Мартин Макдонах – Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані (страница 7)

МОРІН: Я не жалілась і тоді, коли твої руки на початку вечора блукали по тій американці.

ПАТО: Бо я тебе, Морін, тоді ще не помітив. Як я міг знати, що королева краси Лінана все-таки прийде?

МОРІН: «Королева краси Лінана»! Та ну тебе!

ПАТО: Це правда!

МОРІН: Чого ж ми за ці двадцять років майже не спілкувалися?

ПАТО: Бо я ніяк не міг набратися відваги.

МОРІН (усміхаючись): Ох ти й балабол!

Пато всміхається. Морін приносить чай і сідає.

ПАТО: Не знаю, Морін. Не знаю.

МОРІН: Що ти не знаєш?

ПАТО: Чого я з тобою не спілкувався, чи чого не кликав зустрічатися. У такому дусі. Не знаю. А ще я мушу по кілька місяців стирчати в тому гадючнику — це теж не сприяло.

МОРІН: В Англії? Тобі там так не подобається?

Пауза.

ПАТО: Усе гроші. (Пауза.) У вівторок знову їду.

МОРІН: У вівторок? У цей вівторок?

ПАТО: Ага. (Пауза.) Я приїжджав тільки американців побачити. Привітатися й попрощатися. Запасу часу немає зовсім.

МОРІН: Це Ірландія. Завжди хтось від’їжджає.

ПАТО: Завжди дорога.

МОРІН: Погано.

ПАТО: А що можна вдіяти?

МОРІН: Лишитися?

Пауза.

ПАТО: Я питаю себе — якби в Лінані була добра робота, чи лишився б я в Лінані? Тут ніколи не буде доброї роботи, але я питаю гіпотетично. Чи навіть якби була погана робота. Будь-яка робота. І коли я гарую в Лондоні, під дощем, як худоба, а молоді пацани ріжуться в карти й бухають до ригачки, і падають спати на всцяні матраци, і робити більше ні́чого, крім витріщатися на годинник... Коли я там, я, звісно, хочу сюди. Хто не хотів би? Та коли я тут, я... Я не хочу бути там, ну його. Але й тут я не хочу бути.

МОРІН: А чого, Пато?

ПАТО: Я не можу точно сказати, чого. (Пауза.) Звісно, тут гарно, це й дурному видно. Гори, скрізь зелено, люди розмовляють. Але коли всі про всіх усе знають... Хтозна. (Пауза.) Тут чиюсь корову вдариш, і хазяїн двадцять років на тебе ображатиметься.

МОРІН: Це правда.

ПАТО: Отож. В Англії всім байдуже, живий ти чи вмер. І, дивно, але загалом це непогано. Часом це просто... а, я не знаю.

Пауза.

МОРІН: Пато, як думаєш, ти коли-небудь десь осядеш? Може, як оженишся.

ПАТО (зі смішком): «Як оженюся...»

МОРІН: Урешті-решт обов’язково оженишся. Хіба ти не хочеш?

ПАТО: Не скажу, що дуже цим заморочуюся.

МОРІН: Аякже, у тебе скрізь коханок штабелями, можна не заморочуватися.

ПАТО: Нема в мене жінок штабелями.

МОРІН: Ну, одна-дві точно є.

ПАТО: Одна-дві, може, і є. З одною оце якраз балакаю.

МОРІН: Що, зі мною? От базікало.

ПАТО: Це правда. (Пауза.) Звісно, я не...

Пауза.

МОРІН: Що «не»?

Пауза. Пато знизує плечима й сумно хитає головою. По радіо починається пісня — «The Spinning Wheel», співає Делія Мерфі[7].

МОРІН: Мати любить цю пісню. Це Делія Мерфі.

ПАТО: Аж мороз по спині від цієї пісні.

МОРІН: Справді мороз по спині.

ПАТО: Це в неї голос так проймає. Мене ця пісня завжди лякала, як я ще був молодий. Співає, наче вовкулака. (Пауза.) Там бабуся наприкінці вмирає, чи просто засинає?

МОРІН: Думаю, просто засинає.

ПАТО: Ага...

Пауза.

МОРІН: А двоє йдуть полями, узявшись за руки.

ПАТО: Ага.

МОРІН: У місячному сяйві.

ПАТО (киває): Тепер таких пісень уже не пишуть. Слава Богу.

Морін сміється.

ПАТО: А хороший був вечір, скажи, Морін?

МОРІН: Хороший.

ПАТО: Ми добре їх провели?

МОРІН: Добре провели, добре.

ПАТО: Усі ридали.

МОРІН: Еге ж.

ПАТО: Га?

МОРІН: Еге ж.

ПАТО: Це точно. Це точно.

Пауза.

МОРІН: То хто була та американка, яку твої руки обмацували?

ПАТО (сміючись): Ой, перестань, яке «руки обмацували». Я її ледь торкнувся.