ТУПОЛЬСЬКИЙ: Має бути? Точно має бути? Я не знаю. Я ніколи не розпинав дітей, і не закопував їх у домовині. Я не знаю.
Тупольський вовтузиться з проводами й акумулятором. Катурян згрупувався для удару струмом. Тупольський від’єднує електроди й сідає на своє місце.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я припускаю, що вона мертва. Припускаю. Але не знаю. Мені ця думка стрельнула, коли я говорив з криміналістами. Ви сказали, що відтворювали «Маленького Ісусика». Аріелю цього, можливо, вистачило. «Пробачте, я це зробив, я зізнаюся». А в мене це не проходить. Бачите, Аріель — поліцейський. Він підтримує порядок. Поліцейські пси підтримують порядок. А я слідчий. Я, іноді, люблю розслідувати.
КАТУРЯН: Я впевнений, вона мертва.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Але не дуже впевнені, так? (Пауза.) Я теж свого часу написав був оповідку. У ній спробував узагальнити свої погляди на світ. Тобто не те щоб узагальнив погляди на світ, бо я не маю поглядів на світ. Я думаю, що світ — це велика купа лайна. Це ж не є погляд на світ? Чи є? Гмм. (Пауза.) Одно слово, я написав оповідку і... стривайте... якщо я не узагальнив у ній своїх поглядів на світ, то узагальнив мої погляди на роботу слідчого і на відношення роботи слідчого до світу як такого. Оце буде правильно. Чого ви й досі стоїте навколішки?
КАТУРЯН: Не знаю.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: У вас дурний вигляд.
КАТУРЯН: Так.
Тупольський жестом вказує на стілець. Катурян приймає зі стільця останній електрод і сідає.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Хочете почути мою оповідку?
КАТУРЯН: Так.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви б усе одно не сказали «ні»?
КАТУРЯН: Ні.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні. Моя оповідка називалась... Як же вона називалась? «Історія глухого хлопчика на великій і довгій залізничній колії в Китаї». (Пауза.) Що?
КАТУРЯН: Що?
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Думаєте, це поганий заголовок?
КАТУРЯН: Я думаю, що це дуже хороший заголовок.
Пауза.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: А як ви насправді думаєте? Дозволяю вам казати правду, навіть якщо мені буде боляче.
КАТУРЯН: Насправді я думаю, що гіршого заголовка я й не чув. У ньому... е, одинадцять слів. Не можна робити такі довжелезні заголовки. Це просто скажений заголовок.
Пауза.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: А може, цей заголовок випереджає час.
КАТУРЯН: Може й так. Може, жахливі заголовки й справді випереджають час. Може, вони стануть новим віянням.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Може й стануть.
КАТУРЯН: Але це жахливий заголовок.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ми це вже встановили! Забираю назад свій дозвіл говорити правду, і радій, що я тобі по зубах не дав! (Пауза.) Що ж. На чому я зупинився?
КАТУРЯН: Глухий хлопчик, велика довга залізнична колія. (Пауза.) Вибачте.
Пауза.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Отже. Жив собі колись глухий хлопчик, який нічого не чув, як це часто буває з глухими хлопчиками. О так, оскільки це відбувалося в Китаї, то це був китайський глухий хлопчик. Я не знаю, чого вирішив, що дія буде в Китаї. О, знаю. Просто я бачив книжку з китайчатами, вони кумедні. (Пауза.) Одно слово, якось ішов він звідкілясь додому по залізничній колії, що простяглася на багато-багато миль по рівнині. По китайській рівнині. Там нема дерев, нема нічого, тільки довбана рівнина, і він іде по рейках, і він трохи недорозвинений, цей малий, може, він недорозвинений китайський глухий хлопчик, одно слово, він глухий і йде вздовж цієї довбаної колії. Це офігенно небезпечно. Що, як з’явиться поїзд, налетить ззаду? Він же його розчавить. Так, мабуть, він відсталий. Отже, йде цей недорозвинений, відсталий, глухий китайчук по рейках, і знаєте, що? Цей великий довбаний поїзд таки з’являється ззаду. Але через те, що колія довга і поїзд іще так далеко, він його ще довго не зіб’є, але все-таки зіб’є. Поїзд їде так швидко, що навіть якби машиніст його побачив, він ніяк не встигне загальмувати вчасно. А цей малий його не бачить. Він такий... знаєте, такі бувають малі гарненькі китайчата... У них ще так чубчики стирчать, наче колючки. Ото такі. Але машиніст, мабуть, його взагалі не помітить. Але малого помітив хтось інший. Знаєте, хто його помітив? Приблизно за милю в тому напрямку, куди йде малий, стоїть дивна стара вежа, може, зі сто ліктів заввишки, а нагорі в цій вежі живе дивний старий дід, дивний старий китаєць, з такими довгими китайськими вусами, з розкосими очима, (перекривляє китайську мову) «Вань сунь чай», і в такій їхній шапочці. Одні люди вважали, що він мудрець, а інші люди вважали, що він гидкий і страшний, бо він же жив на вершку тієї великої довбаної вежі. Та хоч би як, а ніхто з ним не балакав багато-багато років. Люди навіть не знали, живий він чи вже вмер. Зрозуміло, що він був живий, бо інакше він не був би в цій оповідці. Ото він сидів на своїй вежі й робив математичні розрахунки, і придумував усякі конструкції, креслив креслення, винаходив винаходи і все таке. Ну, винаходив те, що не було ще винайдено, і в нього на стінах були поприколювані папірці — може, з мільйон — і по всій кімнаті вони валялись, і в цьому було все його життя, в усіх цих штуках. Він був вище всього мирського. Креслення, розрахунки — це єдине, що його цікавило. І він визирнув у вікно та й бачить, що за милю від нього, тепер уже за півмилі, йде глухий хлопчик, а ще за дві милі, ну, може, за три милі, гримить і наближається поїзд. І той дід оцінює ситуацію — і правильно оцінює. «По рейках іде глухий хлопчик. Глухий хлопчик не чує, що ззаду прямо на нього мчить поїзд. Глухого хлопчика поїзд розчавить». Отож...
