Мартин Макдонах – Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані (страница 32)

Тупольський перевіряє свій пістолет. Катурян помічає, однак продовжує писати.

ТУПОЛЬСЬКИЙ (до Аріеля): До чого ти дочитав?

АРІЕЛЬ: «Вона носила накладну борідку, ходила скрізь у сандалях».

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Аріель, якщо ти читаєш цю бридню, щоб з’ясувати, чи було вбито дитину, то перескакуй одразу до кінця.

АРІЕЛЬ: О. Добре.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Чи перескакуй до тернового вінка. Чи до дев’ятихвостої нагайки. Чи до того місця, де вона тягала по кімнаті хреста, поки ноги не підігнулися. Чи зразу після цього. (Пауза.) Я віднесу карту криміналістам, щоб забрали тіло.

Тупольський виходить з Катуряновою картою. Аріель дочитує оповідку й починає тихо плакати. Катурян дивиться на нього, потім продовжує писати зізнання. Аріель сідає, спустошений.

АРІЕЛЬ: Чого на світі є такі, як ти?

Катурян дописує сторінку, переходить до другої. Аріель читає першу.

АРІЕЛЬ: «Я його тримав, поки брат відрізав йому пальці на нозі, діючи відповідно до твору, який називається “Історія міста біля річки”. Додається». (Пауза.) «І я її тримав, поки брат годував її вирізьбленими з яблук фігурками, всередині яких були леза для бриття, діючи так, як описано у творі з назвою “Яблучні людці”. Додається». (Пауза.) Ти серйозно вважаєш, що ми не спалимо твою базгранину в ту саму хвилину, як тебе вб’ємо?

КАТУРЯН: Я щиро у всьому зізнався, як і обіцяв. І я вірю, що ви збережете всі мої твори, долучені до справи, і не оприлюдните їх, доки не мине п’ятдесят років після моєї смерті — як ви і обіцяли.

АРІЕЛЬ: Чого ти думаєш, що ми дотримаємо слова?

КАТУРЯН: Бо я впевнений, що глибоко в душі ви порядні люди.

АРІЕЛЬ (устає, кипить): Глибоко в душі?! Глибоко в довбаній душі..?

КАТУРЯН: Можете мене побити після того, як я допишу? Я якраз підійшов до того, як убив батька й матір.

Катурян продовжує писати. Аріель прикурює сигарету.

КАТУРЯН: Дякую.

Пауза.

АРІЕЛЬ: Ти вбив маму й тата?

Катурян киває.

АРІЕЛЬ: Це, мабуть, смішне питання, але, е, чому?

КАТУРЯН: Е... Там є твір з назвою «Письменник та письменників брат». Не знаю, чи ви його бачили...

АРІЕЛЬ: Бачив.

КАТУРЯН: Ну... Я не люблю творів, навіть злегка автобіографічних. Я вважаю, що люди, які пишуть тільки про те, що знають, роблять це тому, що дуже дурні й не можуть нічого вигадати. Одначе «Письменник та письменників брат», припускаю, мій єдиний не вигаданий твір.

АРІЕЛЬ: О. (Пауза.) Скільки йому було років? Тоді, як вони почали.

КАТУРЯН: Вісім років. Мені було сім.

АРІЕЛЬ: І довго це тривало?

КАТУРЯН: Сім років.

АРІЕЛЬ: І ти всі ці роки все чув?

КАТУРЯН: Я аж до кінця не знав точно, що це було, але так, чув.

АРІЕЛЬ: А потім ти їх убив?

Катурян киває, віддаючи Аріелю дописане зізнання.

КАТУРЯН: Задушив обох, потім закопав їх за криницею позад нашого будинку. Вирішив, що те місце найкраще підходить. І там само похована німа дівчинка.

Аріель підходить до шафи зі справами, зазирає всередину.

АРІЕЛЬ: Знаєш, розповідь про твоє дитинство можна було б використати як непоганий захист у суді. Можна було б, але ми уникнемо судової тяганини й через годину тебе розстріляємо.

КАТУРЯН: Я не хочу нічого уникати. Я хочу, щоб ви дотримали слова. Убийте мене, але збережіть мої твори.

АРІЕЛЬ: Наполовину можеш нам довіряти.

