Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 65)
Але я здавав собі справу, що плин часу не конче веде до поступу в мистецтвах. Скажімо письменник XVII сторіччя, який не знав ані французької Революції, ані наукових відкриттів, ані війни, може перевищувати сьогоднішнього письменника, і як Фагон міг бути лікарем не менш великим, ніж дю Бульбон (перевага генія компенсує тут брак знань), так само й Берма була, як то кажуть, на сто голів вища від Рахилі, та час , висунувши її в той самий період, що й Ельстіра, підносив тепер пересіч, хоч і освятив її геній.
Не дивуймося, що колишня полюбовниця Сен-Лу паскудила Берму. Вона робила б це і замолоду. А що не робила цього тоді, то робила тепер. Якщо премудра та предобра світська жінка стає акторкою і виявляє в новому для неї ремеслі великі таланти, святкуючи самі сценічні тріумфи, ми здивуємося, коли, спіткавши її через багато років, почуємо, як вона говорить не своєю мовою, а мовою комедіянток, як злосливо обмовляє колежанок. Усе це додають до людської істоти «тридцять років театру», що пройшлися по ній. Ці роки були в Рахилі за плечима, і вона не відрізнялася від інших.
«Що не кажіть, а вона була пречудова, який стиль, яка своєрідність, який розум, так віршів іще не декламував ніхто!» — освідчила дукиня, потерпаючи, як би Жільберта не наскочила з гострою критикою. Проте Жільберта перейшла до іншої громадки, щоб уникнути зіткнення з тіткою. На схилку літ дукиня Ґермантська відчувала в собі пробудження нових зацікавлень. Світ більше нічого не міг їй дати. Те, що вона сидить на найвищому стільці, було для неї очевидне, як небесна блакить над головою. Вона не збиралася зміцнювати своє й так непохитне становище. Натомість читаючи книги, буваючи в театрі, воліла б не уривати цих лектур та вистав і надалі; як колись у тісному садочку, де попивали оранжаду, вона збирала в інтимній атмосфері, серед вонних вечірніх повівів та хмар квіткового пилку «вершки» найвищого товариства, підтримуючи в ньому великосвітські вподобання, так тепер уподобання іншого роду будили в ній охоту осягати джерела тих чи тих літературних дискусій, знайомитися з письменниками, бачитися з акторками. Її знуджений дух вимагав іншої страви. Аби пізнати цей світ, вона сходилася з жінками, з якими зроду не захотіла б обмінятися візитівками і які, сподіваючись на увагу дукині, покликалися на своє знайомство із директором того чи іншого ревю. Якщо першій запрошеній акторці нове середовище видавалося чудовим, бо вона гадала, ніби з її посестер вона там одна, то воно блякло в очах другої акторки, щойно вона помічала в ньому свою попередницю. Дукиня, ще й досі приймаючи в деякі вечори вінценосних осіб, вважала, що в її становищі нічого не змінилося. Справді-бо, вона єдина, хто мала кров без жодної домішки, вона, хто, походячи з дому Ґермант, могла підписуватися: Ґермант-Ґермант, якби не писала: дукиня Ґермантська, вона, хто навіть своїм шваґеркам здавалася чимось коштовним, таким собі Мойсеєм, урятованим із вод, Христом, завезеним до Єгипту, Людовіком XVII, утікачем із Тамплю, здавалася кимось найчистішим із найчистіших, тепер жертвувала собою ради спадкової потреби в духовній поживі (що вже спричинило соціальне падіння маркізи де Вільпарізіс), і стала другою пані де Вільпарізіс, у якої снобки боялися зустріти ту чи іншу даму не їхнього кола і яку молодняк, констатуючи доконаний факт і не знаючи його прецедентів, мав за якусь Ґермантку гіршого розливу, гіршого урожайного року, за якусь декласовану Ґер-мантку.
