Мартин Макдонах – Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані (страница 28)

МІХАЛ: Катуряне, думаю, треба боятися за нас, а не за твої твори.

КАТУРЯН: Он як?

МІХАЛ: Так. Бо то просто папір.

Пауза.

КАТУРЯН: Просто що?

МІХАЛ: Просто папір.

Катурян хапає Міхала за голову й стукає його лобом об кам’яну підлогу. Міхал, приголомшений скоріше вчинком брата, ніж болем, обмацує скривавлену голову.

КАТУРЯН: Якби вони зараз прийшли й сказали: «Ми спалимо двох з вас трьох — з тебе, твого брата і твоїх творів», то я сказав би хай палять тебе першого, а мене другого — аби врятувати твори.

МІХАЛ: Ти вдарив мене головою об підлогу.

КАТУРЯН: Я це помітив.

МІХАЛ (плаче): Ти мене вдарив головою об підлогу!

КАТУРЯН: Я сказав, що я це помітив.

МІХАЛ: Ти такий самий, як мама й тато!

КАТУРЯН (сміючись): Ану повтори!

МІХАЛ: Ти такий самий, як мама й тато! Б’єш мене і кричиш на мене!

КАТУРЯН: Я такий, як мама й тато?! Дай-но розібратися...

МІХАЛ: Ой, тільки не починай.

КАТУРЯН: Мама й тато тримали свого сина-первістка під замком і катували його сім років поспіль, а ти зробив, щоб хлопчик стік кров’ю і вмер, ти змусив дівчинку ковтати яблука з бритвочками, і вона вмерла, хтозна-що ти зробив з третьою дівчинкою — і ти не такий, як мама й тато, а я один раз стукнув довбаного недоумка головою об підлогу — і я вже такий самий, як мама й тато.

МІХАЛ: Точно такий. Точно.

КАТУРЯН: Я розумію твою логіку, Міхале. Розумію, звідки вона йде.

МІХАЛ: Добре. Так і треба.

КАТУРЯН: Я от що тобі скажу. Якщо мама й тато зараз дивляться з неба на нас, то, думаю, вони раді, що ти перетворився на такого хлопця, яким вони можуть пишатися.

МІХАЛ: Не кажи так...

КАТУРЯН: Щиро пишатися. Ти їхня копія, майже під копірку. Може, тобі треба відростити цапину борідку, купити окуляри — щоб було, як у нього...

МІХАЛ: Не кажи так!

КАТУРЯН: Чи носити багато діамантів, як вона. Гоофорити отхаак, мій синуу...

МІХАЛ: Замовкни, бо я тебе вб’ю!

КАТУРЯН: Ти мене, Міхале, не вб’єш. Мені не сім років!!

МІХАЛ: Я не такий, як вони. Я не хотів нікого кривдити. Я просто оживляв твої казки.

КАТУРЯН: Що ти зробив з третьою дівчинкою?

МІХАЛ: Ні, я зараз не скажу. Ти мене образив. І голову розбив.

КАТУРЯН: Ти скоренько все розкажеш, коли вони за тебе візьмуться.

МІХАЛ: Я витримаю.

КАТУРЯН: Ні, такого ти не витримаєш.

МІХАЛ (тихо): Ти й не здогадуєшся, що я можу витримати.

Пауза.

КАТУРЯН: Так, мабуть, не здогадуюся.

МІХАЛ: Коли я сидів тут і слухав, як ти кричиш десь там, то подумав, що ти щось подібне відчував усі ті роки. Скажу тобі, що по цей бік бути легше.

КАТУРЯН: Я знаю, що по цей бік легше.

МІХАЛ: Тебе мучили тільки годину, і ти верещав, наче тобі твою дурну голову відривають. А спробував би так усе життя.

КАТУРЯН: Це нічого не вибачає.

МІХАЛ: Це вибачає за тих двох, кого вбив ти. Чого це не має вибачати за тих двох, кого вбив я?

КАТУРЯН: Я вбив двох людей, які сім років катували дитину. Ти вбив трьох дітей, які не катували нікого ані року. В цьому різниця.

МІХАЛ: Це ти думаєш, що вони нікого не катували. Дівчинка з бритвочками була мерзенна. Думаю, вона щонайменше чавила комашок.

КАТУРЯН: Міхале, як ти вбив третю дівчинку? Я мушу знати. Теж так, як в оповідці?

МІХАЛ: Мм.

КАТУРЯН: У якій?

МІХАЛ: Ти розсердишся.

КАТУРЯН: Я не розсерджуся.

МІХАЛ: Трохи розсердишся.

КАТУРЯН: З якої вона була оповідки?

МІХАЛ: З тієї... е... вона була з тієї... з «Маленького Ісусика». З «Маленького Ісусика».

Катурян кілька секунд дивиться на Міхала, обхоплює лице руками і, згадуючи жахливі деталі твору, починає плакати. Міхал хоче щось сказати, але не може, а Катурян продовжує тихо плакати.

КАТУРЯН: Чого саме це?

МІХАЛ (знизує плечима): Це гарна оповідка. Ти добрий письменник, Катуряне. Не дозволяй нікому казати, що це не так.

Пауза.

КАТУРЯН: Де ти її покинув?

МІХАЛ: Там, де ти поховав маму й тата. За криницею.

Пауза.

КАТУРЯН: Нещасна дитина.

МІХАЛ: Розумію. Це жахливо.

КАТУРЯН: Надіюсь, вона вмерла швидко.

МІХАЛ: Швидесенько.

Катурян знову плаче. Міхал кладе руку йому на плече.

МІХАЛ: Не плач, Катурянчику. Усе буде добре.