, що перемішувалися у мене в голові, коли треба було терміново здавати одразу декілька статей. Проте це був місцевий номер, а я їх знала небагато.
Я дістала з торбинки мобільний і знайшла фотографію з мотелю «Брейк Маунтен». Збільшила зображення картки з контактами – цифри збіглися. Зачіпка! Принаймні тепер є за що вхопитися, аби врешті зрушити справу з мертвої точки.
Я переслала рахунок із випискою дзвінків на електронну адресу з візитки Кайла й додала примітку: «
Я вже було набрала номер, але завмерла з пальцем над кнопкою виклику, вагаючись, зважуючи й обмірковуючи всі «за» і «проти». Відповідь можна було отримати легко та швидко. Попросити Джима, розпитати його про Еммі. Але це вже не моя робота, до того ж Джим надто важливий для цієї справи. Треба таки, щоб першим туди телефонував Кайл.
Це теж мудрий хід.