Мартин Макдонах – Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані (страница 25)

КАТУРЯН: Ти щось підписував?

МІХАЛ: Га? Ти знаєш, що я нічого не можу підписувати.

КАТУРЯН: Тоді, може, ми ще відкрутимося.

МІХАЛ: Відкрутимося від чого?

КАТУРЯН: Від страти за вбивство трьох дітей, Міхале.

МІХАЛ: О, відкрутимося від страти за вбивство трьох дітей. Це було б добре. А як?

КАТУРЯН: Єдине, що в них проти нас є — твої слова та те, що вони знайшли в будинку.

МІХАЛ: А що вони знайшли?

КАТУРЯН: Знайшли скриньку, повну пальців. Ні, стривай. Вони сказали, що то пальці. Вони не дуже були схожі на пальці. То могло бути що завгодно. Чорт. (Пауза.) І вони сказали, що тебе теж катували, і руки в нього були в крові. Кажеш, він до тебе взагалі не торкався?

МІХАЛ: Торкався — дав мені бутерброд. От тільки я повиймав з того бутерброда салат.

КАТУРЯН: Дай хвилинку подумати. Дай хвилинку подумати...

МІХАЛ: Ти любиш думати, правда?

КАТУРЯН: Ну чого ми були такі тупі? Чого ми вірили усьому, що вони нам казали?

МІХАЛ: Чого?

КАТУРЯН: Бо це просто письменництво.

МІХАЛ: Я знаю.

КАТУРЯН: Чоловік заходить у кімнату, каже: «Ваша мати вмерла», так?

МІХАЛ: Я знаю, що мати вмерла.

КАТУРЯН: Ні, ні, це літературний твір. Чоловік заходить у кімнату й каже іншому чоловікові: «Ваша мати вмерла». Що ми знаємо? Чи ми знаємо, що мати другого чоловіка вмерла?

МІХАЛ: Ні.

КАТУРЯН: Так, ми не знаємо.

МІХАЛ: Ні, ми не знаємо.

КАТУРЯН: Ми знаємо тільки те, що один чоловік заходить у кімнату й каже другому чоловікові: «Ваша мати вмерла». Це все, що нам відомо. Перше правило письменника: «Не вір усьому, що пишуть газети».

МІХАЛ: Я не читаю газет.

КАТУРЯН: Добре. Ти завжди будеш на крок попереду всіх інших.

МІХАЛ: Катуряне, я нічогісінько не розумію з того, що ти балакаєш. Але це цікаво.

КАТУРЯН: Чоловік заходить у кімнату й каже: «Ваш брат щойно зізнався у вбивстві трьох дітей і ми знайшли у вашому домі дитячі пальчики в скриньці». Що ми знаємо?

МІХАЛ: Ага! Зрозумів!

КАТУРЯН: Чи ми знаємо, що брат убив троє дітей?

МІХАЛ: Ні.

КАТУРЯН: Ні. Чи ми знаємо, що брат зізнався у вбивстві трьох дітей?

МІХАЛ: Ні.

КАТУРЯН: Ні. Чи ми знаємо, що вони знайшли в їхньому домі дитячі пальчики в коробці? Ні. Чи ми... О господи...

МІХАЛ: Що?

КАТУРЯН: Ми навіть не знаємо, чи ті діти взагалі вбиті.

МІХАЛ: Це було в газетах.

КАТУРЯН: А хто керує газетами?

МІХАЛ: Поліція. О. Ти такий розумний.

КАТУРЯН: О господи. «Письменника в тоталітарній країні допитують про жорстокий зміст його творів і про їхню подібність до вбивств дітей, які сталися в його місті. Убивства дітей... яких насправді не було взагалі». (Пауза.) От би мені зараз ручку. Я з цього зробив би гарне оповідання. Якщо вони не збираються мене через годину стратити. (Пауза.) Міхале, хоч би що вони казали, хоч би що робили — нічого не підписуй. Хоч би що вони з тобою робили, нічого не підписуй. Ти зрозумів?

МІХАЛ: Хоч би що вони зі мною робили, нічого не підписувати. Хоч би що вони зі мною робили, нічого не підписувати. (Пауза.) А можна підписати твоїм ім’ям?

КАТУРЯН (усміхаючись): Особливо моїм ім’ям не підписуй. Особливо моїм ім’ям не підписуй.

МІХАЛ: «Я вбив багацько дітей», підпис — Катурян Катурян. Ха!

КАТУРЯН: Я тобі зараз покажу!

МІХАЛ: Не бий!

Катурян обнімає Міхала. Міхал теж його обнімає, надто сильно як на Катурянові рани.

КАТУРЯН: Аййй! Господи! Міхале!

МІХАЛ: Пробач, Катуряне.

КАТУРЯН: Та нічого. (Пауза.) Усе буде добре, Міхале. Усе буде добре. Ми звідси вирвемось. Якщо будемо триматися разом.

МІХАЛ: Так. У мене сьогодні так свербить у дупі. Не знаю, чого. У нас іще лишився той порошок?

КАТУРЯН: Присипка? Ні, ти всю використав. Хоч це було й неелегантно.

МІХАЛ: Мм. Ми ж усе одно будемо вдома нескоро?

КАТУРЯН: Так.

МІХАЛ: Доведеться сидіти тут і чухати дупу.

КАТУРЯН: Можеш мені розказувати, як тобі сильно свербить. Це мене дуже бадьорить.

МІХАЛ: Чесно? Та ну, ти дурний. Як це може бадьорити, коли в когось свербить у дупі?

КАТУРЯН: Це залежить од дупи.

МІХАЛ: Що? Тю, дурний. (Пауза.) Усе одно свербить. Я тобі так скажу. Я намагаюся не чухати, бо ти тут, але, скажу тобі, що ох же ж і свербить. (Пауза.) У мене свербляча дупа. (Пауза.) Розкажи казку, Катуряне. Щоб не думати про...

КАТУРЯН: Щоб ти не думав про сверблячу дупу...

МІХАЛ: Про свою сверблячу дупу.

КАТУРЯН: Яку ти хочеш казку?

МІХАЛ: Е, «Зелене поросятко».

КАТУРЯН: Ні. (Старечим голосом.) То дурна казка.

МІХАЛ (повторює за ним інтонацію): То не дурна казка, то хороша казка. «Зелене поросятко». Я її спробую запам’ятати.

КАТУРЯН: Ні, я розкажу якусь іншу. Яку розказати?

МІХАЛ: Розкажи про людину-подушку.