КАТУРЯН: Як він знає, що хлопчик глухий?
Пауза.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Га?
КАТУРЯН: Як він знає, що хлопчик глухий?
ТУПОЛЬСЬКИЙ (подумавши): Він побачив слуховий апарат!
Катурян усміхається, киває. Тупольський полегшено зітхає.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Він вийняв його з сумки. Отже, дід бачить глухого хлопчика і бачить поїзд, але не біжить, щоб урятувати малого чи щось таке, як зробила б усяка нормальна людина, хоч він і доволі близько. А що ж він робить? Нічого не робить. Не робить нічого, але починає щось вичислювати, на аркуші паперу, робить якісь розрахунки на підставі, думаю, швидкості поїзда, довжини рейок та швидкості, з якою йдуть хлопчикові ніжки. Старий вираховує, в якій точці колії поїзд уріжеться бідолашному глухому хлопчикові в його нещасну спинку. Ну, хлопчик собі йде, нічого не помічає, поїзд собі гримить ближче й ближче, і хлопчик уже за тридцять кроків од підніжжя вежі, коли дід закінчує розрахунки і виявляє, що поїзд розчавить хлопчика рівно за десять кроків од вежі. За десять кроків од підніжжя вежі. Дідові все це вже стало нецікаво, він складає з розрахунків паперового літачка, запускає його з вікна й повертається до роботи, одразу забувши про бідолашного глухенького хлопчика. (Пауза.) За одинадцять кроків до підніжжя вежі глухий хлопчик стрибнув убік од рейок, щоб уловити паперового літачка. Поїзд прогримів повз нього.
Катурян усміхається.
КАТУРЯН: Доволі непогано.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: «Доволі непогано». Це краще, ніж усе твоє сміття разом узяте. «Сто один спосіб ухекати п’ятирічну дитину».
КАТУРЯН: Ні, оповідка не краща, ніж усі мої, але доволі непогана.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Вибач, я що, поновив дозвіл говорити мені всяку бридню? Моя оповідка краща, ніж усі твої.
КАТУРЯН: Так, краща. І дякую вам іще раз, що врятуєте мої не такі цінні твори в моїй кримінальній справі.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Гм.
Пауза.
КАТУРЯН: Але як ця оповідка узагальнює ваші погляди на світ? Чи ваші погляди на роботу слідчого?
ТУПОЛЬСЬКИЙ: О, ви ще не зрозуміли? (Гордо.) Старий мудрець — це я. Він цілий день сидить у своїй вежі, робить розрахунки, його мало що пов’язує з ближніми. Глухий нерозвинений хлопчик — це ближні. Він собі йде, нічого не помічає, навіть не знає, що на нього мчить здоровенний поїзд. А я знаю, що йде поїзд, і точністю моїх розрахунків, і точністю запущеного літачка у відповідну мить я врятую малого ідіота від поїзда, тобто врятую ближнього від злочинців і не почую за це ні слова вдячності. Глухий хлопчик не подякував дідові. Він собі грався з дрипаним літачком. Та це не має значення, мені не потрібні подяки. Мені головне знати, що, оскільки я гарую на слідчій роботі, той хлопчик урятується від поїзда. (Пауза.) Хіба що, як у вашому випадку, я мушу знайти машиніста, який уже переїхав бідолашного малого задрипанця, а потім повернувся й перечавив усіх його дружків.
Пауза.
КАТУРЯН: То старий знав, що глухий хлопчик ловитиме літачка?
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Так.
КАТУРЯН: О.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви що, не зрозуміли?
КАТУРЯН: Ні, я подумав, що хлопчик зловив його випадково.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні. Старий мудрець хотів урятувати хлопчика. Тому й запустив літачка.
КАТУРЯН: О-о.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Він дуже добре запускає літачки. Він усе робить дуже добре.
КАТУРЯН: Але ж він потім відвернувся, ніби йому все одно?
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Він відвернувся, бо він так добре запускає літачки, що йому не треба й дивитися, куди той полетить. На додачу він знає: «О, недорозвинений хлопчик. Він любить паперові літачки. Він обов’язково стрибне, щоб його вловити». (Пауза.) Хіба це було не ясно?
КАТУРЯН: Думаю, могло б бути ясніше.
Тупольський киває, думає про це, потім згадує, хто він такий і сідає «офіційно».
КАТУРЯН: Я знаю, як можна зробити ясніше.
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Сиди! Я від тебе літературних порад не приймаю!
КАТУРЯН: Та ні, я хотів...
ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це ти міг би зробити ясніше, сказавши, чи дівчинка, яку ви замордували три дні тому, була жива чи мертва, коли ви заривали її в землю. Оце ти міг би зробити ясніше. А я можу зробити ясніше, що іще одна секунда і я розізлюся так, що спалю всю твою писанину, не дивлячись, що я там обіцяв.