КАТУРЯН: Я довіряю вам.

АРІЕЛЬ: Як ти знаєш, що мені можна довіряти?

КАТУРЯН: Я не знаю. Але щось таке у вас є. Я не знаю, що це.

АРІЕЛЬ: Та невже? Ну, знаєш, я скажу, що в мені є. Є величезна, незмірна ненависть... ненависть... до таких, як ти. До тих, хто хоч мізинчиком торкається дітей. Я прокинувся з нею. Вона мене розбудила. Вона їхала зі мною автобусом на роботу. Вона шепоче мені: «Їм це не минеться». Я прийшов раненько. Я перевірив, чи чисті контакти, і чи електроди в належному стані, щоб ми... не гаяли часу... Визнаю, ми іноді застосовуємо надмірну силу. А іноді я застосовую надмірну силу до абсолютно невинних людей. Але тобі я от що скажу. Якщо абсолютно невинна людина виходить з цього приміщення на волю, то вона вже не сміє навіть голос підвищити на малу дитину, бо я можу почути і тоді знов затягну її для нової порції надмірної сили. Що, така поведінка правоохоронця сумнівна з морального боку? Авжеж сумнівна! Але знаєш, що? Мені начхати! Бо, як я буду старий, навколо мене бігатимуть діти, і вони знатимуть моє ім’я, і за що я стояв, і вони, дякуючи, пригощатимуть мене своїми цукерками, і я братиму ті цукерки і дякуватиму їм, і казатиму, що вони сміливо можуть іти додому, і буду щасливий. Не через цукерки — я не дуже люблю цукерки — а через те, що в душі я знатиму: якби не я, нікого з них не було б. Бо я хороший поліцейський. Не в тому значенні хороший, що можу розв’язати багато заплутаних завдань — бо я не можу — а в тому значенні, що я за щось стою. Я за щось стою. Я стою на правильному боці. Я не завжди чиню правильно, але я стою на правильному боці. На боці дітей. На протилежному боці від тебе. Отож природно, коли я чую, що дитину вбили в стилі... у стилі твого «Маленького Ісусика»... Знаєш, що? Я катував би тебе до смерті тільки за те, що ти написав ту оповідку! Не кажучи про те, що ти її відтворив! Тому знаєш, що?

Аріель виймає з шафи великий моторошний акумулятор з електродами.

АРІЕЛЬ: До одного місця, що твої мамочка й татко робили з тобою й твоїм братом. До задниці. Я їх закатував би на фік, якби вони тут були — як зараз тебе закатую. Бо два «неправильно» не роблять одне «правильно». Два «неправильно» не роблять одне «правильно». Так що ставай навколішки, будь ласка, підключу тебе до акумулятора.

Катурян задкує від нього.

КАТУРЯН: Прошу, не треба більше...

АРІЕЛЬ: Іди сюди, я сказав. Будь ласка.

Заходить Тупольський.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Що тут у вас?

АРІЕЛЬ: Та хочу підключити його до акумулятора.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Господи, а чого аж тепер?

АРІЕЛЬ: Заговорилися.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Про що?

АРІЕЛЬ: Ні про що.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ти видав свою промову «Діти даватимуть мені цукерки, як я буду старий»?

АРІЕЛЬ: Бляха. Ну ти..!

ТУПОЛЬСЬКИЙ (здивований): Що таке? Ти сьогодні вже вдруге її...

АРІЕЛЬ (до Катуряна): Ти! Стань навколішки, будь ласка. Я ж тебе чемно попросив.

Катурян повільно підходить до Аріеля. Тупольський сідає за стіл, переглядає решту Катурянового зізнання. Катурян стає навколішки.

КАТУРЯН: Аріель, а вам хто перший звелів колись стати навколішки? Мама чи тато?

Аріель завмирає. У Тупольського відвисає щелепа.

АРІЕЛЬ: Щоб я здох.

КАТУРЯН: Мабуть, тато. Правильно?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ой, тільки не розказуй йому свою мурню про тата! Ти чув, Аріель? Господи!

АРІЕЛЬ: Ні, Тупольський, свою «мурню» про тата я йому розкажу.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Що? Ох. Чорт. Це ж таке старе.