Мартин Макдонах – Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані (страница 26)

КАТУРЯН (усміхається): Чого про людину-подушку?

Міхал знизує плечима.

КАТУРЯН: Я ж недавно розказував.

МІХАЛ: Так, недавно.

КАТУРЯН: Як же вона починається?

МІХАЛ: «Жив собі...»

КАТУРЯН: Я знаю, але хочу згадати, як вона починається насправді...

МІХАЛ (роздратовано): «Жив собі...»

КАТУРЯН: О господи. (Пауза.) Жив собі... Жив собі чоловік, геть чисто схожий на звичайних чоловіків. Він був приблизно три метри заввишки...

Міхал дивиться вгору, нечутно присвистує.

КАТУРЯН: І він був зроблений з подушок. Пальці були з маленьких подушечок, навіть за голову в нього була подушка — велика й кругла.

МІХАЛ: Куляста подушка.

КАТУРЯН: Це те саме.

МІХАЛ: Я хочу, щоб було «куляста подушка».

КАТУРЯН: За голову в нього була куляста подушка. А на голові були два ґудзики очей і великий усміхнений рот — він завжди всміхався, тому завжди було видно його зуби — теж подушечки. Маленькі білі подушечки.

МІХАЛ: «Подушечки». У тебе теж, як усміхаєшся, рот наче в людини-подушки.

Катурян широко, але кволо всміхається. Міхал обережно торкається його губ і щік.

КАТУРЯН: Оце такий був людина-подушка. Подушило. Він мав бути м’який і безпечний — через свою роботу, бо робота в нього була дуже сумна й дуже важка...

МІХАЛ: Ой-ой, починається...

КАТУРЯН: Коли якийсь чоловік чи якась жінка дуже-дуже горювали через своє нестерпно тяжке життя й хотіли закінчити його одразу, хотіли позбутися свого життя й усього болю, з ним пов’язаного, коли готові були це зробити — бритвою чи кулею, чи газом, чи...

МІХАЛ: Чи зістрибнути з чогось високого.

КАТУРЯН: Так. Хоч би який спосіб самогубства вони захотіли — «захотіли», мабуть, неправильне слово, краще сказати, коли вони вирішували накласти на себе руки, Подушило йшов до них, сідав з ними, делікатно обіймав і казав: «Зачекайте хвилинку», — і час дивним чином сповільнювався, Подушило повертався в часі туди, де цей чоловік чи ця жінка були ще маленьким хлопчиком чи маленькою дівчинкою, коли їхнє нестерпне життя ще не стало нестерпним, і робота в Подушила була дуже-дуже сумна, бо він мав зробити так, що той хлопчик чи дівчинка самі себе вбили, щоб уникнути років болю, які все одно врешті-решт закінчились би тим самим: газовою плитою, дулом рушниці, глибоким озером. «Але я ніколи не чув, щоб малі діти самі себе вбивали», — можете ви сказати. Просто Подушило завжди пропонував їм зробити це так, щоб було схоже на трагічний випадок: показував пляшечку таблеток, схожих на цукерки; підводив до місця на річці, де крига особливо тонка; підводив до припаркованих машин, які несподівано зривалися з місця; підказував, як натягувати на голову пластикову торбинку без дірочок для дихання і як її затягувати. Мамам і татам легше було прийняти думку, що п’ятирічна дитина загинула через трагічний випадок, ніж те, що п’ятирічна дитина побачила, яке паскудне життя її чекає і зробила так, щоб його уникнути. Не всі діти слухалися людини-подушки. Була одна дівчинка, весела й щаслива, яка не повірила Подушилові, коли той сказав, що життя буває жахливе і її життя саме таке й буде, і прогнала його, і він пішов геть, ридаючи великими липкими слізьми, які збиралися в отакенні калюжі, а на другу ніч знову пролунав стук у двері її кімнати і вона сказала: «Іди геть, людино-подушко. Я ж тобі сказала — я щаслива. Я завжди була щаслива і завжди буду щаслива». Одначе стукав не Подушило. Стукав інший чоловік. А мами не було вдома, і той чоловік приходив щоразу, як мами не було вдома, і дівчинка скоро стала дуже-дуже сумна, і коли вже сиділа перед газовою плитою в двадцять один рік, то сказала Подушилові: «Чого ж ти мене не переконав?». А Подушило сказав: «Я намагався переконати, але ж ти була така щаслива». І вона відкрутила газ на повну та й сказала: «Я ніколи не була щаслива. Я ніколи не була щаслива».

