Мартин Макдонах – Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані (страница 30)

МІХАЛ: А що було б, якби я взяв не такі страшні? Які саме? «Основа лиця»? Зрізати комусь лице і в підвалі натягти на голову манекенові? Чи «Шекспірова кімната»? Старий Шекспір, що тримає в скрині чорну пігмейку і б’є її дрючком щоразу, як хоче написати нову п’єсу?

КАТУРЯН: Він не писав своїх п’єс.

МІХАЛ: Ти розумієш, Катурянчику, про що я. Усі твої твори мерзенні. Не можна вибрати жодного, який би не був мерзенний.

КАТУРЯН: Але чого ти вибрав саме «Маленького Ісусика»?

МІХАЛ: Ох, Катуряне, що зроблено, те зроблено, і вже його не відробиш назад. Та-да! Щось мені спати захотілося, то я трошки посплю, якщо зможу не думати про дупу, яка свербить, наче скажена, хоч якийсь час я цього не помічав.

Міхал умощується на матраці.

КАТУРЯН: Ти спатимеш?

МІХАЛ: Угу.

КАТУРЯН: По нас щомиті можуть прийти, щоб катувати й стратити.

МІХАЛ: Отож бо. І це може бути на якийсь час наш останній сон. (Пауза.) Це може бути навіки наш останній сон. Це буде жахливо. Я люблю спати. Як думаєш, на небі сон є? Хай краще буде, бо не захочу на небо. (Пауза.) Катуряне.

КАТУРЯН: Що?

МІХАЛ: Розкажи казку.

КАТУРЯН: Ти ж хотів усі мої казки попалити.

МІХАЛ: Розкажи мені ту, що про зелене поросятко. Цю я не хочу палити, розкажи мені її. І я тобі прощу.

КАТУРЯН: Що ти мені простиш?

МІХАЛ: Прощу оті твої жорстокі слова, ніби мама й тато весь час мною командуватимуть у лісочку й ніхто не прийде мене рятувати.

Пауза.

КАТУРЯН: Я не пам’ятаю, як вона починається — «Казка про зелене поросятко».

МІХАЛ: Та ну, Катуряне, ти пам’ятаєш. Перше слово «жило», друге слово «собі». Думаю, третє слово — «колись», а четверте слово... Хай йому мармелад, яке ж четверте слово?

КАТУРЯН: Ох ти хитродупець!

МІХАЛ: Е, «на світі» — четверте й п’яте слово. Я щойно пригадав. «Жило собі колись на світі...»

КАТУРЯН: Добре. Влаштовуйся.

Міхал лягає зручніше, подушка лежить коло його голови.

КАТУРЯН: Жило собі колись...

МІХАЛ: Геть як у давні часи. У добрі давні часи. Казки....

КАТУРЯН: Жило собі колись на світі, в госпóді серед дивного краю в далекій далечині...»

МІХАЛ: В далекій далечині...

КАТУРЯН: ...поросятко, не схоже на всіх інших свиней навкруги.

МІХАЛ: Воно було зелене.

КАТУРЯН: Казку ти розказуєш чи я?

МІХАЛ: Ти. Вибач. Рот на замку. Цс.

КАТУРЯН: Воно було не схоже на інших свиней, бо було яскраво-зелене. Майже флуоресцентно зелене.

МІХАЛ: Флуоресцентно зелене. Аж світилося в темряві. Як та фарба, що в залізничних тунелях. Воно світилося в темряві так, як у залізничних тунелях?

КАТУРЯН: Так.

МІХАЛ: Так.

КАТУРЯН: То ми перебиваємо, чи ми слухаємо і спимо?

МІХАЛ: Ми слухаємо і спимо.

КАТУРЯН: Добре. Отже: поросяткові подобалося бути зеленим. Не те, щоб воно не любило кольору звичайних свиней, ні, воно вважало, що рожеве — теж гарно, але йому хотілося бути трошки інакшим, трошки особливішим. Однак іншим свиням навколо нього не подобалося, що порося зелене. Вони заздрили, знущалися з поросяти й перетворили його життя на пекло....

МІХАЛ: На пекло...

КАТУРЯН: Поросяткові жалібні крики докучали свинарям, і вони...

МІХАЛ: Що таке «докучали»? Вибач, Катуряне.

КАТУРЯН: Та нічого. Це означає діяли на нерви.

МІХАЛ (позіхає): Діяли на нерви...

КАТУРЯН: ...Діяли на нерви свинарям, і ті подумали: «Гм, треба з цим щось робити». Отож якось увечері, коли свині повлягалися спати прямо серед луки, свинарі підкралися, схопили зелене поросятко й понесли його до стодоли, і поросятко вищало, а всі інші свині з нього сміялися...

МІХАЛ (тихо): Падлюки...

