Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 64)

Берма не зронила слова докору на адресу тих, хто покинув її у наївній вірі, що вона не дізнається про їхній похід до Ґермантів. Вона тільки промурмотіла: «Подумати лишень: якась Рахиль влаштовує раут у принцеси Ґермантської! Щоб побачити таке, треба приїхати до Парижа». І мовчки, урочисто, поволеньки трощила заборонені їй тістечка, ніби справляла похоронний ритуал. «Підвечірок» був тим сумніший, що зять скреготів зубами: Рахиль, знаючи обох як облуплених, їх не покликала. А ще болісніше штрикнуло його в серце, коли запрошений молодик похвалився, що він достатньо близький із Рахиллю, аби, якщо він зараз же подасться до Ґермантів, ублагати її в останню хвилину запросити і цю пару легкобитів. Але Бермина донька добре знала, як зневажає її матір Рахиль, знала, що вона била б її, дізнавшися, що дочка канючила запрошення у колишньої курви. Отож молодикові й мужеві вона заявила, щоб ті й думати про таке забули. Але перед матір’ю не лишилася в боргу: гримасувала впродовж усього підвечірка, показуючи, як їй прагнеться утіх і яка в неї зміюка матір — не дає їй втішатися. Мати вдавала, ніби не помічає доччиних гримас і вряди-годи згаслим голосом озивалася до милого юнака, єдиного, хто відгукнувся на запрошення. Але вітер уже стриг, змітаючи до Ґермантів усе й підхопивши також і мене, тож-бо під його натиском молодик устав і пішов навиступці, залишивши чи то Федру, чи то Смерть, бо невгадно, ким із них двох вона була, доїдати укупі з донькою і зятем цвинтарні птифури.

Нас урвав акторчин голос: він ставав дедалі дзвінкіший. Модуляція його була продумана, бо давала відчути поезію за-здалегоди, поезію, декламовану як цілість, яка існувала ще перед декламацією і з якої ми чули тільки уривок, ніби акторка йшла нам назустріч і раптом опинилася у засягові нашого вуха.

Сама заповідь майже всім знайомих віршів уже радувала. Та коли акторка, ще не почавши читати, почала обводити всіх блудним поглядом, благально здіймати руки догори і викидати з себе кожне слово, мов зойк, слухачі відчули себе ніяково, майже шоковані такою нестримністю почуттів. Ніхто б не подумав, що декламація може витримуватися в такому дусі. Помалу-малу ми звикнемо, тобто забудемо про перше прикре враження, відсіємо зерно від полови, зважимо подумки різні стилі декламації, щоб сказати собі: це ліпше, а те гірше. Але на самім початку, так само як на звичайному судочинстві, коли адвокат виходить наперед, змахує рукою, відкидаючи рукав тоги, і гримить грізним голосом, ми не осмілюємося дивитися на сусідів. Бо хоч нам розумно, що це гротеск, але, хто зна, може, ми знайдемо тут і велич, тож ми наразі утримуємося від оцінок.

Так чи інак, слухащі були ошелешені, побачивши, як ця жінка, ще безголоса, зігнула коліна, вистягла руки, ніби ко-лихаючи якесь невидиме дитятко, на очах окривіла і раптом, замість декламувати відомі вірші, залементувала. Всі перезиралися між собою, не знаючи гаразд, яку зробити міну; кілько-ро зле вихованих молодиків пирхнули, затуляючи рота; кожен крадькома зиркав на сусіда, як на вишуканих трапезах, коли, виявивши напохваті незнайоме знаряддя, виделку до омара, колун для цукру тощо, предмет невідомого нам ужитку, предмет, послуговуватись яким нас не навчено, ми не спускаємо з очей досвідченіших трапезників у надії, що хтось візьме таємничу цяцьку до рук перший і подасть приклад іншим. Так само ми чинимо, коли хтось цитує невідомого вірша, а ми, щоб не показати свого невігластва, ніби на догоду доці, відступаємо йому, як ото буває, коли у дверях пропускаємо когось наперед, втіху сказати, хто його автор. Отож, слухаючи акторку, кожен із похнюпленою головою і чуйним оком очікував, щоб хтось інший наважився перший вибухнути сміхом чи скривитися, заплакати чи гукнути «браво».

Пані де Форшвіль, прибула спеціально з Ґерманта, звідки дукиню сливе вигнали, зробила уважну, напружену і майже відверто неприхильну міну, чи то аби показати, що вона дойда і з’явилася сюди не як світська дама, чи то з ворожнечі до не дуже тямущих у красному письменстві людей, які могли б говорити з нею про інші матерії, чи то від розумового зусилля, щоб з’ясувати, «смакує» їй це чи ні, або, може, ще й тому, що, хоч вона і визнавала таке дійство за «цікаве», їй принаймні не «смакувала» манера декламувати деякі з віршів. Така поза, здавалося, радше відповідала б принцесі Ґермантській. Та оскільки вона була господинею дому і оскільки, багатіючи, вона воднораз і скупішала, то постановила обдарувати Рахиль тільки п’ятьма трояндами — і робити клаку. Вона під’юджувала ентуазіазм і провокувала на похвали, щохвилі скрикуючи від захвату. Лише по цьому можна було пізнати колишню пані Вердюрен, здавалося, вона слухала вірші задля власного задоволу і воліла, щоб їх декламували тільки для неї одної, а те, мовляв, що тут зібралося п’ятсот душ її приятелів, — чиста випадковість, просто вона дозволила їм нишком прийти сюди, аби стати свідками її розкошування.