МІХАЛ: Е, можеш перескочити зразу до кінця? Бо цей шматок нуднуватий.

КАТУРЯН: Міхале, твоє прохання доволі нечемне.

МІХАЛ: О, вибач, Катуряне. (Пауза.) Але можеш перескочити до кінця?

Пауза.

КАТУРЯН: Ну... кінець людини-подушки... Коли Подушило працював успішно, дитя вмирало жахливою смертю. А коли він працював невдало, дитя проживало жахливе життя, ставало дорослим, той дорослий також жив жахливим життям, а вже тоді вмирав жахливою смертю. Тому Подушило, хоч і був великий та пухкий, цілий день ридав, і в його хаті скрізь стояли калюжі, тому він вирішив зробити останню роботу й покинути цю працю. Отож він пішов в одне гарне місце коло струмка, яке пам’ятав з попередніх випадків...

МІХАЛ: Оце гарний шматочок.

КАТУРЯН: І приніс з собою каністрочку бензину, а там росла стара плакуча верба, і він заліз під її віття, сів і якийсь час сидів. А під вербою лежали іграшки і...

МІХАЛ: Розкажи, які іграшки.

КАТУРЯН: Там була маленька машинка і собачка, і калейдоскоп.

МІХАЛ: Там була собачка?! Вона дзявкала?

КАТУРЯН: Вона що робила?

МІХАЛ: Вона дзявкала?

КАТУРЯН: Е... так. А неподалік стояв невеличкий житловий трейлер, і Подушило почув, як одчиняються двері й тупотять маленькі ніжки, і хлопчик сказав: «Мамо, я піду пограюся». А мама йому відповіла: «Але не спізнися до чаю, синку». І Подушило почув, що маленькі кроки наближаються, і вербове віття розгортається, і це був узагалі не хлопчик, а маленький хлопчик-подушка. І хлопчик-подушка сказав людині-подушці: «Добрий день», а людина-подушка відповів хлопчикові-подушці: «Добрий день», і обидва трохи погралися іграшками...

МІХАЛ: Машинкою, калейдоскопом і собачкою, яка дзявкала. Але, мабуть, найбільше саме собачкою, правда?

КАТУРЯН: І Подушило розповів йому про свою сумну роботу і про мертвих дітей, і про все інше, і хлопчик-подушка одразу все зрозумів, бо був дуже щасливий і найбільше, чого хотів, то це допомагати людям, тож він сам облився бензином, і його усміхнений рот так само всміхався, а Подушило крізь липкі сльози сказав: «Дякую тобі», а хлопчик-подушка відповів: «Та нічого. Скажіть мамі, що я не прийду пити чай», а Подушило збрехав: «Добре, скажу», і хлопчик-подушка черкнув сірником, а людина-подушка сидів і дивився, як він горить, і почав помалу розчинятися, і останнє, що він бачив, був усміхнений рот хлопчика-подушки, що поволі танув, занурюючись у небуття. Це було останнє побачене. Останнє почуте він не встиг усвідомити. Бо останнім почутим були крики сотень тисяч дітей, яким він допоміг вчинити самогубство і які поверталися до життя — холодного, нещасного життя, яке судилося їм долею, бо людини-подушки вже не було, щоб цьому запобігти. А навздогін цим крикам лунали крики їхніх самоспричинених смертей, тільки тепер діти, які виросли, помирали без нього, одні-однісінькі.

