Меган Миранда – Ідеальна незнайомка (страница 16)

– Оренда будинку оформлена лише на ваше ім’я, так? – запитав він.

– Так, – підтвердила я.

Еммі провела декілька років за океаном, а потім перестрибувала з місця на місце. Вона не мала кредитної історії. Останні помешкання, де вона жила, були оформлені на ім’я нареченого. Гарантувати своєчасну оплату могла лише я. Заплатила за перший і останній місяць оренди, плюс заставу, а Еммі повернула мені половину витрат готівкою.

– Еклектично, – сказав він.

– Не моя заслуга, – прокоментувала я. – Меблі тут уже були.

Правду кажучи, стиль мережі «Крейт і Баррел» мені ближчий до душі. Але ми вирішили ці меблі залишити, Еммі додатково причепурила дім. Я ж пояснюю відсутність свого дизайнерського внеску затяжною психологічною травмою.

– Бажаєте щось випити? – запропонувала я.

– Так, – сказав він, висуваючи стілець з-під кухонного столу.

У холодильнику було майже порожньо. Я забула закупити продукти додому на цих вихідних, мої повсякденні обов’язки повільно вислизають із рук. Усе, що було вдома, – це помаранчевий сік Еммі, кілька моїх бляшанок газованої води, пакунок пляшок пива.

– Склянки води достатньо, – сказав Кайл.

Я налила йому води з фільтра-глечика, який тримаю в холодильнику, – один із найбільших привезених сюди предметів.

Я сіла навпроти, Кайл відкрив свою теку й видобув звідти фотокопії водійських посвідчень. Кожна з них була внизу підписана – різні варіанти імені: Еммі, Емілі, Еммалін, Емері, Еммануель; та прізвища: Ґрей / Грей.

– Просто хочу ще раз перевірити. Подивіться, чи є серед них ваша Еммі?

Я уважно проглянула фотокопії, шукаючи Еммі. Шукаючи знайомі вилиці, великі очі, скошену гривку. Адреси були з округу Колумбія, штатів Вірджинія та Массачусетс.

– Ні, немає.

Він відкинувся на спинку крісла й кивнув, ніби очікував такої відповіді.

– У Корпусі миру вдалося щось дізнатися?

– Певно, вони ті коробки з документами тримають у якомусь захаращеному підвалі. Кажуть, що, цитую: «Шукаємо вже декілька днів». Хоча не певен, що у вихідні там хтось працює.

– А наша колишня квартира в Бостоні?

В анкеті винаймачі мусять вказувати номер соціального страхування, за яким легко отримати ім’я та посвідчення особи з фотографією. Ту квартиру в Бостоні винаймала Еммі, а не я.

Кайл знову склав папери докупи, вийняв із задньої частини теки ще одну фотокопію.

– Ага, ось, – і поклав переді мною фотографію. – Знайоме обличчя?

Жінка з довгим світлим волоссям, обличчя у формі ромба, маленькі, близько поставлені очі.

– Ні, – відповіла я.

Кайл важко зітхнув.

– Мені вдалося отримати певну інформацію та ім’я винаймача в договорі оренди. У той період, що ви мені вказали, квартиру винаймала жінка на ім’я Амелія Кент. – Він тицьнув пальцем на фото переді мною. – Вона.

Я ще раз уважно глянула на фото, намагаючись встановити зв’язок, дужче зосередитися, наче очікуючи, що з-під обличчя на фотографії проступлять риси Еммі.

– Може, це її попередня співмешканка? – припустила я. – Еммі казала, що з нею жила одна дівчина до мене, але після закінчення навчання вона повернулася до Каліфорнії. Ось чому Еммі шукала собі сусідку на короткий термін.

Але Кайл уже захитав головою.

– Я телефонував до панни Кент, і вона на диво охоче поспілкувалася зі мною. Стверджує, що мешкала тоді з хлопцем на ім’я Вінс. Проте вони страшенно посварилися, і панна Кент із тієї квартири виселилася. Вона просто залишила Вінсу помешкання, навіть не забирала застави і припускає, що останні декілька місяців він мешкав там сам.

Вінс. Я не могла пригадати нікого з таким ім’ям.

– Тоді, можливо, Еммі винаймала квартиру в нього?

Кайл насупив брови. Злегка кивнув.

– Можливо. Але ми знову повертаємося до того, з чого почали. Її даних ніде немає.

– Вам удалося знайти того Вінса?