Тим часом я зауважив, хоча це аж ніяк не лоскотало мого самолюбства, бо Рахиль була стара та шпетна, що акторка пускає мені бісики, зрештою, досить стримано. Під час декламації очі її якось дивно мінилися — зачаєна у них гостра смішинка здавалася принадою на згоду, якої вона від мене добивалася. Кілька старих дам, не звиклих до вечорів поезії, уже озивалися до сусідів: «Ви бачили?». — натякаючи на врочисто-трагічну незбагненну для них міміку. Дукиня Ґермантсь-ка відчула шелест у повітрі і заявила про успіх, гукаючи «Чудово!» просто посеред поеми, певно, гадаючи, ніби її дочитано. Не один запрошений відзначив цей вигук схвальним поглядом та кивом голови, аби засвідчити не так, може, розуміння декламаторки, як розуміння її близькости з дукинею. Коли читання закінчилося, оскільки ми були недалеко від акторки, я почув, як вона дякувала дукині Ґермантській і водночас, ко-ристаючи з того, що я стою поряд, звернулася до мене з чарівним вітанням. Аж тоді я збагнув, що ця особа, мабуть, чи не моя знайома, бо, на відміну від щирих поглядів сина пана де Воґубера, сприйнятих мною як вітання з боку того, хто вклепався, те, що я взяв за акторчині палкі погляди, було лише стриманою заохотою впізнати її і вдарити чолом. Тож я з усміхом віддав уклін. «їй же бо, він мене не впізнає», — кинула декламаторка дукині. «Ну що ви, — твердо відрік я не без певного зухвальства, — я впізнав вас чудово!» — «То хто ж я така?» Я загнався на слизьке: мені не було чого сказати. На щастя, поки ця жінка, із запалом читаючи найкращі Ла-фонтенові поезії, знай думала чи то з доброти, чи то з глупо-ти, чи то зі збентеження про те, як їй буде важко привітатися зі мною, під мелодію тих самих чудових віршів Блок рихтувався, наприкінці виступу, вискочити, як обложений, що йде на прорив, і, топчучись як не по трупах, то принаймні по ногах сусідів, повіншувати декламаторку, чи то керуючись якимсь фальшивим почуттям обов’язку, чи то з любови похизуватися. «Як дивно бачити тут Рахиль!» — шепнув він мені на вухо. Це магічне ім’я як стій розбило чари, якими оповила коханку Сен-Лу незнайома подоба плюгавої старушенції. Дізнавшися, хто вона, я непомильно її розпізнав. «Це було прегарно», — вдався він до Рахилі і, вимовивши ці прості слова, вдовольнився урешті і рушив назад, але продирався з такими труднощами і наробив такого шелесту, вертаючись на своє місце, що Рахиль мусила чекати понад п’ять хвилин, перш ніж узятися до нового вірша. Коли вона дочитала другого, «Двох голубів», пані де Мор’янваль підійшла до пані де Сен-Лу, — вона знала про її велику очитаність, але майже забула, що від батька тій дістався гострий і саркастичний язичок: «Це байка Лафонтена, еге ж?» — запитала вона, гадаючи, ніби впізнала річ, але не бувши цілком цього певна, бо Лафонтена знала поганенько, та ще й уважала його байки за дитячі твори, зовсім не підхожі для салону. Аби здобути такий тріумф, акторка, мабуть, пародіювала Лафонтена, думала зацна дама. Жільберта несамохіть упевнила її в цих домислах, бо Рахилі не любила, і свою думку, що за такої декламації від байки зостається небагато, висловила надто вже дотепно (так висловився б її батько, залишаючи наївних співрозмовників у непевності, як його розуміти): «На чверть — це вигадка декламаторки, на чверть — шаленство, одна чверть узагалі не має ніякого глузду, а решта від Лафонтена», — завдяки цим словам пані де Мор’янваль могла заявляти, що почуте було зовсім не Лафонтеновими «Двома голубами», а переспівом, де від Лафонтена зосталася хіба що чверть, і їй повірили й нікого це не здивувало, зважаючи на рідкісне неуцтво цієї публіки.

Прибув запізнілий гість, один із Блокових приятелів, і Блок зрадів нагоді запитати його, чи випадало йому коли чути Ра-хилину декламацію, після чого заходився розповідати про неї сам, так присмачуючи і так смакуючи своє враження від цього модерністського читання, що такої втіхи, як зараз, він не відчував запевне і під час слухання. Відтак Блок із надмірним уже екстазом, з’їхавши на фальцет, поздоровив Рахиль, і відрекомендував їй свого друга, який заявив, що ніхто його ще так не захоплював, як вона, Рахиль, а Рахиль, знаючись нині тільки з дамами вищого світу і несамохіть наслідуючи їх, відрекла: «О! я дуже рада, ваша оцінка — для мене велика честь». Блоків приятель спитав її, що вона думає про Берму. «Бідолашна жінка, вона вже надірвала собі пупок. Я б не сказала, що це була особа безталанна, хоча правдивого таланту Бог їй не дав, їй аби тільки бити себе у груди чи заламувати руки. Але, зрештою, вона принесла користь: грала з більшою експресією, ніж інші, до того ж була особа славна, добра, офірувала своє здоров’я для інших. Але, з другого боку, вона вже давно не заробляє ні шеляга, публіці давно вже, навіть дуже давно, не подобається її манера... А втім, — додала вона з усміхом, — скажу вам, що мій вік уже не дозволяв мені бачити її, звичайно, останнім часом, а коли я ще була замолода, то не годна була гаразд розібратися». — «Виходить, вона декламувала так собі? — ризикнув запитати Блоків друг, аби підлестити Рахилі, на що Рахиль відповіла: «Ет, вона ніколи не вміла прочитати жодного вірша: це була проза, китайщина, волапюк, усе, тільки не вірш».