МІХАЛ: Гм. (Пауза.) Я не дуже зрозумів закінчення. Виходить що — людина-подушка просто розчинився?

КАТУРЯН: Так, просто розчинився, наче його ніколи й не існувало.

МІХАЛ: У повітрі.

КАТУРЯН: У повітрі. Перетворився на ніщо.

МІХАЛ: Пішов на небо.

КАТУРЯН: Ні. Пішов у ніщо.

МІХАЛ: Мені подобається «Людина-подушка». Це моя улюблена казка.

КАТУРЯН: Мушу визнати, вона доволі похмура. Як твоя дупа? Уже не свербить?

МІХАЛ: Ой, нащо ти нагадав! Грр! (Виправляє себе.) Гм. Але я все одно не розумію.

КАТУРЯН: Чого ти не розумієш? Не розумієш «Людини-подушки»?

МІХАЛ: Ні. Я думав, що заховав дуже добре.

КАТУРЯН: Що ти заховав дуже добре?

МІХАЛ: Скриньку з хлопчиковими пальцями. Я думав, що добре заховав. Спершу я запхнув її під труси й шкарпетки в шухляді, але вони почали смердіти, і я переховав її на горищі, закопав у землю в горщику для ялинки, бо знав, що ми не поліземо по горщок для ялинки ще віки-вічні. Аж до Різдва. А це багато часу, і вони встигли б розкластися. Вони були вже трохи розкладені. Вони були розкладені, коли ти їх бачив?

Катурян киває, видно, що він от-от знепритомніє.

МІХАЛ: Вони, мабуть, з собаками прийшли. Знаєш, які в них собаки? Нишпорки. Вони, мабуть, винюхали. Бо я їх надійно заховав. У горщок для ялинки. А його витягують тільки раз на рік.

КАТУРЯН: Ти ж казав... Ти сказав, що не займав дітей. Ти мені збрехав.

МІХАЛ: Ні, не збрехав. Просто той чоловік зайшов і сказав, що мене катуватиме, поки я не скажу, що вбив тих дітей, то я йому й сказав, що вбив тих дітей. Це не означає, що я не вбивав тих дітей. Я повбивав тих дітей.

КАТУРЯН: Ти клявся мені, своїм життям клявся, що не вбивав тих трьох дітей.

МІХАЛ: О. Ти бачиш як. Ти ж попросив: «Поклянись мені своїм життям, що не вбивав тих трьох дітей». І я тобі ласкаво підіграв. Пробач, Катуряне.

Катурян задки відповзає від нього до матраца.

МІХАЛ: Я знаю, що це неправильно. Чесно. Але це було так цікаво. З хлопчиком було так, як ти й казав. Я відрубав йому пальці на нозі, а він і не крикнув. Тільки сидів і дивися на ногу. Наче дуже сильно здивувався. Ясно, що в такому віці здивуєшся. Його звали Аарон. На голові в нього була така кумедна шапочка, і він весь час балакав про маму. Ой, скільки з нього текло крові. Хто міг би подумати, що в такому маленькому хлопчикові так багато крові. Потім кров перестала текти і він посинів. Бідолашка. Мені тепер аж недобре, бо він був такий чемний. «Можна, я піду додому, до мами, будь ласка?» А дівчинка була противна. Горлопанила, аж очі вилазили. І не хотіла їсти. Не хотіла їсти яблучних людців, а я ж так довго їх готував. Дуже важко було вставити в них бритвочки. Ти ж у казці не написав, як їх вставляти. Я передивлявся. Тому довелося людців їй запихати. Залізло тільки двоє. Я не жорстокий, але вона принаймні замовкла. (Пауза.) Важко тобі буде змити з одягу кров. Завтра попробуй випрати сорочку, побачиш, як це довго. (Пауза.) Катуряне. (Пауза.) Якщо хочеш, давай я тобі виперу.