КАТУРЯН: А коли свинарі занесли порося в стодолу, то розкрили великий баняк особливої рожевої фарби й занурили бідолашку туди з головою і з хвостом так, що жоднісінької плямочки зеленого не лишилося, а потім тримали його, поки не висохло. А ця рожева фарба була особлива тому, що не змивалася, і її не можна було зафарбувати. Вона не змивалась і її не можна було зафарбувати. І поросятко сказало (говорить свинячим голосом): «О господи, молю, не дай мені бути таким, як інші. Я було щасливе, коли трошки відрізнялося від інших».

МІХАЛ: «Я було щасливе, коли трошки відрізнялося від інших», — сказало воно господу.

КАТУРЯН: Та було вже пізно, фарба засохла, свинарі вигнали порося на луки, і всі рожеві свині з нього сміялися, коли воно прийшло і всілося на улюблену латочку трави і спробувало зрозуміти, чому господь не дослухався його молитви, однак зрозуміти не могло, і плакало, поки не заснуло, і навіть тисячі сльозинок не змили жахливої рожевої фарби, бо...

МІХАЛ: Бо фарба не змивалася, і її не можна було зафарбувати.

КАТУРЯН: Саме так. І воно заснуло. Але тієї ночі, коли свині спали на луках, над їхніми головами почали збиратися дивні грозові хмари, і пішов дощ, спершу дрібний, а тоді дедалі дужчий, а потім злива. Та це була не звичайна злива, це була особлива зелена злива, майже так само густа, як і фарба. А ще в ній було щось особливе. Її не можна було ані змити, ані зафарбувати. Її не можна було ані змити...

Катурян дивиться на Міхала. Той заснув. Катурян продовжує розповідати казку пошепки.

КАТУРЯН: ...ані зафарбувати. Коли настав ранок, дощ ущух, свині попрокидалися і побачили, що всі вони, до одної, стали яскраво-зелені. Усі стали, окрім, звісно, колишнього зеленого поросятка, котре тепер було рожеве поросятко, бо свинарі перед цим пофарбували його незмивною фарбою. «Неперефарбовувальною». (Пауза.) І коли воно глянуло на ціле море зелених свиней, що лежали навколо нього, ридаючи, мов діти, то всміхнулося, подякувало провидінню та господу, бо побачило, що воно так само трошки відрізняється від інших.

Пауза. Катурян якусь мить слухає, як спить Міхал, і ніжно гладить його по голові.

КАТУРЯН: Сподобалась казка, Міхале? (Пауза.) Ти її колись любив. Нема в ній пальчиків... і бритвочок нема. Гарна казка. (Пауза.) Краще б ти діяв за її зразком. Але ти не винен, Міхале. Ти не винен. (Пауза. Плаче.) Солодких снів, дитино. Я скоро теж буду з тобою.

Катурян бере подушку і з силою кладе її на Міхалове лице. Коли Міхал починає смикатися, Катурян сідає на його руки й на тулуб, не віднімаючи подушки. Через хвилину Міхал уже не смикається. Ще через хвилину він мертвий. Коли Катурян переконується, що це так, то приймає подушку, цілує Міхала в губи, плаче й закриває йому очі. Іде до дверей, голосно в них стукає.

КАТУРЯН: Слідчі! (Пауза.) Слідчі! Я хочу зізнатись у вбивстві шести душ. (Пауза.) Я маю одну умову. (Пауза.) Вона стосується моїх творів.

Затемнення.

Антракт.

Катурян розповідає казку, яку одразу розігрують дівчина та її Батько й Мати. Незначна зміна костюмів перетворює батьків на названих батьків, хоч їх грає одна й та сама пара.

КАТУРЯН: Жила собі колись у далекому-предалекому краю одна дівчинка, і хоч батьки виховували її взагалі не в релігійному дусі, дівчинка все одно була впевнена, що вона — друге пришестя Господа Ісуса Христа.

Дівчинка начіплює страшенно фальшиву борідку та сандалі й починає благословляти меблі, речі — усе підряд.

КАТУРЯН: Важко було це зрозуміти, де це взялося в шестирічній дитині. Вона носила накладну борідку, ходила скрізь у сандалях, усе благословляла. Її завжди можна було знайти серед убогих та бездомних, вона втішала п’яниць і наркоманів і взагалі водилася з такими людьми, яких її мама й тато вважали неналежним товариством для шестирічної дочки. Щоразу, як вони тягли її додому з сумнівних місць, вона тупала ногами й верещала, й кидалася ляльками, а коли батьки зауважували, що...

МАТИ: Ісус не тупав ногами й не кричав, і не кидався ляльками...

БАТЬКО: Ісус не тупав ногами й не кричав, і не кидався ляльками...

КАТУРЯН: Вона відповідала: «То колишній Ісус! Ясно?». Якось дівчинка знову вислизнула з дому і два жахливі дні батьки не могли знайти ні її схованки, ні навіть волосинки, доки не пролунав дзвінок од невідомого їм спантеличеного священика: «Прийдіть скоріше до церкви. Ваша дочка нас уже забембала. Спершу це було симпатично, а тепер дратує».