Мартин Макдонах – Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані (страница 6)

Морін дає Меґ печива. Меґ їсть.

МЕҐ: То ти завтра підеш?

МОРІН: Піду. (Пауза.) Хочеться побачити Пато. Я й не знала, що він приїхав.

МЕҐ: Там ще й оті американці завтра будуть.

МОРІН: То й що?

МЕҐ: Ти вчора казала, що терпіти не можеш американців. Ще й лаялася зі мною.

МОРІН: А тепер я зміню свою думку. Жінки мають таке право.

МЕҐ (тихо): Згадуєш права, коли тобі вигідно.

МОРІН: Мамо, не говори про те, чого не розумієш.

МЕҐ (насмішкувато хихикає; пауза): Мене теж запросили, якщо хочеш знати.

МОРІН (зі смішком): І ти поїдеш?

МЕҐ: Припускаю, що ні.

МОРІН: Правильно припускаєш. Спатимеш удома без задніх ніг.

МЕҐ: Я просто кажу.

МОРІН: Ну то не кажи. (Пауза.) Думаю, трохи згодом можемо з’їздити у Вестпорт, якщо не буде дощу.

МЕҐ (радісно): Поїдемо на машині?

МОРІН: Трохи покатаємося.

МЕҐ: Давай зараз. Давно ми не каталися. І пісочних пальчиків купимо.

МОРІН: Я ж кажу — трохи згодом.

МЕҐ: Згодом. Чого не зараз?

МОРІН: Бо не зараз. Ти щойно «Комплену» напилася.

Меґ кидає злий погляд. Пауза.

МОРІН: Так, у Вестпорт. Так. Заодно якесь платтячко собі куплю. На завтра, правильно?

Морін дивиться на Меґ, а та роздратовано дивиться на неї.

Затемнення.

Картина третя

Вечір. Сцену освітлює тільки жовтогарячий жар з піддувала чорної плити. На кухні тихо бурмоче радіо. Знадвору чути кроки й голоси Морін і Пато. Вони обоє трохи п’яненькі.

ПАТО (За сценою.) (Співає): «Чийсь Кадилак стоїть надворі...»[5]

МОРІН (за сценою): Цсс, Пато...

ПАТО (за сценою, тихо співає): «І янкі в ньому сидять...» (Говорить.) Як же він казав?

МОРІН (за сценою): Хто казав?

Морін відчиняє двері, й вони заходять, вмикають світло. Морін у новій чорній сукні, коротко підстрижена. Пато — симпатичний чоловік приблизно її віку.

ПАТО: Той, що ганявся за тим, як його. За Баґзом Банні.

МОРІН: Пато, чаю хочеш?

ПАТО: Хочу.

Морін вмикає електрочайник.

МОРІН: Тільки говори тихіше.

ПАТО: Добре, добре. (Пауза.) От не пам’ятаю, що ж він казав. Той, що ганявся за Баґзом Банні. Щось він таке казав.

МОРІН: Ну ти подиви. Не вимкнула радіо, тупа стара зараза.

ПАТО: Ну то й що? Ні, нехай буде. Прикриє звуки.

МОРІН: Які звуки?

ПАТО: Звуки поцілунків.

Пато ніжно притягує Морін до себе й вони довгенько цілуються, потім перестають і дивляться одне на одного. Чайник закипає. Морін м’яко вивільняється, всміхається й починає заварювати чай.

МОРІН: Печиво з чаєм будеш?

ПАТО: Буду. А яке в тебе печиво?

МОРІН: Е, тільки «Кімберлі».

ПАТО: Тоді я так питиму, Морін. Без печива. Ненавиджу «Кімберлі». Думаю, «Кімберлі» — це найгидкіше печиво на світі.

МОРІН: Так само і я — ненавиджу «Кімберлі». Купую його тільки, щоб матір помучити.

ПАТО: Не розумію, навіщо його взагалі виробляють. Колман Коннор з’їв пачку «Кімберлі», а потім цілий тиждень хворів. (Пауза.) Чи то було «Мікадо»[6]? Одно слово, якесь із цих мерзотних печив.

МОРІН: А це правда, що Колман одрізав Валеновому псові вуха й тримає їх у себе в кімнаті в торбинці?

ПАТО: Він мені їх якось показував.

МОРІН: Це так злісно й жорстоко — відрізати вуха собаці.

ПАТО: Просто жахливо.

МОРІН: Злісно й жорстоко відрізати вуха будь-чиєму собаці, а це ж пес рідного брата.

ПАТО: І такий же гарний пес.

МОРІН: Так. (Пауза.) Так.

Незручна пауза. Пато пригортається до неї ззаду.

ПАТО: Тебе так приємно стискати.

МОРІН: Справді?

ПАТО: Дуже приємно.

Морін продовжує розливати чай, поки Пато її обіймає. Трохи збентежений незручною ситуацією, він через секунду випускає її з обіймів і відходить на кілька кроків.

МОРІН: Ти сідай, Пато.

ПАТО: Сідаю. (Сідає за стіл.) Роблю, як ти кажеш. Слухаюсь тебе.

МОРІН: Ха-ха, невже? Щось я сьогодні цього не помічала. Твої руки мене не слухались, блукали, де хотіли.

ПАТО: Вони й мене не слухаються. У них свій розум. (Пауза.) Тільки я не помітив, щоб ти дуже жалілася, що мої руки десь не там блукають. І слова не сказала!