– Панна Кент каже, що не знає, де його шукати, й не може згадати його прізвища. – Тут він помітив мій погляд і підняв руки. – Я розумію. Але хіба можна її звинувачувати? Якщо вони страшенно посварилися й розійшлися вісім років тому, панна Кент, вочевидь, не хоче, щоб якісь необережні дії призвели до відновлення контактів. Мабуть, воліє тримати ці двері зачиненими.

Можливо, для поліції, але я вже подумки занотовувала інформацію для себе. Амелія Кент. Згідно з даними посвідчення водія вона мешкала зараз у Нью-Гемпширі. Я можу її знайти.

– Пробачте, Ліє, у мене для вас більше нічого немає.

Кайл поскладав свої документи, ковтнув води, але не підвівся, щоб піти.

Я ритмічно постукувала ногою по підлозі.

– Гаразд, чим я можу допомогти, детективе?

– Кайл, – виправив він.

– Ага. Добре, Кайле. Що вам потрібно?

Він стиснув губи, намагаючись приховати посмішку.

– Невже мене так легко прочитати?

– Насправді, так.

– Втратив колишню спритність, – Кайл випростав руки перед собою, розім’яв шию, немов готуючись вийти на поле. – Гаразд. Мені потрібно знати трохи більше про Кобба. Тут усі мене запевняють, який він надійний хлопець, як жертовно присвячує себе молодіжній лізі. Формально це все доволі переконливо. Одружений із коханою дівчиною, вчилися разом у старших класах, мешкає тут усе життя. Ніхто ніколи не скаржився на нього, наскільки мені відомо.

– То ви не місцевий?

– Ні. Лише близько двох років тут, – сказав він. Тоді нахилився вперед, вочевидь, готуючись поділитися таємницею. – Я досі вивчаю, хто тут хто.

Так виглядало, що він хотів мене приманити, змусити повірити, що ми на одному боці. І це спрацювало.

Проте, мабуть, ішлося про щось більше. Мені добре знайоме відчуття, коли тільки-но починаєш працювати на новій роботі й мусиш випромінювати впевненість у собі, навіть якщо геть невпевнена. Коли щоразу починаєш із нуля, все спочатку. Намагаєшся якомога швидше завоювати високу репутацію. Мене вразило, як колеги дивилися на Кайла під час першого допиту. Йому поза всяким сумнівом вдалося.

Я поклала руки на стіл, долонями догори.

– Мабуть, чогось такого, що вам ще невідомо, я не розповім. Усі навколо хвалили, який він хороший. Я пристала на його пропозицію випити по скляночці, гадаючи, що то був просто ґречний вияв гостинності. Проте, Кобб мав іншу думку.

– І яку, по-вашому?

Я згадала усмішку Девіса Кобба за столом. Його високе чоло, грубий ніс, надто малий рот, як на таку масивну щелепу. Згадала його широке обличчя, що схилилося до мене через стіл. І коліно, яким він торкався моєї ноги знизу.

– Вочевидь, сприйняв це як запрошення.

– І після того відразу почав докучати телефонними дзвінками?

Я відкинулася на спинку крісла.

– Ні, вже після канікул, восени. Якось серед першого робочого тижня він увійшов до мого класу, саме коли учні вийшли на перерву, ніби чекав під дверима. Запропонував знову піти з ним кудись випити по скляночці, я тоді одразу зрозуміла, що він має на думці щось не те, і відмовила. Через кілька тижнів він з’явився в мене вдома п’яний, але я відправила його геть. Потім почалися дзвінки. Електронні листи. Завжди пізно ввечері. Зазвичай на вихідні. Іноді ще й у будні. Я дійшла висновку, що він просто пияк і в нього така звичка.

– Стривайте, він з’являвся в вас удома?

Я бачила, як Кайл прокручує в голові приховану раніше інформацію, намагаючись скласти пазл.

– Лише тоді, – відповіла я. – Потім він кілька разів натякав, що знає – я зараз сама вдома. Утім, мабуть, просто Кобб думав, що я живу сама. – Я зустрілася з поглядом Кайла через стіл. – Ви ж так само подумали, правда?

Кайл ствердно кивнув.

– Він намагався коли-небудь чіплятися? Розпускати руки?

– Ніколи. Одного разу я навіть опинилася з ним наодинці в копіювальній кімнаті. Я тоді твердо сказала: «Відчепися!» – і він послухав. Театрально підняв догори руки і, щиро всміхаючись, позадкував із кімнати, ніби це був просто жарт. – Я знизала плечима. – У тім і річ – це були лише слова.