Але оскільки і найкращі письменники з наближенням старощів та через свою надмірну плідність часто-густо втрачають талант, можна дарувати світським жінкам утрату з якогось часу достепности. Уже Сванн не знаходив у зашкарублому умі дукині Ґермантської «гнучкости» молодої принцеси де Лом. А на схилку свого віку, стомлюючись від найменшого зусилля, дукиня Ґермантська хоч що казала, то все півтора людського. Звичайно, вряди-годи, а на цьому ранку то й не раз, вона знов нагадувала себе колишню і дотепно відгукувалася про великосвітське життя. Але попри це частенько бувало так, що гостре слівце у парі з чарівним поглядом, яке стільки років утримувало під своїм духовним берлом найвидатніших чоловіків Парижа, ще, правда, іскрилося, але, сказати б, уже в порожнечі. Коли з’являвся слушний момент для дотепу, вона, як і колись, робила на кілька секунд паузу, ніби вагаючись і творячи, але кинуте слівце тепер уже було таке догідне, що тільки на смітник. А втім, помічали це одиниці. Існування ритуалу будить віру, що разом із ним зберігся й дотеп, як це трапляється з тими, хто, забобонно прихилившись душею до одної цукерні, знай замовляють там птифури, не добачаючи, що вони стали несмачні. Симптоми цього занепаду з’явилися в дукині ще під час війни. Щойно з чиїхось уст падало слово «культура», вона уривала його, всміхалася, світила своїми гарними очима, і кидала: «ККККультур!» — а друзі у відповідь сміялися, гадаючи, ніби вони свідки ще одного об’яву духу Ґермантів. І напевно, це було те саме модло, та сама інтонація, той самий усміх, що так захоплювали Берґотта, — зрештою цей останній теж приберігав свій власний неповторний крій фраз, вигуки, паузи, епітети, але тільки на те, щоб нічого не сказати. А все ж нові прибульці дивувалися і часом, як не випадав день, коли вона була «забавна» і «в ударі», казали: «Таж вона ідіотка!»
Зрештою дукиня свої взаємини з напівсвітом уміла влаштовувати так, щоб вони не поширювалися на ту частину роду, звідки вона запозичувала свою аристократичну славу. Якщо в театрі, виконуючи ролю заступниці мистецтв, вона запрошувала до своєї ложі міністра чи маляра і ті наївно питали, чи в залі не видно її швагерки або мужа, дукиня, ховаючи збентеження під чудовою маскою зухвальства, відповідала нахабно: «Я нічого про це не знаю. Виходячи з дому, я перестаю цікавитися тим, що роблять мої близькі. Для державних мужів і митців я — вдова». Так вона запобігала аф-ронтам, на які могли б наразитися надто вже настирливі у своїй ґречності парвеню і якими вона могла б накликати на себе докори пані де Марсант і Базена.
«Просто слів нема, яка я рада вас бачити. Леле, коли ж це ми стрічалися востаннє?» — «У принцеси Аґріґентської: ми там часто сходилися». — «Авжеж, коханечку, я туди вчащала, бо Базен тоді кохав її. Найчастіше мене можна було спіткати у його подруги з тих чи тих часів, бо він казав мені: «Гляди ж не забудь до неї заглянути». Спершу такі «фуршети» здавалися мені не зовсім пристойні: наївся сам, а тоді йди туди ти. Зрештою я призвичаїлася досить швидко, але, на свою ще більшу досаду, мусила підтримувати ці стосунки й далі, як він уже розірвав свої. Це мені завжди навіювало рядок із Віктора Гюґо:
І як і в цьому вірші, я входила таки з усмішкою, але насправді це було з його боку нечесно, я мала б вирішувати сама, ходити мені до його коханок чи ні, бо складені всі докупи його колишні не залишали мені жодного вечора для себе. А втім, проти сьогоднішнього дня ті часи видаються мені приємніші. Лишенько, хоч би він почав зраджувати знов, це мені тільки б полестило, бо я тоді молодію. Я воліла б, щоб він вернувся до своїх звичок. Достолиха, та й давно ж він не зраджував, мабуть, уже забув, як це й робиться! І все-таки нам незле удвох, гомонимо між собою і навіть кохаємося», — сказала дукиня, боячись, щоб я не подумав, ніби вони зовсім розлучилися, і, немов ішлося про якогось тяжкохворого, сповістила: «Йому ще не відібрало язика, а сьогодні вранці я йому читала цілу годину. — Вона додала: — Скажу йому, що ви тут, йому захочеться вас побачити». І підійшла до дука — той сидів із якоюсь дамою на канапі і теревенив з нею. Мене вразило, що він майже не змінився, залишившись величним і гарним, тільки прибуло трохи сивини. Та коли дружина щось йому сказала, він так скипів від гніву, що їй довелося відступити. «Він заклопотаний, не знаю, правда, чим саме, — зараз побачите», — сказала мені дукиня Ґермантська, воліючи, щоб я сам дав собі раду.
