Мартин Макдонах – Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані (страница 36)

АРІЕЛЬ: Біля неї там знайшли велику банку зеленої фарби — такої ото, що світиться в темряві, як у залізничних тунелях. Відбитків пальців повно — якщо будуть нам потрібні. А ще знайшли скелети батьків там, де ти й сказав, за криницею. Отже. Він зізнався у вбивстві двох людей, про яке ми не знали, і зізнався у вбивстві дівчинки, яку насправді не вбито.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Чому?

АРІЕЛЬ: Чому? Ти питаєш мене, чому?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Так, питаю.

АРІЕЛЬ: Ти ба. Знаєш, Тупольський, ти очолюєш слідство, ти і з’ясовуй чому.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Аріель, я більше не терпітиму порушень субординації з твого боку.

АРІЕЛЬ: Ясно. Не терпітимеш.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Відтепер про кожне твоє порушення доповідатиму комендантові.

АРІЕЛЬ: Бачу, ти не дуже радий, що дівчинка жива. Навіть цей тип радіє, що вона жива. А ти, бачу, сердишся, що доведеться переписувати протоколи!

Тупольський риється у творах Катуряна, шукає якийсь конкретний.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Звісно, дівчинку пофарбували на зелене й посадили з поросятами в ході відтворення...

АРІЕЛЬ: У ході відтворення казки «Зелене поросятко». Блискуче, Тупольський. Ти, мабуть, дійшов такого висновку, судячи з кольору фарби та наявності поросят. Питання тільки: чому? Чому її не вбили теж? І чому він сказав, що вбив?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Цс, я читаю казку й побачу, якщо буде ключик до розгадки.

АРІЕЛЬ (сміх): Простіше спитати її саму!

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я сказав: я читаю!

АРІЕЛЬ (до Катуряна): Можеш нам пояснити, чому глуха дівчинка ще жива?

Пауза.

КАТУРЯН: Ні. Не можу. Але я радий, що вона жива. Дуже радий.

АРІЕЛЬ: Я вірю, що ти радий. Я вірю, що ти радий... Я впевнений, що ти радий більше за нього. Я спитаю тебе ще щось — це мені чуття підказує спитати, бо в мене тепер теж є чуття. Мабуть, офігенна слідча майстерність пана Тупольського переходить і на мене. Єврейський хлопчик, якому ти відрізав пальці на нозі й покинув стікати кров’ю. Якого кольору в нього було волосся?

КАТУРЯН: Що?

АРІЕЛЬ: Якого кольору в нього було волосся?

КАТУРЯН: Чорне. Якийсь такий шоколадно-чорний колір.

АРІЕЛЬ: «Якийсь такий шоколадно-чорний колір». Дуже добре. Зважаючи на те, що це був єврейський хлопчик, у нього, звісно, було волосся «якогось такого шоколадно-чорного кольору». Просто чудово. Та, на жаль, його мати була ірландка, і її син дуже нагадував рудого ірландського сетера. Спитати тебе про дівчинку на болоті?

КАТУРЯН: Ні.

АРІЕЛЬ: Ні. Бо ти цих двох дітей не вбивав. Так?

КАТУРЯН: Так.

АРІЕЛЬ: Ти цих дітей ніколи не бачив. Так?

КАТУРЯН: Так.

АРІЕЛЬ: Убити їх ти звелів братові?

КАТУРЯН: Я нічого про це не знав до сьогоднішнього дня.

АРІЕЛЬ: Батьків убив також твій брат?

КАТУРЯН: Їх убив я.

АРІЕЛЬ: Єдине вбивство, яке ми можемо безсумнівно на тебе повісити — це вбивство твого брата. У світлі виправдальних обставин я дуже сумніваюся, що тебе за це стратять. І тому я добре подумав би, перш ніж зізнаватись у вбивстві...

КАТУРЯН: Батьків убив я. (Пауза.) Батьків убив я.

АРІЕЛЬ: Я вірю, що вбив. (Пауза.) Але дітей ти не вбивав, так?

Катурян трясе похиленою головою.

АРІЕЛЬ: Тупольський, ти свідок.

Аріель прикурює сигарету. Тупольський, якимось чином повернувши собі витримку, знову сідає.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Дуже добра робота, Аріель.

АРІЕЛЬ: Дякую, Тупольський.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: І, до речі, я зрадів, що дівчинка жива. Просто я намагаюсь на роботі не виявляти своїх справжніх емоцій.

АРІЕЛЬ: А, ясно.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Розумієш? (Пауза.) Гмм. Е, тільки щоб задовольнити мою цікавість, перш, ніж ми вас розстріляємо за три доведені вбивства... Пане Катурян, чого ви зізнались у вбивстві дітей?

КАТУРЯН: Ви знаєте, що я вбив Міхала. Одразу, як ви знайшли третю дитину, ви дізналися, що я вбив своїх батьків. Я подумав, що як візьму на себе все, що ви від мене хочете, то принаймні врятую свої твори. Хоч би це. (Пауза.) Хоч твори вціліють.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Гм. Тоді нам дуже жаль.

КАТУРЯН: Чому це вам жаль?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ми обіцяли зберегти твори в разі щиросердого зізнання, як того вимагає вся ця паскудна справа. Зі сказаного вами тепер безсумнівно випливає, що ви не вбивали двох перших дітей, а із гидотної зеленої фарби, якою затоптана вся моя довбана підлога, випливає, що ваше зізнання було не зовсім правдиве. І цілком очевидно — якщо ваше зізнання було не щиросерде й не правдиве, то ваші твори на хер згорять.

Тупольський бере відро для сміття, ллє туди бензин з пляшечки для заправки запальничок, дістає сірники.

КАТУРЯН: Ви це сказали несерйозно.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ось ваш каптур. Надіньте, будь ласка. Я тим часом розпалю вогонь.

КАТУРЯН: Аріель, благаю...

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Аріель. Це ж правда, що ми, як люди честі, обіцяли не палити його твори, якщо він щиросердо й правдиво зізнається?

АРІЕЛЬ: Так. Правда.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: І він зізнався у вбивстві єврейського хлопчика, якого не вбивав?

АРІЕЛЬ: Зізнався.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: І зізнався у вбивстві бритвочками дівчинки, хоч він її не вбивав?

АРІЕЛЬ: Зізнався.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: І зізнався у вбивстві тієї противної зеленої дівчинки, яка навіть і не мертва?

АРІЕЛЬ: Так, він у цьому зізнався.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: І ми, як люди честі, хіба не зобов’язані спалити твори пана Катуряна?

КАТУРЯН: Аріель...

АРІЕЛЬ (сумно): Ми зобов’язані.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ми зобов’язані. У нас тут приблизно чотириста сторінок, і якщо долучити чотири примірники журналу «Лібертад», у якому було надруковано одну оповідку, то це буде доробок усього його життя, правильно? Це буде доробок усього його життя. (Тупольський зважує твори в руці.) Небагато додалося. Твори теж облити бензином, чи це трохи небезпечно? Я ще сам можу зайнятися.

КАТУРЯН: Аріель, благаю...

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Надіньте каптура, я сказав.