До нас прибився Блок і від імени американки поцікавився, хто ця присутня тут молода дукиня, і я відповів, що це се-стриниця пана де Бреоте; а що це ім’я ні про що Блокові не промовляло, то він зажадав пояснень. «Ага! Бреоте, — гукнула дукиня Ґермантська, вдаючись до мене, — ви це пам’ятаєте, гай-гай яке воно давнє, яке далеке! Ну що ж, він був сноб. Ці люди сусідували з моєю свекрухою. Вам усе це нецікаво, пане Блоку, усе це може бути втішне тільки для нашого малого — він знався з ними всіма під ту саму пору, що й я», — додала вона, показуючи на мене, і цими словами всіляко демонструючи мені, як багато вже минуло часу. Симпатії та погляди дукині Ґермантської відтоді так оновилися, що з перспективи часу вона вважала свого чарівного Бабала за сноба. З другого боку, він відступив назад не тільки в часі, але — чого я не уявляв, коли, роблячи перші кроки у світі, вважав його за одного з найбільших вельмож Парижа, навік пов’язаного з його світською історією, як Кольбер із добою Людовіка XIV, — теж мав на собі познаку провінційности, бо сусідував на селі зі старою дукинею, і саме дукиня де Лом заприязнилася з ним як із сільським сусідою. Однак цей Бреоте, позбавлений своєї дотепности, безнадійно задавнений і засланий у такі далекі роки, що вже тхнув нафталіном (ось чому для дукині він канув у лету), засланий в околиці Ґерман-та, пов’язував — чому я ніколи б не пойняв віри того першого вечора в Комічній опері, коли він явився мені морським богом, замешканим у морському гроті, — пов’язував мене і ду-киню, бо вона пам’ятала, що я його знав, а отже, я був їй добрим приятелем, якщо навіть не виходцем із її світу, то принаймні тим, хто обертався в тому самому колі, що й вона, починаючи з далеко давніших часів, ніж це можна сказати про більшість присутніх тут осіб; вона пам’ятала про це, але не дуже докладно, судячи з того, що забувала деякі подробиці, які тоді видавалися мені засадничими, тобто, що я не відвідував Ґермантів, а був тільки комбрейським міщухом у добу, коли вона приїхала до церкви на вінчання мадемуазель Переп’є і коли вона не запрошувала мене, попри незліченні просьби Сен-Лу, того року, що настав після його появи в Комічній опері. Мені це здавалося дуже важливим, бо саме тоді життя дукині Ґермантської уявлялося мені якимсь раєм, куди мені зась. Але дукині Ґермантській воно уявлялося її власним щоденним і пересічним життям, а що з певного часу я часто у неї обідав, а перед цим навіть заприязнився з її тіткою та сестринцем, то вона вже не пам’ятала докладно, коли почалася наша близькість, і не усвідомлювала, якого великого анахронізму допускалася, переносячи початок нашої дружби на кілька років раніше. Виходило так, що я був знайомий із дукинею Ґермантською з імени Ґер-мантів, а це було не так, і що це ім’я з золотими складами вітало мене на Сен-Жерменському передмісті, а я просто обідав із дамою, нічим від інших не відмінною, — вона часом запрошувала мене, але не зійти до підводного царства нереїд, а провести вечір у ложі її кузини. «Якщо вас цікавлять подробиці про Бреоте, хоч він цього не вартий, — додала вона, звертаючись до Блока,— розпитайте цього малого (вартнішого за нього у сто разів): він у мене з ним обідав разів п’ятдесят. Ви ж у мене з ним познайомилися, га? У кожному разі, в мене ви запізналися зі Сванном». Те, що вона гадала, ніби я міг познайомитися з паном де Бреоте не в неї, а в когось іншого, а отже, почав з’являтися у світ ще до знайомства з нею, здивувало мене не менше, ніж те, що вона думала, ніби я познайомився зі Сванном у неї. Не так брехливо, як Жільберта, коли говорила про Бреоте: «Це наш старий сільський сусіда, мені було приємно гомоніти з ним про Тан-сонвіль» (брехливо, бо той ніколи раніше не бував у них у Тансонвілі), я міг би сказати: «Він сусідував із нами на селі і часто відвідував нас вечорами» про Сванна, який насправді нагадував мені щось зовсім інше, ніж Ґермантів. «Як би це вам сказати? Цей чоловік міг говорити лише про княжат королівської крови. Він мав запас прецікавих історій про людей Ґерманта, про мою свекруху, про пані де Варамбон, перш ніж вона стала фрейліною принцеси Ґермантської. Але хто сьогодні пам’ятає, ким була пані де Варамбон? Оцей малий — так, він усе це знав, але вже по всьому, загубилися навіть імена цих людей, бо вони й не заслуговують на добру пам’ять». І до мене дійшло, що хоч великий світ видається чимось незмінним і соціальні зв’язки тут і справді досягають максимальної єдности, і все тут переплетене між собою, — в ньому лишаються загумінки (або принаймні щось помилуване